Сверстюк як дзеркало християнської ментальності

        Ось радіопередача “Пошуки майбутнього”, автор і ведучий Віктор Мороз, 30 грудня 1998 р., 1-а програма Українського радіо. Проблеми щонайпекучіші: насильницька християнізація Русі, РУН-віра. Співрозмовник – відомий правозахисник, філософ і поет Євген Сверстюк. Я не полінився зробити магнітофонний запис, розкішні цитати вийшли.
       Мороз: “Тому я досі вважаю, що великий гріх вчинили наші пращури, коли примусово загнали своїх кровних братів і сестер до вод Почайни хреститися. А потім це зробили водночас з усією Київською Руссю”.
       Повністю з цим згоден, як і з тим, що “можливо, ті незліченні біди і незліченні орди з усіх кінців світу, що сунули на нашу землю, були покарою нам за жорстокий примус”. Не “можливо”, а саме так. Спроби маніпулювати істинами вищої свідомості в шкурних інтересах зміцнення влади завжди приводили до катастрофи як окремих людей, так і цілі нації. Згадайте хоча б безліч психічно ненормальних, які намагалися з брудними мотивами скористатися психотехнічними методами йоги і споріднених вчень. Але чому Віктор Мороз тут же лякається істини, що відкрилася йому?
       “Можливо, я не правий. Очевидно, я не правий. Але я нічим іншим не можу пояснити незбагненну містику безкінечних національних трагедій мого рідного народу. Проте я добре розумію непродуктивність для майбутнього такої постановки питання”.
       Чи ці хитання “і вашим, і нашим” вимушені ”исполнением служебных обязанностей” ведучого, щоб не розізлити співрозмовника? Я не знаю. Можливо, в даному разі тактика хитання виправдана, щоб імітувати так звану об’єктивність і не перетворити дискусію в конфронтацію. Що ж, хай буде так, відфільтруємо точку зору від службових обов’язків.
       “…ловлю себе на гріховному сентименті до прадавньої віри. Бо вони родилися на цій землі, знали її дух, закони, звичаї, але вони виявилися слабкішими бога християнського. Так сталося. Отже, так було треба”.
       Отже, якщо так сталося, що мене пограбував хтось сильніший, то так було треба? Дивна логіка і ще більш дивне порівняння сили дерев’яних язичеських богів з вогнем і мечами апостолів бога християнського. Це все одно що порівнювати силу чеченських моджахедів із силою московського війська, озброєного артилерією, авіацією, танками, і робити на цій підставі висновок про перевагу християнських ідеалів над ісламськими.
       Далі: “Наші батьки тисячоліття прожили з християнським богом на устах і в серці, і не нам їх осуджувати, і не ми в силі змінити хід історії”. Дивна думка. Якщо ми не в силі змінити хід до вигрібної ями, то не мають сенсу ніякі пошуки майбутнього, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно, так виходить. “Але чи треба сьогодні, після величезного тисячолітнього масиву християнської історії, повертатися до минулого, забутого, випаленого в пам’яті, і нині реанімованого нашою довільною фантазією. … … Чи справедливо це буде стосовно щирої віри наших батьків, дідів, чимало яких мучилося і вмирало за християнську віру…”. Так, чого-чого, а мучеників християнська віра породила мільйони, всю націю перетворила в мучеників. Є чим пишатися. І таки пишаються і навіть ставлять це в заслугу християнській церкві і вірі!
       “Смотри, что сделала благодать Святаго Духа для нашей святой земли. Сколько преподобных, сколько мучеников! И сегодня по всем меркам политических понятий мы в своей бедности уже не должны и существовать, нас уже не должно и быть. Но, смотри, - мы живы. Это не наша заслуга. Это заслуга тех людей, которые коленнопреклонно стоят в молитве, которые Богоугодной жизнью своей объединяют людей около Церкви, собирают их во Христе, которые призывают людей терпеть друг друга, носить тяготы друг друга, чтобы достичь Царствия Небесного” (Смысл нашей духовной жизни. Епископ Павел, наместник Лавры. - “Факты”, 29 октября 1999). З цього пасажу не зовсім зрозуміло, в чому власне заслуга церкви та тих людей, що стоять на колінах. Дякувати їм за те, що наплодили мучеників, чи за те, що “мы в своей бедности уже не должны и существовать”, чи за те, що скоро досягнемо Царствія Небесного?
       Це паразитичне віровчення при розгортанні в сфері соціальної свідомості, дійсно, породжує конфлікти, розбрат, мучеників. Що ж залишається апостолам, як не освятити ці ганебні явища? Так би мовити, покрити брехню і лицемірство святістю. Подібним чином і комуністи, ці генетичні спадкоємці християнських скотопогоничів, освячували жертвенність в імя торжества справи комунізму. Найвищою честю для радянської людини оголошувалося ціною свого здоров’я і життя покривати неефективність комуністичного господарювання, затикати власною задницею дірки, що постійно утворювалися. При всьому тому, ще зовсім недавно комуністичні ідеологи заклинали: чи справедливо відрікатися від ідеалів комунізму, за які мучилися і вмирали наші батьки і діди, чи не буде це святотатством по відношенню до їх щирої віри в справу комунізму? Поки філософи шукали відповідь, історія відповіла. Я думаю, що історія відповість належним чином і християнським скотопогоничам.
       Далі по радіопередачі. Цікаво подивитися на християнську душу в натурі. Ось Мороз запитує в щирого християнина Сверстюка, чи можна вважати прихильників РУН-віри віруючими, адже бог один.
       Тут я повинен зробити невеликий відступ. Я не знаю, як правильно цитувати з радіопередачі слово “бог”, з великої чи з малої літери? В більшості дореволюційних художніх творів (крім святих писаній та преданій) писали з малої літери. І це виправдано, адже “бог” не ім’я. В останній час пішла мода у нас писати “Бог” з великої літери. Щось лицемірне в цьому, як великий хрест на шиї, який повинна була носити в дореволюційній Росії проститутка. Мотивують тим, що весь світ пише “God” з великої. Але ж англомовний світ і слово “я” (“I”) пише з великої. І не тільки пишуть, а й відносяться відповідним чином. У нас же по канонам комуністичної моралі сказати на науковому семінарі “я знайшов”, “я відкрив” вважалося непристойним. Це було майже протиставленням себе колективу, одним з найтяжчих комуністичних гріхів. Прийнято було говорити “ми відкрили”, навіть якщо в науковій статті один автор, або ж безособово “було знайдено”. Приниження людини - це давня комуно-християнська традиція, згідно з якою, без бога/ленінських ідеалів/церкви/Комуністичної партії людина – ніщо, гвинтик, і здатна зробити щось вартісне лише тоді, коли вказані інстанції благословлять і дозволять. “Ты бо один свят, а мы все черти окаянные!” (“Чертогон”, в книге: Лесков Н.С. Рассказы и повести. М., “Художественная литература”, 1981).
       Відповідь християнина Сверстюка справді на рівні кращих стандартів комуністичного “двоємислія”. Мовляв, РУН-вірівці агресивно відкидають християнство, а всяка істинна релігія повинна базуватися на любові і толерантності до інших релігій. “Чи ви бачили мусульманина, який агресивно ставиться до християнства? Чи ви бачили юдаїста, який агресивно ставиться до мусульманства і до християнства? Чи ви бачили буддиста, який агресивно і нищівно ставиться до іншої релігії?”
       Чи ви бачили комуніста, який би виступав за злиденне життя пролетарів і розпалювання збройних конфліктів у всьому світі? Але реальна практика комуністичного вчення приводила саме до таких наслідків. Інстинкти ворожнечі у представників названих релігій, включаючи комуністичну, в крові і в генах (крім буддистів, але буддизм я вважаю не зовсім релігією). На цьому грунті виникало і виникає безліч кровопролитних конфліктів по всьому світу. Але вони ховають свою агресивну нетерпимість під офіційно-показною личиною терпимості і миролюбства. Зовсім як комуністична “боротьба за мир у всьому світі”. З цією метою постачали зброю і військових радників всім бандитським режимам. Екстремісти займаються тероризмом, вожді/пастирі борються за мир і толерантність. На трибуні одне, на практиці протилежне. Віровчення повинне бути чистим. Прапор Революції повинен бути без жодної плями. “Двоємисліє” не тільки у комуністів.
       Мороз намагається нагадати, що в минулому були війни на релігійному грунті, але Сверстюк вимагає навести приклади нетолерантності саме в наш час. Що ні тиждень, читаємо в газетах про вбивства християн мусульманами чи про різанину між мусульманами та індусами. Євреї ніяк не можуть помиритися з арабами, ця ворожнеча має 100% релігійне підгрунтя. Конфлікти між католиками та протестантами в Північній Ірландії. Які ще треба приклади? Але паралізований агресивно-шиплячим голосом (чому у всіх цих служителів Христа такі характерні зміючі голоси?), Мороз розгублюється і прикладів нетолерантності саме в наш час не знаходить. Заднім числом, звичайно, легко втручатися в чужу дискусію, але все ж варто було б згадати, що проводирі стада Христового навіть між собою не можуть того нещасного Христа поділити, кожна християнська церква/секта вважає кожну іншу якщо не від диявола, то у всякому разі менш істинною. “Несомненно, что православная вера превосходит истинностью и высотою своего содержания и обрядов все другие веры не только не христианские, но и христианские” (Духовные посевы, с. 106). Їхня “толерантність” часто доходить до грубої фізичної бійки, читайте газети.
       Світові релігії поділили між собою стадо, як вори в законі територію, і на чужу територію намагаються відкрито не посягати. Поділивши стадо, вони тепер всіляко намагаються створити собі імідж терпимості і толерантності. Але горе тому, хто посміє заявити про себе на чийомусь законному пасовищі, хай навіть під егідою того ж самого християнського бога. Вампіри не потерплять конкуренції. Яка вже тут толерантність.
       Релігійні пастирі, звичайно, не визнають відповідальності своєї та своїх віровчень за неблаговидні діла. У них повне алібі. У всьому винен диявол, який мутить воду чистого джерела їхнього віровчення. Проте, сила інстинктів нетерпимості, які розгортаються під прикриттям офіційної любові, така, що стада часто нападають одне на одне, так би мовити, по ініціативі знизу. Ця ворожнеча є закономірним результатом розгортання ядра релігійної свідомості, і лицемірство пастирів теж.
