Технологія шахрайства

        Прекрасні Євангельські заповіді.Не тільки релігійний фанатик, а й всяка нормальна людина, читаючи мої випади проти християнського віровчення, не розуміє, що ж в ньому поганого. Возлюби ближнього свого, і навіть ворога. Не укради. Не бреши. Всі видатні філософи, навіть мій кумир Шрі Ауробіндо, визнавали, що християнське віровчення вчить людство милосердю. Але часто так буває, що найпрекрасніші ідеали чомусь спотикаються при спробі втілитися в повсякденне життя. Ось радіопередача “Ярославів Вал” 21 березня 2000 року, 3-я програма Українського радіо. Якась дискусія про перспективи ісламу в Україні. Телефонне запитання: чому вже тисячі років проповідують “возлюби ближнього свого”, і навіть ворога, а в практичному житті це ніяк не приживається? Вже не пам’ятаю, що відповідали богослови. Мабуть, кивали на неготовність людства сприйняти. Якщо люди не хочуть жити по Божим заповідям, то нехай пеняють на себе, які ж тут можуть бути “чому”. Але святі заповіді не тільки не приживаються, а людство стає дедалі більш жорстоким. Двадцяте століття явило такі види знущання людей над людьми, на які в дикому минулому не вистачило б ні наукової бази, ні технічних можливостей, ні фантазії. Чому ж так? У всякого віруючого відповідь готова наперед. Цитую мою знайому християнку: “Существуют две духовные силы – Бог и дьявол”. Якщо відходимо від Бога, автоматично потрапляємо під владу диявола. Диявол, “князь мира сего”, власне, і править цим світом, як говорить Євангеліє. Чому Бог дозволяє дияволу правити, на це є товсті томи богословської думки, які пояснюють, що так і треба і що в кінці кінців диявол буде переможений. Нема потреби тут заглиблюватись в це питання. Юридично-правові аспекти взаємовідносин Бога, диявола та Спасителя детально розглянуті, наприклад, в “Молоте ведьм” з грунтовним узагальнюючим оглядом-передмовою професора С.Лозинського (Шпренгер Я., Инститорис Г. Молот ведьм. М., Издательство СП “Интербук”, 1990).
Але відійдемо трохи від тонких богословських матерій. Ось ситуація грубіша. Комуністичне вчення весь час обіцяло пролетаріям Свободу, Справедливість, Братерство, а також, мир народам, землю селянам, комуністичний рай на землі, “Все во имя человека, все для блага человека”, і тому подібне, але трудящі чомусь чим далі, тим більше паршивіли у злиднях. У комуністів теж було наготові пояснення, чому високі ідеали ніяк не приживаються – зловредні підступи ворогів народу, саботаж внутрішніх ворогів і агресивні зазіхання зовнішніх. З висоти свого богонатхненного світогляду кожен релігійний віруючий поспішить затаврувати комуністичні ідеали, як порочні від початку. Мовляв, во ім’я людини, а не Бога, значить, до диявола. Але не будемо протиставляти високе низькому. Адже все відносне. Спробуємо проаналізувати комуністичне вчення приблизно з того рівня, на якому воно зліплене. Точніше, пригадаємо, що з цього приводу писали розумні люди. Адже за час Горбачовської перебудови були опубліковані величезні масиви раніше забороненої думки. Весь обман був, по-перше, в тому, що вказані прекрасні ідеали були лише популістськими лозунгами, які не мали за собою ніякого соціально-економічного механізму здійснення. По-друге, в тому, що однією з основних підвалин марксизму-ленінізму було вчення про класову боротьбу і диктатуру пролетаріату. Теоретичне обгрунтування, роздування і освячення високими ідеалами ворожнечі між людьми дозволило комуністичній ідеології на деякий час утвердитись, але цей же дух ворожнечі привів до створення такого соціального середовища, яке відторгало будь-що “розумне, добре, вічне”. Це “розумне, добре, вічне” змушене було тікати за кордон, а те, що намагалося все ж розгорнутися в країні перемігшого соціалізму, мутувало у свою протилежність, множачи лицемірство. Владу партії назвали владою трудящих, рабство – свободою, агресивність – миролюбністю, і так далі. Об’єднати пролетарів всіх країн комуністичні лідери не змогли навіть в межах соцтабору, бо гризлись між собою. Дух ворожнечі набув самостійної сили і породив м’ясорубку, яка пожирала всіх підряд не розбираючи, хто вірний марксист-ленінець, а хто відступник від Єдино Вірного Вчення. Розділення на своїх і чужих, на вірних і невірних, на будівників світлого комуністичного майбутнього і ворогів цього майбутнього, нагнітання ворожнечі по принципу “натравлюй і владарюй” – це страшна річ. Особливо руйнівні наслідки мало теоретичне освячення такого розділення у вигляді науково обгрунтованої ідеологічної системи. Руйнівна сила такого монстра особливо посилюється, якщо ця система містить у собі елементи напівправди, приманку високих ідеалів.