       Мороз нагадує, що після хрещення Русі християни почали активно переслідувати язичників. З єзуїтською невинністю Сверстюк відповідає: “але там, де релігія нова панує, то вона, звичайно, знищує сліди іншої релігії”. Так просто і звичайно. Щодо РУН-віри, то, за думкою Сверстюка, це і не віра зовсім, бо не має в своїй основі любові і толерантності. Нічого зазіхати на тисячолітню християнську культуру. “Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать”, логіка та ж сама. Подібним чином, комуністи вважали справедливим саджати в концтабори ворогів народу, але коли самі потрапляли під сокиру створеного ними карального апарату – це вважали помилкою.
       Далі Мороз ставить питання, чому греки зберегли свої архітектурні пам’ятки та скульптури дохристиянських часів, і бережуть їх, а ми свої знищили, і знищили їх за допомогою християнської релігії. Тут реакція щирого християнина зовсім цікава. Він говорить: “А ви мені покажіть те, що було знищено у нас!” Мовляв, може в язичеських віруваннях і не було нічого вартого, щоб його берегти. Мороз: “Як же я покажу, якщо його немає”. Це вже дуже нагадує виправдання Гулагівських катів: а ви підтвердіть документами ваші звинувачення проти нас. Бандити не люблять залишати документів. Комуністи в церквах влаштовували підсобні приміщення, підривали церкви вибухівкою, християни будували свої церкви на місці зруйнованих язичеських капищ. Одна і та ж сама ментальність. Євген Сверстюк боровся з тоталітарною системою, потерпів від неї, але свято береже в своїй душі корені, які породили цю систему. Так само репресовані комуністи свято берегли віру в ідеали комунізму.
       Сверстюк апелює до того, що ми вже проходили комуністичне знищення всього “до основанья”, і результат відомий. Навіщо ж тепер нищити тисячолітню культуру, що виросла на християнстві. Але ж комуністична агресивність виникла як одна із фаз розгортання християнської нетерпимості. Гілки отруйного дерева обрубали, а корені, виходить, не треба викорчовувати, нехай дають пагони нових форм ворожнечі?
       Називає прихильників РУН-віри “недорозвинуті люди”, а їхнього лідера Лева Силенка попрікає комсомольським минулим. Я пригадую, як якийсь депутат-комуніст докоряв на засіданні Верховної Ради демократу Дмитру Павличку за його минулі вірші во славу партії. Мовляв, чи можна поважати людину, яка ще недавно писала оди Комуністичній партії, а тепер відійшла від комунізму. Ще одна характерна риса ідентичності християнської і комуністичної ментальності. Як тільки хтось намагається вилізти з їхнього гнилого болота, вони хватають відступника за руки і за ноги та ще й докоряють, що брудні.
       На прикладі вищерозглянутої дискусії ми бачимо, що людина, в чиїй душі угніздився християнський паразит, втрачає здатність мислити інакше, ніж категоріями євангельських притч та заповідей. Павук перехопив у жертви сяючу нитку свідомості і заплутав її у своїй павутині. Істинно віруючого християнина неможливо загнати на слизьке, він чорне назве білим і навпаки. Не можна їх навіть звинувачувати в брехні, бо брешуть щиро, від усієї душі. З будь-якого глухого кута вони вийдуть за допомогою знаменитого, описаного Оруелом “двоємислія” (Оруэлл Дж. 1984. Роман. Скотный двор. Сказка. Пермь, Издательство “КАПИК”, 1992). Здається, що корені цього “двоємислія” глибші, ніж прийнято вважати.
       Як говорила моя знайома християнка, “мое мнение не отличается от слова Божьего” (мається на увазі Біблія). І крутяться вони із своїм словом божим, як мухи в павутині, і не мислять життя без павутини.
       “Христианское мышление представляется мне живой рекой в нынешнем мире, густо пересеченном каналами и сточными трубами” (Євген Сверстюк, “Звон затерянного источника”, в журнале “Радуга” (ежемесячник Союза писателей Эстонии), 1990, №1). “Но моя страна словно создана для экспериментальной роли, чтобы явить урок миру и показать, что отрицание христианской традиции и Бога ведет к потере лица и всякого веса, к потере языка и замене его словами” (там же).
       Урок, дійсно, явили. Але урок чого? Знову шукати шлях до відродження в “усилении коммунистического воспитания трудящихся”? Шукати живе джерело на дні стічної ями? Історія, здається, вже показала, що “Звон затерянного источника” має тенденцію перетворюватися в дзвін “Молота ведьм”, а потім і в гупання молота тоталітарного режиму. Дійсно, історія учить тому, що нічому не учить.
       “…Костомаров … выделил основные черты украинской нации: глубокую религиозность и поэтический строй мышления, тенденцию к демократизму и личной свободе” (там же). Може, треба нарешті визнати очевидне, що “глубокая религиозность” несумісна з “поэтическим строем мышления“ та особистою свободою, і що релігійність просто задавила, як ракова пухлина, ці риси, які збереглися з дохристиянських часів.
       “Вводит в обман дьявол, всякими хитростями отвращая нас от бога, трубами и скоморохами, гуслями и русалиями. Видим ведь игрища утоптанные, с такими толпами людей на них, что они давят друг друга, являя зрелище бесом задуманного действа, - а церкви стоят пустые” (писав християнський літописець. - Боровский Я.Е. Мифологический мир древних киевлян. Киев, Наукова Думка, 1982, с. 36). І далі на цій же сторінці, про те, як музика, танці, ігри оголошувалися “бесовскими”. Навіть князь Святослав не смів перечити “блаженному” Феодосію:
       “Увидев неудовольствие Феодосия, князь велел музыкантам прекратить игру. С тех пор, узнав о приходе блаженного, князь приказывал музыкантам прекращать игру”. Термін “блаженный” в цьому і подібних випадках я перекладаю як “придурок”.
       Може, саме тому “По всем пространствам Российской империи вместе с революцией и гражданской войной прошла волна босяцкой уголовной стихии” (Звон затерянного источника)?
       “Блаженны нищие духом. … Нищий, как само слово показывает, есть тот, кто ничего своего не имеет, кто всего ожидает только от милосердия других. … Нищий духом есть тот человек, который искренно признает себя духовным бедняком, ничего своего не имеющим; кто всего ожидает от милосердия Божия, кто убежден, что он не может ни помыслить, ни пожелать ничего доброго, если Бог не даст мысли благой и желания доброго, что он не может сделать ни одного истинно доброго дела без благодати Иисуса Христа; кто считает себя грешнее, хуже, ниже всех…” (Духовные посевы, с. 255). Текст з подвійним дном і отруйним вмістом. Вони возносять ніщету, приниження як антипод “гордині”, бундючності. В одному з попередніх розділів я вже висловив думку, що оголошення одного з полюсів богоугодним, і засудження іншого не вирішує проблему, а лише гальмує визрівання культури, на основі якої це розщеплення може бути пережите. Це стосується ніщети і матеріальної, і душевної. Природа розщеплення така, що культивування ніщети автоматично посилює розщеплення і на протилежному полюсі росте “гординя”. Потрібна не ніщета і не гординя, а звільнення душі від ідолів, одним з яких є той образ Ісуса Христа, який культивується християнськими церквами (справжнього ми не знаємо).
       Спочатку був культ приниження людини перед ідолами. Потім ідоли помінялись. “Лишь Революции наши сердца отданы, сами себя ее именем судим сурово…”. Далі закономірно: “Уходили комсомольцы на Гражданскую войну. Был приказ, ему на запад, ей в другую сторону” (не пам’ятаю авторів цих віршів). Світогляд не змінився, одні ідоли замістили інших, приниження людини продовжувало залишатися одним з центральним елементів моралі і світогляду. Розщеплення наростало, охоплювало все нові сфери індивідуальної і суспільної свідомості і цей процес нарешті завершився тотальним придушенням людини державою. Тепер сучасні правозахисники намагаються знайти вихід з тупика на шляху відродження “християнських цінностей”. З тим же успіхом можна повернути в зворотню сторону процес перетравлювання їжі. За незбагненною логікою абсурду, вони відмовляються бачити очевидне і вважають сучасне Західне суспільство втіленням “християнських ідеалів”. Російську ж імперію, включаючи її комуністичну стадію, де християнські ідеали, включаючи ідеал ніщети, втілилися найбільш повно і послідовно, наскільки витримав народ, вони обзивають царством сатани.
       “Волна босяцкой стихии” їм не подобається, а “блаженны нищие духом” вони превозносять. На жаль, в їхні зазомбовані голови не вкладується зв’язок одного з іншим. Нема нічого складнішого, ніж відмовитися від зазомбованих комплексів. Тут неминучий тяжкий період ломки, як при відмові від наркотика. Я думаю, що наше суспільство переживає саме такий період, і спроба ще раз опохмелитися безперспективна.
       Ідоли так же потрібні стаду, як і скотопогоничам. Перші знаходять в ідолі анестезію свого рабства, другі ж використовують ідолів, щоб утримувати владу над бидлом. Спритно маніпулюючи ідолами та ідеалами, роздуваючи святість того чи іншого ідола, шахраї можуть поганяти стадо як заманеться. Вони ревно оберігають святість ідолів, бо це є основою їх влади над стадом. Ось свіжий приклад. “Редактор газеты “Рівне Вечірнє” Николай Несенюк был избит возле Верховной Рады народным депутатом Василием Червонием” (“Факты”, 4 ноября 2000). Цьому побиттю передувало нагнітання психозу навколо нетрадиційного трактування національного ідола Тараса Шевченка. Микола Несенюк всього лише надрукував у газеті уривок із книги Олеся Бузини “Вурдалак Тарас Шевченко”. Я не читав цієї книги, і не знаю, чим Олесь Бузина так дістав широке стадо. Але ж учасники цього психозу не знають ні Тараса Шевченка, ні Леніна, ні Ісуса. Вони знають ідолів, яких їм намалювали скотопогоничі. Убивство живої людини не викликає у них такої бурхливої реакції, як розвінчання непогрішимого образу ідола. Дійсно, бидло є бидло. Мабуть, депутат Червоній знає, за який гуж народної душі потягнути, щоб заробити собі імідж.
       Цей приклад ще раз ілюструє, що ментальність скотопогоничів так співвідноситься з ментальністю керованого ними бидла, як позитивний відбиток із скотським негативом. Звідси також випливає, що якщо мені вдасться надрукувати цю книгу і заробити хоч на квиток до Америки, треба швидше тікати, бо поб’ють. Адже я розвінчую ідолів потужніших, ніж Тарас Шевченко. Оптимальним варіантом було б опублікувати це спочатку в Америці, на вторговані гроші втекти туди і звідти забомбити своїми одкровеннями неньку-Україну.

Чим живе і пасеться віра

        Тут мене запитають: якщо християнська віровчення таке чорне, як я малюю, то чому ж воно перемогло язичеських богів і набуло масового поширення; приведуть і приклади видатних людей, які жили, творили і вмирали з християнською вірою в душі; згадають безліч реальних і міфічних зцілень та інших незаперечних чудес, створених іменем Ісуса Христа. Не повертається язик на фоні загальної ліквідації неграмотності, індустріалізації всього народного господарства, перемоги у Великій Вітчизняній війні, польоту людини в космос називати комуністичне вчення хибним. Є, правда, за комуністами дрібний грішок, що перемогли у війні, яку самі ж і розпалили, але переможців не судять. Індустріалізація теж дорогувато обійшлася, десятками мільйонів життів, але в масштабах світової революції це, звичайно, дрібниця. Не будемо придиратися до методів утвердження християнського вчення, згадувати сотні тисяч знищених інакомислячих. Важливий результат. Все-таки факт, що християнське вчення відкусило у “князя мира сего” пів-царства.
       Взагалі кажучи, масове поширення того або іншого явища ще не означає, що істина в горілці чи цигарках, навіть якщо багато видатних людей курили і знаходили душевне умиротворення в пляшці. Класики комунізму прямо називали релігію “опіумом для народу”, “духовною сивухою”, “вздохом угнетенной твари”. Так воно і є, і цього цілком досить для відповіді на поставлене вище запитання. Але така відповідь була б занадто примітивною, плагіатом з класиків комунізму, що недостойно великого філософа.
       Проблема насправді глибша. Все-таки факт, що люди знаходять душевне умиротворення в християнстві і навіть іноді завдяки цьому звільнюються від потреби умиротворення горілкою. Назвати віровчення “неістинним” було б також лише напів-відповіддю. Адже істина відносна, як і горілка. Один п’яний від чарки, іншому, щоб задовольнити свої духовні потреби, мало пляшки. Коли я пишу, що вчення брехливе, чи що в природі немає нічого неживого, крім релігійних догм, це літературна метафора. Якщо я не буду прикрашувати своє дослідження літературними наворотами, воно буде занудним. Все суще є формації свідомості, тобто, живе – людина, тварина, вода, атом, релігійна догма, таблиця множення. Якщо догма живе в операційній системі людської свідомості, значить, жива.
       Істина залежить від точки зору, але така точка зору не дуже продуктивна. Якби ми звільнилися від душевного остеохондрозу і могли вільно переходити від однієї точки зору до іншої, не надаючи ніякій пріоритету, то це був би значний крок у взаємопорозумінні, але це не зробило б наше пізнання, світогляд і взагалі внутрішній світ безконфліктними. Адже ми є складним, багатоповерховим і широким комплексом формацій свідомості (сутностей), і кожна з них теж є багатоповерховим утворенням, здатним до власного індивідуального розвитку у відповідному середовищі, всередині операційної системи центральної свідомості. Часто ми захоплюємо чужорідні формації, і вони теж прагнуть прорости в нас по вертикалі і по горизонталі. Така природа усього живого. Не конструктивно ділити сутності-істоти-сили природи на істинні і неістинні, добрі і злі, хоч в конкретних ситуаціях ми навіть змушені ділити. Якщо нападає конкретне зло, доводиться давати по конкретній морді, або ж підставити другу щоку, як кому подобається. Філософське обгрунтування можна підвести потім. Оскільки сутності, які живуть в нас, менш масштабні, то і їх еволюція не має такого розмаїття форм, глибини, висоти, простору, як еволюція видів тварин чи людини.
       Неістинного, нереального не існує нічого. Все є живим і істинним у відповідному операційному середовищі існування, від комп’ютерного віруса до каменя. Маячня божевільного є активністю якихось цілком реальних ментальних сутностей, а нереальною ця активність здається лише тому, що вийшла з-під контролю центральної свідомості і конфліктує з іншими сутностями та структурами. Осередок вищої свідомості хазяїна, імплантований в домашню скотину, розгортається тільки частково безконфліктно, тому що давить культуру поведінки, необхідну для виживання на волі. Душевний світ скотини примітивніший від дикого предка. Мабуть, скотину на перших порах мучить ностальгія за волею (але після того як хазяїн здох і хлів розвалився – ностальгія за скотством).
       Конструктивнішим було б говорити не про істинні чи неістинні сутності, вчення, ідеали, а про їх конфліктну чи безконфліктну поведінку, і то лише на певному етапі розгортання Мені здається, саме з точки зору безконфліктності розгортання можна оцінювати релігійну свідомість, і така оцінка не на користь релігії. Вони проповідують терпимість, всезагальну любов і всепрощення, але ж “все животные равны, но некоторые равнее других” (Дж. Оруелл). Того, хто не визнає їхніх богів і святих писань, вони так-сяк потерплять, але висловлять (або не висловлять) переконання, що дорога йому в пекло. Злочини церкви/Комуністичної партії віруючі/комуністи пояснять відступленням від Вчення. Неможливо довести їм, що це не відступлення, а закономірний результат. Їхня ментальність так деформована, що відторгає все інородне, хоч би це був цілий світ. В наступних розділах я розгляну детальніше, яким чином тоталітарне віровчення перетворюється в тоталітарну ідеологію і породжує тоталітарну державу.
       Суперечки навколо істинності тих чи інших догм і навіть вчення в цілому, чи достовірності фактів бувають просто смішними. Колись я випадково почув кусок радіопередачі. Наскільки я зрозумів, в Росії був прийнятий закон, який ущемлював права католиків як нетрадиційної релігії, і Ватикан з цього приводу висловив протест. І ось, щоб відбрехатись, російське радіо випустило в ефір православного богослова (вірніше сказати, словоблуда). Почав він, в кращих комуністичних традиціях, з натяків на те, що емісари католицької церкви в Росії завжди були шпигунами і мало не диверсантами. Далі щось пройшовся по сонму святих (точно не пам’ятаю), а потім найцікавіше: треба було довести вищість православної віри над католицькою. І довів він це геніально. На жаль, записати дослівно не було можливості, тому переказую своїми словами. Чому, питає він, православну церкву комуністи переслідували, і священників розстрілювали, і храми руйнували, і хрестити дітей забороняли, а церква і віра живуть? Та тому, що православна церква і віра мають свою опору на небесах, в царствії небеснім, і тому “князь міра сєго” не може їх здолати. А що таке Ватикан? Це державне утворення, тобто, царствіє земне. Царствієм же земним, як всім відомо, править диявол. Отже, робіть висновки, що таке католицька церква і віра. Справді, геніально. Не поступається фразі знаменитого російського адвоката, що захищав злодійкуватого попа: ”Сколько раз он прощал вам грехи ваши? Простите и вы ему один раз, люди русские”.
       Я не бачу також особливого смислу в тому, щоб ловити християнські писанія та преданія на історичній неправді чи підтасовці фактів, хоч в багатьох випадках це очевидно має місце. Мені говорять, що церковний дзвін там-то і там-то зцілює від СНІДу. Я не твердолобий антифанатик, охоче вірю в можливість такого явища. Але чому біля тієї церкви не спостерігається натовпу хворих на СНІД? Я не задав вслух цього запитання з поваги до людини, яка говорила мені це. Відповідь очевидна: тому що не вірують. Християнська традиція виробила цілу культуру лицемірства і двоємислія, якою замазують розриви між своїми святенницькими амбіціями і реальністю. Зцілили хворого молитвою – слава Ісусу Христу. Не зцілили – значить, не вірує, або ж вірує не глибоко, не щиро, не від усього серця. Або ж вірує не так, як велять традиції даної церкви/секти. Або ж нехрещений. Або ж сам цілитель вірить не щиро. Останнє треба уточнити. Церковна традиція вважає, що “благодатная сила таинств не зависит от нравственного достоинства или недостоинства совершителей таинств” (Духовные посевы, с. 115). Звичайно, якщо “совершитель таинств” є священником. Якщо ж не можна придратися до істинності віри (“характер нордический, стойкий”), то, значить, це розплата за минулі гріхи. Це бог випробовує віру. Терпи і молись. Але ось душа хворого відлетіла. Знайдуться свідки, які бачили двох янголів, що понесли праведну душу небіжчика прямо в царствіє небесне. Слава Ісусу Христу. Все це трохи нагадує відоме шахрайство, як один спритний чоловік брав хабарі ніби-то за сприяння вступу до ВУЗу. Якщо абітурієнт поступав, всі були задоволені, якщо ж не поступав, шахрай чесно повертав гроші, посилаючись на непередбачені обставини, і претензій знову не було.
       Коли ми приступимо до проблеми масового поширення релігійних вчень конкретніше, вона розпадається принаймні на три: чому саме людина тягнеться до релігії, що спонукає проповідників навертати в своє стадо нових жертв і звідки взагалі прийшли в людство релігійні вчення?
       Якщо людина по тій чи іншій причині втратила душевну рівновагу, для повернення до відносної рівноваги необхідний якийсь стабільний центр, на ритм якого можна спертись, подібно тому як годинниковій механізм працює за ритмом маятника. Такий задавач ритму тимчасово стабілізує свідомість на час відновлення зруйнованих структур. Це може бути читання улюбленої книжки (раніше я часто читав і перечитував “Мастера и Маргариту”, або дитячі казки різних народів, хоч знаю майже напам’ять), мелодія, споглядання зоряного неба, прогулянка лісом, фотографія симпатії чи спогад про неї. Але часто вдаються до цигарок і горілки, тоді замість відродження поламаної душі відбувається анестезія, уламки зростаються перекособочено і надалі вимагають все більше знеболюючого. Іноді добрі люди в такий момент приходять із словом Божіім. Чорт їх знає яким шостим чи сьомим відчуттям, але вони чують чуже горе, як вампіри запах свіжої крові, і розгортають перед жертвою сяючу приманку. Що простіше, визнай, що Ісус син Божий, Спаситель людства, та інші символи віри, і спасешся. Жертва ковтає приманку, і ось уже непомітно запрацювала програма імплантації, і через деякий час стадо Христове зросло ще на одну скотину. Потім вже жертва не може жити без читання Біблії, як алкоголік без щоденної пляшки. В більшості випадків навернення в християнство відбувається на фоні гострої душевної кризи. Так само, для навернення в комунізм необхідна гостра криза суспільства. В нормальних умовах свідомість індивіда і суспільства має активні системи самозахисту, які протидіють проникненню паразитних сутностей.
       Однією з найганебніших рис християнської релігії є систематичне культивування чуда як засоба укріплення віри і навернення в віру. І в Біблії, і в життєписах святих, постійно повторюється такий мотив: сотворив Ісус чи його послідовники таке-то чудо, і навернулось в християнську віру стільки-то тисяч народу, і посрамились представники конкуруючої секти, які не змогли сотворити щось подібне. Ще в Старому Завіті читаємо про шоу-змагання Мойсея з жерцями єгипетського фараона. Істинність бога і віри утверджується за допомогою чуда. Щось тут нагадує залякування диких туземців сірниками та порохом. Якесь шахрайство в цьому. Всі традиційні йогічні вчення (крім новоявлених шахраїв) застерігали проти захоплення наднормальними силами і тим більше демонстрації подібних явищ, тому що це веде до деградації шукача йоги. Тим більше, коли з цього намагаються зробити якийсь навар. Яку ж віру можна побудувати на фундаменті чудотворства? Лише рабську, поклоніння скотини хазяїну. Саме такий дух рабства просочує все християнське віровчення, що б не говорили ловці душ.
       Недаром правителям земним це вчення прийшлось до душі як надійний засіб контролю над стадом. Заради цього вони навіть терпіли надмірні зазіхання церкви на владу над тим же стадом. Я думаю, не випадково після краху комунізму в пост-радянських країнах спостерігається такий сплеск ісусо-христосовського психозу. Це подають як “повернення до традиційних духовних цінностей”, але насправді це лише повернення до старого, перевіреного віками методу умиротворення стада. Щоб прощало невиплачену зарплату, віддавало останню сорочку після того як у нього украли верхню одежу.
       Але не тільки правлячій верхівці зручне це віровчення. Широкі маси совкового стада так звикли до свого скотського становища, що не здатні жити інакше ніж по-християнськи, тобто, по рабськи. Якщо у них не віднімати верхню і нижню одежу, то вони її все одно проп’ють і будуть такими ж ніщими. Вони не сприймають іншого поводження, ніж за допомогою батога. Без батога вони втрачають моральність і починають запаскуджувати все, куди ступає їхня нога. Надзвичайна стійкість комуно-християнських ідеалів і пояснюється тим, що їх опорою є скотські інстинкти, середовище скотного двора. А скотина чим більше знущання терпить, тим більше утверджується в своєму скотстві. Ідеали і середовище взаємопідтримують одне одного. В цьому рабському середовищі неможливі жодні реформи, крім заміни одних паразитів на інших. Це тупикова гілка еволюції, матеріальне втілення тупикового віровчення, урок всьому людству.
       Але це явище тимчасове. Віровчення вимре разом із своїм стадом. Крах комунізму, цієї останньої фази розвитку християнського віровчення, неминуче є початком краху всього віровчення, і навіть початком більш тривалого і масштабного процесу – звільнення людства від релігійної свідомості. Хай не обманюються скотопогоничі.
       Я нападаю на християнське віровчення не тому, що воно гірше від інших релігій. Хоч все-таки воно найбільш скотське. Просто, результати цього віровчення я щодня спостерігаю наочно. Колись, в часи Горбачовської перебудови, малювали таку карикатуру: Карл Маркс у драній одежі сидить під забором і просить подаяння. Карикатура символізувала банкрутство комуністичного вчення. Коли я іду вулицями Києва і через кожні п’ятдесят метрів просять подаяння ніщі, я в кожному з них бачу банкрутство християнського вчення. Ніколи не даю, коли просять в ім’я Ісуса Христа. Це все одно, що давати алкоголіку на горілку.
       Все ж, порівнюючи, наприклад, християнство з ісламом, треба визнати, що дух рабства і скотства в християнстві набагато сильніше виражений. Крім того, іслам більш реалістичний в багатьох питаннях, там немає таких ідіотських ідеалів як підставити ліву щоку, коли тебе б’ють по правій, чи добровільно віддати одежу грабіжникам, чи не бажати більше однієї жінки. Але всяка релігія є засобом поневолення людини. Хоч в наш час спостерігається зростання впливу ісламу, але зростають і кризові явища в країнах, де іслам панує. Це така сама тоталітарна ідеологія, як і християнство, і крах ісламу так же неминучий, як і крах християнства і будь-якої іншої релігії. Просто, християнське вчення старше і раніше прийшло до фінішу. Цей фініш знаменує крах релігійної свідомості взагалі. Людство переживе своїх ідолів і паразитів. Але ж ідоли вже зібрали і ще зберуть жахливе жертвоприношення.
       Тепер поглянемо на другий аспект проблеми. Що ж подвигає місіонерів і простих проповідників нести слово Божіє в невдячне середовище, іноді ризикуючи життям? Дивне запитання, скаже кожен віруючий. Бог покликав, Бог і посилає, Бог дає і слово, і випробовування. А що примушує алкоголіка шукати компанію споріднених алкоголем душ та вербувати нових собутильників, чи курців обкурювати некурящих? Ясна річ, той рогатий і хвостатий, ім’я якого непристойно називати християнину. Проте, я думаю, що рогатий і хвостатий тут ні при чому. Всяка сутність, яка укоренилась в свідомості людини, прагне розростися вшир і вглиб, і коли їй стає тісно в свідомості індивіда, вона знаходить новий простір для свого росту в колективі споріднених душ. Принципи еволюції сутностей всіх рівнів і масштабів однакові. Будь-яка цілісна ідеологічна система, чи традиція, чи образ емоційного розуму, чи біологічний вид набувають нового еволюційного простору шляхом індивідуалізації живих істот чи конкретних неповторних втілень дрібніших сутностей в свідомості різноманітних індивідів. Оскільки така масштабна сутність, як релігійна свідомість проростає в ментальні сфери, що керують поведінкою людини, то це і проявляється в прагненні до місіонерства. Проповідник вважає, що він несе Слово Боже, але це лише рабська залежність від ментального паразита, який намагається таким чином розширити простір для свого росту.
       Але в проповідництві є ще один, більш зловісний аспект. Адже віруючі щиро присвячують своє життя і діяльність їхньому Богу. Коли є колектив прихожан, очолюваний пастирем, рабська свідомість проявляється таким чином, що мимоволі, позасвідомо, випромінювані енергії-свідомості віруючих, адресовані їхньому Богу, проходять через пастиря. В такій ситуації майже неможливо утриматись від поступового сповзання до примітивного вампіризму. Свята віра розпромінює свідомість прихожан, і грітись у промінні святості з часом стає звичкою. Подібним чином, всі великі і невеликі совкові начальники тримаються за свої посади, поки їх не винесуть вперед ногами, хоч могли б піти на заслужений відпочинок і одержувати пристойну пенсію. Але вони продовжують керувати, давати збучку своїм підлеглим, хоч практична користь від їхньої активності нульова, а часто навіть негативна. Вони звикли живитись пошаною і навіть грубими лестощами своїх підлеглих. Вампіри вже не можуть відмовитись від щоденного вживання свіжої крові, зарплата для них має другорядне значення. Релігійна віра пробуджує більш тонкі, високі і смачні енергії-свідомості, тому явища вампіризму серед різновсяких проповідників, гуру, пастирів дуже поширені. Вони паразитують буквально як клопи на скотині. Цілком природнє їх бажання завербувати в своє стадо свіжу скотину. Свіжа кров така смачна. Співробітниця Шрі Ауробіндо Мірра Альфасса бачила в місцях масового поклоніння, як вона пише, “чорного астрального павука”, який перехоплює енергії, випромінювані віруючими (Шри Ауробиндо. Практическое руководство по интегральной йоге. Киев, “Преса України”, 1993). Я не можу судити, так це чи ні, але щось зловісне здається мені в церковних куполах з їх характерною 8-гранною симетрією. Наче гніздо восьмилапого павука. Павук-хрестовик – найкращий символ християнської релігії. Ось картина “Воздвиження чесного хреста”. XVII ст. (Волинь). (Український іконопис. Настінний календар-щомісячник на 1993 рік. Київ, “Преса України”, 1992). Не знаю, що хотів виразити художник, але багатолапий купол з хрестом-жалом над головою священника дуже нагадує хижого павука, який п’є психічну енергію. Відповідно, у священника і оточуючих якийсь пришиблений вираз обличчя. Іноді картина передає більше, ніж хотів сам художник.
       В останні роки в Україні спостерігається справжній ісусо-христосовський психоз. Проповідники лізуть з екранів телевізорів, з газет, радіо, чіпляються просто на вулиці. Їду в метро – і там пре в очі реклама: “Дивіться на екранах міста “Ісус”. Фільм, який змінив життя мільйонів і може змінити ваше життя”. Спасибі, не хочу. Але ж все це коштує грубих грошей. Отже, власть імущі не жаліють грошей на умиротворення скотини. Щоб безропотно віддавала шерсть і шкуру. Понавипускали дитячих мультфільмів на євангельські теми. Раніше показували доброго дідуся Леніна, тепер Ісуса. Якась дитяча поетка читає по радіо умильний вірш, як маленька дитинка преклонила перед Ісусом колінка. Нажалити б авторці сраку крапивою за такі скотогенні вірші. Дитина тільки народилась, а вони вже спішать поставити на неї скотське клеймо і потім все життя дурять своїми одкровеніями. Людство вже нарешті дійшло до усвідомлення шкідливості пропаганди наркотиків, але ж християнська сивуха не менш руйнівна. Вони пишуть ці вірші в країні, яка є уособленням краху комуно-християнського віровчення, але з непорушною запрограмованістю зомбі продовжують молитись на свою Книгу Книг, Суперкнигу, Конституцію скотного двора.
       Та що вже там рядові члени стада. Сам Президент приносить присягу на Біблії. Я не пророк, але в даному випадку можу точно сказати, що Україну виведе на шлях добробуту Президент, який відмовиться від цієї ганебної традиції. Я схиляюсь перед мудрістю творців Біблії. Це ж треба створити таке вчення, щоб і через дві тисячі років Президенти незалежної України і ще восьми країн вважали за честь бути нагородженими орденом “Кавалера Святого Гроба Господня” (“Факт 5 января 2000). Поздоровляю, Леонід Данилович, з високим званням. Не їжте на ніч сирих помідорів, а то не воскреснете з гроба.
       Ось стаття про нові релігійні течії (“Факты”, 10 августа 1999). Лізуть місіонери з усіх щілин, християнські і нехристиянські, як клопи на запах крові. Лізуть навіть в школи, і ніхто не сміє їх кишнути. “Три-четыре харизмата способны извести целый коллектив”. Не умаляючи кваліфікації харизматів, це однозначно характеризує такий колектив як стадо скотів. “Их реабилитация (наркоманів), по наблюдениям специалистов, собственно и состоит в смене зависимости”. Дійсно так, скотська душа шукає паразитів, більший паразит поглинає меншого. Ось ще одна гарна стаття на цю ж тему (Факты, 2 февраля 2000). Навіть з півсотні депутатів Верховної Ради потрапили в сітку новоявлених ловців душ. Дух скотства не зважає на чини і ранги. Корисна стаття. Але в цьому ж номері цієї ж газети замітка “На Почтовой площади столицы вновь появится церковь Рождества Христова”. В цій же газеті регулярно по п’ятницям друкувались скотогенні одкровення єпископа Павла. Чим же гірші нетрадиційні релігійні течії від традиційної самогонки? Вони співвідносяться так з традиційною православною церквою, як важкі наркотики з цигаркою, як дрібні вуличні грабіжники з добре організованою рекетирською мафією. Остання не так часто вдається до грубого фізичного насильства. Цю роботу зробили засновники банди, і тепер достатньо одного страху, щоб збирати свою законну данину. Цигарка наче здається меншим злом порівняно з важкими наркотиками, але насправді завдяки масовому поширенню тютюнокуріння калічить більше життів.
       Зрештою, свою законну данину всі банди зберуть, але ні в кого з них немає майбутнього. Теперішній бум нетрадиційних релігійних течій викликаний саме деградацією традиційної церкви і віри. Скотина шукає нових клопів, клопи шукають свіжої крові. Менші паразити пожирають труп більшого, але і їх з часом пожеруть ще дрібніші паразити алкоголізму, наркоманії, куріння, і тому подібних явищ. Цей процес закінчиться лише тоді, коли вимре скотне стадо – живильне середовище клопів.
       “Ніхто не здатний зупинити ідею, час якої настав” (один з лозунгів УНА-УНСО). Ніякі полчища проповідників не здатні реанімувати ідею, час якої минув.

Где начало того конца, которым оканчивается начало?”
(Козьма Прутков)

“Рассуждай токмо о том, о чем понятия твои сие дозволяют.
Так: не зная законов языка ирокезского,
можешь ли ты делать такое суждение по сему предмету,
которое не было бы неосновательно и глупо?”
(Сочинения Козьмы Пруткова. - М.: Художественная литература, 1976).

       Але що робити, коли по сєму предмету поняття ніхто не має, а обминути ніяк не виходить?
       “Як-то кажуть, трохи не перебрехати – казки не розказати” (“На добраніч, діти”, УТ-1, 10 лютого 1998). Доведеться творчо синтезувати взаємно протилежні аналітичні методи. Питання ж архіскладне: звідки прийшли релігії в наш світ? Я не знаю, що говорять на цю тему монументальні філософи. В мене просто немає можливості їх перечитати і зрозуміти, в мою голову не влізе. Чукча пісатєль, а не читатєль, і нічого з цього приводу іронізувати. Цілі покоління філософів сперечались над абсолютно надуманою, абсурдною проблемою, “что первичное – дух или материя” і навіть саджали один одного в тюрму за неправильне розуміння цього основоположного філософського питання. Після університетського курсу марксистсько-ленінської філософії в мене немає ніякої поваги до всіх філософів взагалі, за одиничними винятками. І ці винятки близькі мені не за філософські побудови, а за те, що їхня філософія виникає вільно, спонтанно, по ходу справи, або навіть жартуючи. Я вважаю, наприклад, що в казках Андерсена міститься більше філософської премудрості, ніж в 99% творів сучасних філософів. Світле натхнення, яке несуть казки Андерсена, переважує всяку похмуру премудрість. Шановні пани філософи, не спішіть зверхньо посміхатися, адже все відносне. Не пишайтесь тим, що хмарочоси ваших філософських побудов вищі чукчиної тундри. Тундра нижча, але ж глибша. Висота ваших хмарочосів обмежена законами ментальної механіки, а тундру скільки не копай в глибину, кінця немає. А раптом я відкопаю у вічній мерзлоті щось таке, від чого на мудреців нападе енурез?
       З середньої школи я туманно пам’ятаю, що релігія – це фантастичне, перекручене відображення явищ природи. Щось схоже на сновидіння угнєтьонної тварі, яка напилась духовної сивухи та опіуму для народу і спить в кюветі історії. На жаль, надзвичайна живучість релігійної свідомості свідчить, що це щось більше, ніж просто фантазія і сивуха.
       Всяке явище розгортається, і його оцінка і сприйняття можуть бути різними і можуть потребувати різних точок зору в залежності від фази розвитку. Крім того, всяке явище, структура, сутність з чогось виростають і у щось перетворюються, і є в свою чергу фазою розгортання більш масштабного явища, яке може не охоплюватися нашим обмеженим поглядом. У що в кінці кінців перетворюється релігійна свідомість, я намагаюсь пояснити в цьому дослідженні. Це омертвіння людської душі, стагнація духовного розвитку людини і суспільства, ворожнеча між людьми і перетворення їх в кероване скотопогоничами стадо, тоталітарні режими, і дрібніші прояви принципів розділення, характерних для ядра релігійної свідомості.
       Звідки ж взявся, з чого виріс цей восьмилапий павук, який угніздився в людстві? Детальний розгляд генезису релігійного павука виходить за межі мого дослідження і за мою ерудицію, але узагальнено можна відповісти так. В процесі розвитку життя на Землі відбувається зміна ведучих шестерень-чакр свідомості і їх субординації. У давні часи ведучими були центри свідомості тваринного розуму, характерними мотивами яких була конкуренція, ворожнеча, змагання за ресурси живлення. Ці центри разом із своїми локальними культурами тепер інтегровані в ментальну оболонку людини, але процес інтегрування не був таким простим і прямолінійним. Адже кожна жива сутність і локальний центр свідомості, і особливо свідомості тваринного рівня, прагне захопити якомога більшу владу, модулювати своїми ритмами інші центри-структури-сутності. Мені здається, що боги і релігії виникли саме в результаті модулювання діяльності вищих, еволюційно молодших чакр, ритмами і мотивами тваринного рівня. Принципи розділення, протистояння, ворожнечі, нетерпимості виростають саме з тваринних інстинктів, і чим вищі сфери свідомості модулюються цими мотивами, тим більше середовище живлення і владу одержують ці інстинкти. З часом вони і утворені ними структури свідомості перетворюються в ментальних паразитів. Релігійна свідомість – це тінь минулих геологічних епох. Боги і релігії – це збочення на шляху розвитку людства, завихрення, яке закінчується тим, з чого починалося – виходом тваринних інстинктів на видиму поверхню життя людини і людства. Ці паразити використовують тонкі енергії вищих сфер свідомості для свого живлення, імітують мотиви цих сфер, щоб приховати свою первородну тваринну ворожнечу. З часом світло так переплітається з імітацією, що розділити їх практично неможливо. Так і крокують з прадавніх часів правда з брехнею, як сіамські близнюки, обростають новим світлом і новими тінями, і здається, що так і треба, що не може бути іншого шляху розвитку людства, крім боротьби добра і зла і тому подібних благородних мордобійок. Це завихрення, ця боротьба з власними тінями втягує в себе і створює цілу культуру, віровчення та ідеали, які претендують на всеосяжність і вічність, але фактично є культурою релігійного типу свідомості. Людство втомилося від цієї боротьби, шукає якогось звільнення, притулку спокою, але, парадоксально, не мислить цього притулку чи спасіння поза межами тієї ж релігійної свідомості, яка і породжує всю цю безглузду боротьбу з власними тінями.
       “Все религии и духовные учения возникли в результате этой главной потребности человека обрести неизменную Основу, убежище покоя, не затрагиваемое всем этим хаосом, неопределенностью и страданиями мира – нечто, находящееся всегда вне его и защищенное” (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993, с. 246).
       Прагнення створити комфортне середовище у вигляді певних ментальних чи фізіологічних структур є однією з базових властивостей свідомості на всіх рівнях. Власне, вся людина з усіма її внутрішніми системами і структурами є саме таким притулком, де різнопланові енергії-свідомості знаходять комфортну, відносно незмінну Основу. Ця підтримка взаємна. Структури, утворені енергіями-свідомостями нижчих планів, аж до грубої матерії, є опорою і одночасно самі підтримуються вищими формами свідомості і теж знаходять в них Основу. З іншої точки зору, це прагнення знайти Основу є рушійною силою росту, об’єднання формацій свідомості по вертикалі. Це процес еволюції. Творчий пошук природи підсумовується на кожному етапі створенням відносно завершених, досконалих структур – чакр. По суті, прагнення знайти Основу на недосяжній поки що висоті є рушійною силою нормального еволюційного процесу на всіх його етапах. Це прагнення взаємне з прагненням свідомостей вищих планів збудувати собі більш досконалу, простору опорну структуру, постійне місце проживання.
       Але ж це тільки поступальна складова еволюційного потоку. В дійсності поступальний рух супроводжується завихреннями, відступами, деградацією і вимиранням окремих видів, екосистем, рас, націй, суспільств, ідеологій. Враховуючи це, що ж є релігійна свідомість – новим світлом, що прагне втілитись, чи тінню, завихренням, однією з помилок природи в особі людини?
       Ось дика тварина, яка знаходить незмінну Основу і затишне існування в людині і збудованою нею хліву. Людині це, на перший погляд, корисно, але для тварини чи виправдовує цей затишок перетворення в скотину? І для людини, і для тварини це питання не однозначне. Людина в даному випадку виступає провідником вищої свідомості, але одночасно і паразитом. Хто знає, чи не є інстинкти паразитизму, які знаходять Основу в одомашненні тварин, Основою для прихованого розгортання цих інстинктів з наступним проявом у відносинах людей з людьми? Жоден мудрець не знайде відповіді на це питання, але ж воно вирішується людством спонтанно і неухильно.
       На прикладі з домашньою скотиною джерело імплантованої свідомості очевидне. Але як бути з прагненням людини знайти незмінну Основу? З якого джерела виходять імпульси, що створюють ядро релігійної свідомості? І взагалі, чи є релігійна свідомість необхідною формою всякого духовного пошуку? Богослови будуть переконувати, що так, але без святої інквізиції їхні аргументи не переконливі.
       Проблиски вищої свідомості прориваються спонтанно і вони не є привілеєм якихось особливо обдарованих людей чи тих, хто шукає свій шлях за допомогою тих чи інших систем. Хто вліз, наприклад, в йогу, все своє життя перетворює в йогу. Але ж такий же самий пошук, навіть набагато ширший, проходить і в масштабах всього людства, і результати цього пошуку проявляються у вигляді найрізноманітніших вчень, систем, традицій, шкіл, творів матеріальної культури, та навіть у вигляді прагнення окремих подвижників прискорити цей процес і створити з цією метою якесь вчення, школу або систему. Різноманітність суспільного пошуку так же важлива, як інтенсивність індивідуальної йоги.
       Те, що християнська церква провела “жесткую зачистку” всіх альтернативних пошуків, є найтяжчим злочином у всій відомій нам історії людства. Ми дивуємось глибині стародавніх знань про людину, життя, космос, інтегральному світобаченню древніх мудреців, яке не було розламане між тим і цим світом, не протиставляло дух тілу, охоплювало і Землю, і космос, і квітку. Уже в наш час спроба відтворити таку свідомість здійснена Шрі Ауробіндо та його співробітниками. Але ж ростки такого глобального бачення пробивалися повсюди, не в одній тільки Індії. Доколумбова Америка, дохристиянська Русь, наскільки можна догадуватися з окремих уривків, відзначалися цілісним, органічно об’єднаним з природою, співучим світобаченням. Хто знає, яку висоту могла б осягнути Русь, якби не була згвалтована грубим втручанням християнських емісарів при сприянні алкоголіка та розпусника рівноапостольного князя Володимира, якого підзужувало несите жадання якомога більшої влади. Агресивне насадження християнського віровчення, яке так полюбилося сильним міра сєго як засіб контролю над стадом, відкинуло півсвіту на тисячу років назад. І не тільки відкинуло, а й завело в такий глухий кут антагонізмів, з якого тепер невідомо як вилазити. Але ж і в доколумбовій Америці, і в Русі, і скрізь в усьому світі були язичницькі вірування. Я нападаю на християнську релігію, але, можливо, розвиток цих язичницьких вір привів би до тих самих наслідків? Не знаю. У всякому разі, в ті часи язичницькі вірування відзначалися толерантністю до інших вір і в тому числі до християнства (що їх і погубило).
       Далі, ні в грецькій міфології, ні в тих уривках язичницьких вірувань Русі, що дійшли до нас, я не бачу аналога християнського диявола, цього невід’ємного атрибута всякої розвинутої релігії, абсолютно злої сили, визнання якої приводить до руйнівних наслідків. За Галиною Лозко (Лозко Г. Українське язичництво. Київ, Український центр духовної культури, 1994) “У деяких народів духи поділялися на добрих і злих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого поділу, адже добро і зло, яке приносять духи, визначається не стільки природою самих духів, скільки їхньою роллю в даній ситуації”.
       Далі, немає і єдиного тоталітарного ідола на зразок Сина Божія чи якогось пророка, що монопольно виступає провідником Слова Божія. Все це наводить мене на думку, що древні язичницькі вірування не були релігіями в сучасному смислі цього слова, у всякому разі, вони мало схожі на сучасні релігії. Ядро релігійної свідомості або не розвинулося, або ж розвиток свідомості і світогляду йшов в іншому напрямку.
       Доценти з кандидатами, які проїли зуби на розкопках минулого, навряд чи будуть поважати цей мій дилетантський висновок. Але я по своїй натурі більше вірю інкським гімнам та казкам Андерсена, навіть в перекладі, ніж ученим професорам в натурі. Моя жінка навпаки. Наприклад, говорю їй, що регулярні заняття бігом допоможуть проти алергії. Ні, не вірить. Два рази побігає, а треба два роки. Коли ж щось подібне напише учений професор, тоді вона вірить (але бігати все одно не буде – інший характер). Я намагаюсь досліджувати не факти і уламки, а пов’язані з ними резонанси свідомості. Інша справа, наскільки це мені вдається.
       Пантеон язичницьких богів був уособленням цілком конкретних і реальних сил-свідомостей природи, з якими могла б і тепер спілкуватися всяка нормальна людина, якби її свідомість не була спотворена однобоким розвитком в умовах сучасної так званої цивілізації. Язичництво було свого роду культурою спілкування з силами природи, і, порівняно з нашою всеподавляющою цивілізацією, культурою високою. Тут можна провести цікаву і несподівану аналогію. В курсі йоги (Свамі Вішнудевананда. Повна ілюстрована книга з йоги. Київ, “Здоров’я”, 1992) кожній чакрі співставляється своє божество. Це уособлення сили-свідомості відповідного плану. За Сатпремом (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993) одна і та ж сила-свідомість може сприйматися як свідома особистість або як безособова сила. Це два аспекти одного явища, подібно дуалізму хвилі і частки в квантовій механіці. Враховуючи сказане, в язичницькому обожествленні сил природи є глибший смисл, ніж прийнято вважати. В середовищі певної культури це було живе спілкування з природою. Звичайно ж, коли ця культура зруйнована, язичницькі вірування виглядають міфами темних, диких предків. Куди вже їм до нашого комп’ютера і презерватива, не кажучи вже про права сексуальних меншин. Не спасли їх їхні боги від нашого Спасителя і Святого Писання і всієї нашої мудрості.
       Читаючи язичницькі гімни доколумбової Америки, я не відчуваю такого приниження перед богом, яке характерне для сучасних релігій і особливо християнства. Це було захоплення і повага, а не страх і приниження. Це була зовсім інша культура свідомості вільних людей, а не рабів божііх. Як би не вивертали язики християнські словоблуди, називаючи рабство свободою, а страх повагою, страх і приниження породжують лише рабів.
       Тпр-р-р-у, здайте назад. Так захопився лайкою, що пропустив поворот. Але ж язичницькі культури неоднакові в своїх витоках і теж підвладні часу, як і сучасні традиційні релігії. Ось фінський епос “Калевала”, міфи древньої Греції. Ніхто їх не знищив, але вони чомусь втратили езотеричну силу. В міфах Греції можна знайти асоціації з еволюцією ментальності людини, ієрархією сил-свідомостей космосу. Але навряд чи хто зможе здійснити подорож в царство тіней і повернутися назад, керуючись текстами міфів. Я допускаю, що колись жив протогерой, який міг збудувати корабель за допомогою одних лише мантр. Але “Калевала” не є такою живою мантрою. Мабуть, одна з причин та, що зникло середовище, ментальна інфраструктура, операційна система, в яких ці міфи були живими. Омертвіння тих чи інших езотеричних знань є явищем дуже поширеним, наскільки можна судити з мудрих книжок. Залишаються ритуали, обряди, церковні “таїнства”, які є невидимим одягом голого короля. Та навіть в тому ж християнстві. Його початок знаменувався численними чудотворствами (нема підстав у цьому сумніватися), які поступово стали заміщуватися “невидимими таїнствами” або навіть відвертим шахрайством. Мабуть, у християнських богословів знайдеться для цього пояснення (вони що завгодно пояснять). Але все, що вони можуть сказати, мене не переконує.
       Наскільки я можу зрозуміти Сатпрема (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993) і переказати своїми словами, здрібніння і роздрібнення релігійних віровчень, яке неминуче настає після відходу основоположника, пов’язане з природою розуму. Джерело релігійних вчень, Глобальний Розум, є вершиною ментальності, але він не має прямого доступу до нижчих планів свідомості, обминаючи ментальну ієрархію. Тому, розгортаючись вниз по дереву цієї ієрархії, сили Глобального Розуму неминуче роздрібнюється і модулюються формами нижчих планів.
       Ситуація нагадує електростатичну машину. Ми крутимо диск і одержуємо потенціал в сотні кіловольт, провідник спалахує іскрами чудотворства. Але при спробі підключити до електростатичної машини електродвигун потенціал падає до нуля, двигун не крутиться. Так само, при замиканні на розгалужену ментальну мережу втрачається потенціал Глобального Розуму. Поки висока свідомість реалізована учителем та найближчими, ретельно ізольованими від грішної землі учнями, потенціал є. Як тільки намагаються підключити свій досвід до широких мас та/або розгорнути його вглиб земного життя, все спотворюється. Під личиною високих істин починають танцювати якісь чортики та гномики. В цьому немає ніяких “кознєй” якоїсь злої сили. Просто, для того, щоб поїхав трамвай, потрібне інше джерело електроенергії і відповідні матеріальні пристрої, а не грім і блискавка.
       Для того, щоб осяяння Глобального Розуму не спотворювались в плетиві ментальних сутностей та структур, необхідна культура свідомості, яка б запобігала пожадливому захопленню осяянь Глобального Розуму нижчими ментальними структурами і їх переходом в стан самозбудження, який імітує вище світло. Енергія-свідомість вищих планів губиться в міріадах таких самозбуджень, витрачається марно і навіть здатна порушити психічну рівновагу. Інша аналогія. Потужний лазерний промінь може бути сфокусований лінзою з прозорого матеріалу або спрямований в потрібному напрямку чистим дзеркалом. Але якщо матеріал лінзи чи дзеркала недостатньо чистий і в ньому є домішки, що поглинають світло, поглинута енергія може зруйнувати лінзу чи дзеркало.
       Відсутність належної культури свідомості і є тим заземленням, яке знижує потенціал до нуля, тим ментальним брудом, який поглинає і розсіює світло. Саме тому високі осяяння учителів не можуть адекватно сприйматися і працювати в середовищі недостатньої масової культури.
       Чорт забирай, часто вживаю терміни “потворний”, “спотворюється”, але ж Галина Лозко пише, що слово “потвора” в дохристиянські часи означало “волхвиня”. Служителі Христові і це слово украли і запаскудили. Та навіть і слово “украсти” мало інший смисл і означало язичеський звичай викрадати дівчат, за попередньою згодою. Надаючи негативного смислу цим та багатьом іншим словам, провідники християнства таким чином боролись з язичницькими віруваннями та звичаями. От скоти, до чого не доторкнуться своїми брудними лапами, все обертають в бруд.
       Шрі Ауробіндо та його співробітники пишуть, що реалізували свідомість більш високу і всеохоплюючу, супраментальну, яка не має обмежень Глобального Розуму. Вони спробували поширити своє досягнення серед багатьох учнів, і ставили за мету трансформувати всю людську істоту аж до найглибших рівнів підсвідомого. Не мені судити, що це таке і який результат принесе їхній експеримент. Книга Сатпрема (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993) викликає у мене натхнення. Сатпрем якось обійшовся без іконотворчості та надлишкового славослів’я, може саме тому, що був одним з найближчих учнів Шрі Ауробіндо. Дивно, але саме ця книга, в якій ніби немає практичних інструкцій, є для мене поряд з творами самих основоположників джерелом натхнення і конкретним дороговказом. Але вже в збірнику настанов з інтегральної йоги, впорядкованому послідовниками Шрі Ауробіндо (Шри Ауробиндо. Практическое руководство по интегральной йоге. Киев, “Преса України”, 1993) проступають елементи іконотворчості та канонізації. І це незважаючи на застереження вчителів, що інтегральна йога не є релігією і що кожен повинен реалізувати свій шлях і свою місію. Вони канонізували вчителів, і постаралися підібрати матеріал так, щоб дати практичні настанови шукачам йоги. Парадокс, але для мене практична цінність цього збірника цитат другорядна, незважаючи на те, що він складений майже повністю з цитат основоположників. Втратилося щось важливе. Окремі куски повчальні, але цілісність втратилась.
       Ще подібний приклад. Книга (Классическая йога. Перевод с санскрита, введение, комментарий и реконструкция системы Е.П.Островской и В.И.Рудого. М., “Наука”, главная редакция восточной литературы, 1992). У своїй “реконструкції системи” впорядники намагалися причесати уривчасті афоризми Патанджалі. “Реконструкція” нібито виглядає на перший погляд зв’язніше, зрозуміліше, розжованіше, але щось не те, втратилась якась глибина і з’явилась поверхова цілісність.
       Ці приклади свідчать про те, що кожен може явити і передати іншим лише свою власну місію і власний досвід на своєму шляху. Яких би великих вчителів не був учень, в кінці кінців цінність його місії не в наслідуванні учителя чи пропаганді його вчення. Цінність всякої пропаганди не перевищує власного досвіду, все що притягується зверх цього перетворюється на купу цитат.
       Шрі Ауробіндо та його найближча співробітниця Мірра Альфасса на певному етапі пожертвували висотою своєї індивідуальної реалізації заради того, щоб їхнє досягнення змогло стати надбанням учнів, а потім і всього людства. Шрі Ауробіндо мріяв, що окремі люди, які зможуть реалізувати супраментальну свідомість, потім будуть маяками для інших. Можливо, для цього потрібен час. Не мені судити. Але мені здається, що багато людей внутрішньо сприймає вчення інтегральої йоги як нову релігію, незважаючи на всі застереження і жертви вчителів. Можливо, в даному випадку це явище побічне. Але воно демонструє, яким чином зароджується релігійна свідомість. Парадоксально, але світло учителя пробуджує в учнях не лише світло, а й рабські інстинкти. На жаль, причиною цього явища є певна недостатність культури свідомості, яка, в свою чергу, спричинена багатотисячолітніми релігійними традиціями. Виходить так, що рабська ментальність намагається відтворювати себе у все нових формах, і першою зачіпкою є авторитет учителя, який має тенденцію перетворитися в компонент №8 розглянутого вище ядра релігійної свідомості. Від “Шри Ауробиндо Божественный Учитель” (Шри Ауробиндо. Практическое руководство по интегральной йоге. Киев, “Преса України”, 1993, с. 5) один крок до канонізації його творів як Слова Божія. Формально цього поки що не зроблено, але відношення саме таке. “Все, что он сказал – абсолютно верно и остается таким. Время и ход событий докажут это” (с. 228). Це сказала Мірра Альфасса, і їй краще знати. Можливо, в певному розумінні це так і є, хоч я згоден не з усім, що прочитав у Шрі Ауробіндо. Але ж ці слова є спокусою для тих, хто прагне ідола. Високі слова бувають небезпечними. Перекрутившись в невисокій свідомості, вони можуть набути найдикішого смислу.
       “С сотворения Земли, где бы и когда бы ни была здесь возможность проявления луча сознания, я была здесь” (с. 8). Якщо свідомість Мірри Альфасси не обмежена часом, це проста констатація факту. Для інших же, хто не має такої свідомості, це спокуса релігійної канонізації. Можна згадати аналогічний вислів Ісуса “Перш, ніж був Авраам, - я є”. Абсолютизація писань несе загрозу їх омертвіння з перетворенням в релігійну догму.
       Шрі Ауробіндо та Мірра Альфасса намагалися підвести учнів до своєї свідомості. Не мені судити, чи можливо взагалі допомогти комусь піднятися до супраментальної свідомості прискореним методом, силою власного впливу і прикладу. Адже вчителі, крім усвідомленої місії і досягнутого результату мали ще якусь шляховодну зірку, щось таке, чого вони і самі могли не усвідомлювати, що спрямувало їхній шлях і долю. У кожного є щось неповторно-зіркове, невловимо-індивідуальне, невіддільне від особистості, набагато глибше, ніж натхнення, прагнення і мрії. Можна сказати “каузальне тіло натхнення”. В тому, що поки що не з’явились нові зірки величини вчителів інтегральної йоги, є вказівка на те, що неможливо повторити чиюсь місію, долю, вчення і шлях. І у Ісуса спроби прищепити свою свідомість світу закінчилися видимою невдачею. “Я світ переміг”, але від цього світ не перетворився. Хоч хто знає. У всякому разі, очевидно, що те світло, яке приносять учителі, не зв’язане навіть з їхніми власними вченнями і з створеними ними ж ашрамами. Дивним чином воно перебігає по світу, запалює когось то тут, то там, причому форма прояву може бути зовсім несподівана. І чим більше обожнюють учителів і канонізують їхні слова, тим менше залишається того первісного світла. Воно тікає від раболєпія послідовників, від святості, від релігійної свідомості.
       Важко сказати, чи може перетворитися вчення інтегральної йоги в щось схоже на нову релігію. Вчителі застерігали від цього. Крім того, тут є важливий елемент, який несумісний з традиційними формами релігійної свідомості, а саме, усунення протиставлення духовного і матеріального, “неба” і “землі”. Але одна справа цитувати вчителів, зовсім інша реально втілити. Поки це протистояння реально залишається в свідомості послідовників, хитрий розум може знайти нові форми для збереження рабських інстинктів. Залишається лише сподіватися на те, що перетворити інтегральну йогу в релігію не встигнуть – час змінився.
       По суті, створення конструкцій, структур і форм на зразок святого писанія, ідолів та символів віри є захисною реакцією нижчої свідомості проти імпульсу вищого світла. Це нагадує спробу розбудити людину, якій страшенно ліньки вставати. Вона бурмоче “ще хвилину, ще хвилину”, потім їй уже сниться, що вона встала і навіть іде на роботу. Але це лише імітація. Таким способом сонна психіка прагне відгородитися від пробуджуючого імпульсу. Подібним чином, але набагато масштабніше, релігійна свідомість імітує форми пробуджуючого світла, щоб відтягнути момент дійсного пробудження. Мільйони дрімучих релігійних фанатиків моляться своїм богам лише для того, щоб не зробити щирого, але дискомфортного для їх сонних інстинктів душевного руху до нової свідомості. Ця імітація і є першопричиною всіх перекручень і двоємислій, які в згорнутому вигляді знаходяться в святих писаніях і вилазять в формі обману при розгортанні в свідомості окремих людей і суспільства в цілому.
       Ця імітація, підміна реальності сном є надзвичайно невловимою, такою ж невловимою, як момент переходу до сну чи від сну. Спробуйте вловити момент, коли ви засинаєте. Він вислизає від сприйняття, тому що є переходом в інший спосіб функціонування свідомості. Так само неможливо довести алкоголіку, що він п’яний. Причина та, що перехід від одного стану свідомості до іншого супроводжується також зміщенням поля зору і способу бачення, зміною всіх орієнтирів.
       Так вони і тиняються в липко-солодкій павутині релігійного бачення. Що проблисне промінь світла, то тут же і відіб’ється від кривих стінок їхнього сонного царства, пряме перетвориться в ламане, а криве буде здаватись прямим. Що напишуть “Хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!” (Євангеліє від Луки), то тут же приправлять лицемірним:
       “Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: “Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь”. Отож, як твій ворог голодний, - нагодуй його; як він прагне, - напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову” (Послання св. апостола Павла до Римлян).
       В цьому душа християнства. Замість того, щоб щиро любити чи щиро помститися, вони створили собі посередника, такого собі зіц-прєдсєдатєля Фунта. Мовляв, ми об ворога руки бруднити не будемо, але бог його покарає. Ату його, ату!
       Механізм підміни “психічної істоти”, по Сатпрему, ментальними імітаціями описаний в (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993, с. 96-97). Цей текст настільки цілісний, що важко видрати цитату, але все ж процитую з втратою цілісності:
       “Как открыть двери психического существа? Ведь оно недурно скрыто. Прежде всего, оно скрыто нашими идеями и ощущениями, которые бессовестно обкрадывают его и подражают ему; а у нас столько всяких мнений о том, что высоко и что низко, что чисто, а что нечисто, божественно или небожественно, столько сентиментальных стереотипов по поводу того, что заслуживает любви, а что – нет, что бедное психическое существо не имеет никакой возможности проявить себя, так как его место уже занято всем этим хаосом. Стоит ему показать свое лицо, как на него тут же набрасывается витальное, которое в экзальтации использует его для своих блестящих полетов, для своих “божественных” и мутных эмоций, собственнической любви, расчетливого благородства и яркой безвкусной эстетики; или же его заточает в клетку разум, а затем использует для своих особенных идеалов, непогрешимых филантропических схем, ограниченной этики и моральных догм; или же его присваивают себе церкви, бесчисленные церкви, и заключают его в символы веры и догматы. … … В конце концов психическое существо настолько поглощается, настолько сливается со всем остальным, что мы уже не можем отличить и отделить подделку, не разрушив самой ткани истины – так вот и живет мир, отягощенный полуистинами, которые еще тяжелее, чем ложь”.
       Це писав Сатпрем, один з найближчих учнів Шрі Ауробіндо. Неможливо краще сказати. Я розумію, чому послідовники сприймали слова Шрі Ауробіндо як “все, что он сказал – абсолютно верно и остается таким”. Звичайно, не моїм нахальним пером цитувати основоположників інтегральної йоги, але мене виправдовує закон джунглів і наша бандитська держава, яка украла мою зарплату. Не будучи загнаним у безвихідь, я не наважився б лізти у високі матерії, а тим більше ображати чиїсь святі почуття. Менше всього я люблю скандалити і конфліктувати. Але з усіх сторін ухмиляються наглі бандитські морди, і паразитують вони саме на святих почуттях бидла, і корениться все це у християнському оскотиненні нації, і численні проповідники Слова Божія, самі того не тямлячи, своєю діяльністю увіковічнюють це оскотинення і паразитизм. У такій ситуації на ваші святі почуття насрать і загребти. Кінець ліричного відступу.
       Але невірно було б думати, що від створення релігійної імітації імпульс вищої свідомості пропав. Він пропав для релігійної свідомості, але непомітно, поза полем зору, вабить, надихає, а часом і спалахує яскраво. І знову, як тільки спалахне, так церква/Комуністична партія намагаються пригріти цю особистість під своїм мохнатим крилом, щоб привласнити це світло. А не хоче пригрітись – знищують, щоб не порушували монополію на світло. Але так само непомітно, поза полем зору, скотопогоничі, їх ідеологія, психіка, створені ними структури деградують, щоб звільнити місце первісному світлу. Природа має відпрацьований і ефективний механізм еволюції, в якому деградація повільно, але неухильно довершує те, що не під силу вчителям, розчищає операційне середовище. Механізм жорстокий, але, за неможливістю посадити в тюрму вчителів, треба пеняти на себе.
       Парадоксально, але створені людьми догми, які призначені для самозахисту нижчої свідомості, виконують також і корисну еволюційну роль, хоч і негативним способом. Поки люди зайняті будівництвом клітки для світла, промінь непомітно тікає і, не привертаючи уваги (щоб не кинулись будувати нову клітку), проростає тендітним ростком в несподіваному місці, ще не затоптаному ногою людини.
       Це ми розглядали нещасну долю вчень, започаткованих тією чи іншою видатною особистістю. Намагались вони імплантувати свою високу свідомість людству, а вийшло щось схоже на перетворення дикої тварини в скотину. На жаль, це неминуча плата за висоту, причому плата жорстока і для вчителя, і для людства. Якби Ісус знав, у що перетворять його вчення і які злочини будуть вчинені від його імені, я сумніваюсь, щоб він хотів когось спасати. Проте, слід зазначити, що авторства ідеї спасіння ми не знаємо, можливо, це привнесене послідовниками.
       Вчителі інтегральної йоги усвідомлювали небезпеку такого розриву у висоті свідомості і намагалися якось пом’якшити його, але чи спрацювало це – залишається тільки вірити і тягнутися.
       Дещо інша ситуація в язичницьких віруваннях, які, здається, не мали одного основоположника, а поступово розвивались, і що особливо важливо, розвивались в тісному зв’язку з живою народною культурою. Чи могли б вони уникнути догматизації і омертвіння, якби не були знищені агресивними релігіями, - це велика загадка. Але це загадка такого роду, розгадати яку ми змушені якщо не своєю мудрістю, то своєю шкурою. Мало того, у нас немає часу довго думати, тому що на запах додихаючого християнського клопа звідусіль лізуть до задуреного стада нові клопи.
       “Проте безперечно одне – нині всі народи повертаються до природного існування на Землі. Збагнувши, якими можуть бути наслідки беззастережного споживацького ставлення до природних багатств, людство починає розуміти глибокий зміст вірувань своїх предків, спрямованих на гармонізацію душі і тіла, людини і космосу” (Лозко Г. Українське язичництво. Київ, Український центр духовної культури, 1994). Повністю згоден з Галиною Лозко. Питання лише в тому, яким чином включити ці вірування в наш світогляд, щоб не перетворити їх в черговий набір релігійних догм, щоб не поміняти шило на мило.
       Я не знаю, чи був якийсь позитивний смисл в тому, що розвиток язичницької культури був згвалтований і перерваний на тисячу років. Сентенція Віктора Мороза, що “раз так сталося, отже, так було треба” мене теж не задовольняє, при всій повазі до Віктора Андрійовича.
       “Пошуки Володимиром нової віри свідчать про ідеологічну кризу, котра потребувала нової ідеології. Прийняття християнства не було єдиним з можливих варіантів заміни старої ідеології. Тим більше, що традиційна руська віра, на думку багатьох вчених, не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду і духовної культури народу. Навпаки – загальновизнано, що Русь перед християнізацією була державою з глибокою культурною традицією” (Лозко Г. Українське язичництво. Київ, Український центр духовної культури, 1994). Тепер важко судити, тим більше такому великому історику як я, в чому був характер тієї кризи, чому правляча верхівка Русі повела ганебну і тривалу війну проти вірувань свого народу. Була це внутрішня криза розвитку чи втрутились зовнішні сили? Ігор Бунич вбачає початок війни правлячої верхівки з народом в приході на слов’янські землі варягів (Бунич И.Л. Пятисотлетняя война в России. Книга первая. СПб., “Облик”, 1997). Не мені коментувати істориків, можливо й так. М’яка, добра слов’янська душа і висока культура не змогли протистояти агресивній культурі пришельців. Але і в історії, і в долі окремої людини завжди виходить так, що агресія зовнішніх сил співпадає з моментом руйнування внутрішньої системи самозахисту. Це взаємопов’язані прояви одного явища. Щось всередині культури Русі сприяло приходу агресорів і послабило здатність нації до самозахисту, і це щось - зовсім не м’якість і доброта.
       По Сатпрему (с. 216), острови світла, які вдавалося збудувати людству, “периодически претерпевают вторжения нашего собственного внутреннего варварства и наших скрытых раковых опухолей… … Именно поэтому они погибают вновь и вновь, как будто Господь эволюции каждый раз тычет нас носом в землю, чтобы напомнить нам, что мы еще не обрели света во всей его полноте, если нашли его только наверху”.
       Якщо Русь була таким островом світла, то в чому була неповнота язичницької культури? Неповнота не в смислі незавершеності шляху, а напрямку шляху, типу культури, структури світогляду? Адже видимого тупика внутрішньої культури не було. Навпаки, християнський шлях завів в болото. Що ж конкретно хотів сказати нам Господь еволюції, як оцінювати цей жорстокий урок? І взагалі, чи можна агресивне знищення язичницької культури християнством вважати уроком, і для кого цей урок? Може, вважати Господа еволюції погромником? Чи намагатися знайти свою неповноту в чужій агресивності?
       Один дурак може задати стільки запитань, що й сорок мудреців не знайдуть відповіді, але що залишається робити дураку, коли мудреці вже поділили ринок і пропозиція істин перевищує попит на істини? Капіталістична система в таких випадках рекомендує винайти щось оригінальне, чого немає у конкурентів. Пост-комуністична система винайшла більш дієвий і загальнодоступний метод – підкласти бомбу під конкуруючу контору. Побачимо, подумаємо. Можливо, знайдемо третій шлях, який синтезує все найкраще перших двох.
       Закінчуючи цей розділ, я намагався трохи зцілити своє вопіюще незнання язичницької культури та історії Русі, і трохи дещо почитав. Купив “Українське язичництво” Галини Лозко, яке вже цитував, і (Мудрість Української Правди. Наука РУН Віри. Київ, “Обереги”, 1996). Крутився, як кіт навколо гарячої каші, біля “Віри наших предків” Володимира Шаяна, але ж десять доларів. Четверть моєї місячної зарплати, яку до того ж наша славна держава має звичку не виплачувати. Розбагатію, почитаю в натурі і Володимира Шаяна, і “Мага Віру” Лева Силенка.
       Ідеалом для мене було б видобувати знання безпосередньо з часу, але поки що це далека мрія. Трохи неточно я висловився, не зовсім мрія. Як попутний результат, цілком прийнятно. Але ставити знання і пізнання метою і мрією було б невірно. Знання і пізнання теж є інструментами еволюції, хоч на якомусь етапі можуть виступати безпосередньою метою. Всякому інструменту своя роль, свій час і своя міра. Надмірна тяга до знань і надмірні знання так само потворні, як надмірні амбіції або надмірна тяга до їжі і ожиріння. Приступаючи до всякого грандіозного задуму, споживання фактичного матеріалу необхідно обмежити, інакше процес перетравлення чужих істин буде приглушувати власне натхнення. Апетит треба стримувати, щоб натхнення зростало, і наша держава мені в цьому допомагає. Якби я прочитав “Науку РУН Віри” перед починанням свого авантюрного писання, я писав би в іншому руслі, тому що мрія і натхнення Лева Силенка домінували б над моїми власними, тільки що проростаючими. Коли ж вони вже знайшли певну орієнтацію, можна співставитися і з спорідненими пошуками.
       Вийшло так, що моя критика (м’яко кажучи) християнства не базується на такому глибокому знанні історії, яким володіє Лев Силенко, але тим не менше наші точки зору на християнство взаємодоповнюють одна одну (не знаю, що на це скаже Лев Силенко). Дійсно, співставлення точок зору буває цікаве, і я зроблю це трохи пізніше.
       Це був ліричний відступ, після деякої перерви на перетравлення “РУН Віри” продовжимо нашу сюжетну лінію.