Якщо ми тепер задамося питанням, хто ж той ворог, який нав’язав нам це людоїдське вчення, то винних не знайдемо. Тут, звичайно, можна вбачати елемент трансплантації свідомості від дещо вищого розуму творців ідеологічної системи до нижчого розуму задурених народних мас Російської імперії. Але ця різниця у висоті не така велика, як при оскотиненні дикої тварини людиною. Якби ця ідеологія гніздилась тільки на рівні інтелекту її творців, вона не могла б тривалий час виступати в ролі ментального паразита і відторглась би досить швидко, або взагалі не прижилася б. Щоб паразит міг закріпитись, йому треба укоренитись в сфері свідомості, важкодоступній для звичайної людини-жертви. Наприклад, релігійні вчення спочатку укорінюються десь в сфері інтуїтивного розуму, а можливо і вище, і вже потім проростають вниз, захоплюючи все нові рівні свідомості. Подібним чином, демони алкоголізму та наркоманії є багаторівневими сутностями, що простягають свої тіла, якщо можна так сказати, від фізіологічного до емоційного рівня. Їх стійкість також забезпечується важкодоступністю відповідних рівнів свідомості. Якби комуністична ідеологія була лише інтелектуальною конструкцією, перебуваючи в активній, загальнодоступній сфері свідомості, вона була б швидко розмита і відторгнута у вигляді ментального сміття по одному з механізмів, розглянутих в попередніх розділах.
В чисто інтелектуальному плані комуністичну ідеологію слід визнати просто помилкою, яких людство зробило немало на своєму шляху. Хоч при розгортанні в соціально-економічній сфері ця ідеологія породила численні злочини, ці злочини стали можливими лише у відповідному деформованому середовищі, яке було створене іншим, більш потужним чинником. Навряд чи поняття “злочинна” є конструктивним застосовувати по відношенню до інтелектуальної конструкції. Щоб інструкція по вбивству людей почала діяти, потрібні люди з відповідними нахилами. Чомусь на комуністичному вченні, яке було створене Марксом і творчо розвинуте Леніним, спіткнулася саме Російська імперія. На своїй історичній батьківщині це вчення чомусь не прижилось (вже потім СССР допоміг). Очевидно, в Росії діяв якийсь прихований, але потужний промотуючий фактор. Історики заднім числом все пояснять і обгрунтують, чому саме так сталося. Але нас цікавить не шкура і м’ясо історії, а скелет, опорна і рушійна сила. Промотуючий фактор повинен бути знайдений в свідомості, а не в матеріальних наслідках розгортання формацій свідомості. Коли ми зрозуміємо будову скелету, тоді стане ясніше, чому матеріальна шкура і м’ясо набули саме такої форми, а не інакшої. Тоді пояснення перестане бути придатним тільки для бачення назад, а й набуде перспективи в майбутнє.
Пошуки злодіїв, які підкинули нам цю злочинну ідеологію, безперспективні і по більш фундаментальній причині, по самій природі зла. Адже ворожнеча і війни між людьми були і до комунізму. Ворожнеча, зло є зовнішнім проявом незбалансованої ментальності. Не існує якихось фундаментальних “сил зла”. Якщо скажена собака кусається, то лише тому, що окремі хижацькі інстинкти вийшли з-під контролю зруйнованої свідомості. У здорової тварини ці інстинкти контролюються і урівноважуються, але вони є тими ж самими. Неконтрольована людська зажерливість та тваринні інстинкти агресивності проявляються в формі злочинних дій, але не тому, що ці види психічної діяльності є злими самі по собі. Просто, ментальна оболонка незбалансована або частково зруйнована. Якщо прекрасне обличчя скорчить гримасу, воно буде виглядати потворно, хоч шкура і м’ясо ті ж самі. Тому, борючись зі злом, треба точно усвідомлювати, куди спрямувати імпульс протидії. Вдаривши по перекошеному гримасою обличчі, ми не зробимо його прекраснішим. Якщо у дитини просто погана звичка корчити рожі, точно дозовані удари по задниці можуть допомогти урівноважити ментальність. Але якщо це наслідок глибокого психічного розладу, покарання нічого не дасть, лише загострить дисбаланс. Скажену собаку або грабіжника можна застрелити, і з конкретним проявом зла покінчено, хоч причини, що породили зло, залишаються. Мало того, при цьому руйнування частково перекидається також на того, хто стріляє. Проте, іноді не застрелити не можна. Неможливо дати наперед святу заповідь, як краще поводитись в тій чи іншій ситуації, а тим більше в будь-якій ситуації.
На жаль, у людей є погана звичка абсолютизувати свої святі заповіді та моральні принципи, які є опорою душевного комфорту. Якщо зло порушує цей комфорт (а всяке порушення комфорту і сприймається як зло), його оголошують якоюсь самостійною ворожою силою, пишуть Зло з великої літери, і всі як один стають на битву, наприклад, із зеленим змієм. Часто в результаті виходить так, що “в борьбе с зеленым змием побеждает змий”. Причина поразки та, що визнаючи зло як самостійну силу, тим самим ми надаємо йому цю силу. Тим самим ми спрямовуємо імпульс протидії в невірному напрямку, мимо цілі. Більше того, забиваємо гол у власні ворота. До появи ідеології комунізму були окремі локальні війни і інші менш масштабні прояви незбалансованої зажерливості в окремих сферах емоційного розуму та нижчого інтелекту. Але ці інстинкти були розрізнені, не мали “руководящей и направляющей силы”, тому і масштаб руйнування був відносно невеликий. Комуністична ідеологія виступила такою об’єднуючою силою. Механізм об’єднання полягає в тому, що всякі ментальні сутності по самій своїй природі прагнуть розростися вшир і вглиб. Таке прагнення всякої живої істоти, всякого біологічного виду, всякого віровчення і взагалі всякої формації свідомості. В нормальному стані їх ріст стримується центральною свідомістю, системами захисту усталеної ментальної структури. Якщо в свідомість проникає якась прекрасна, всеосяжна, глибока ідея чи прагнення, чи якщо вони здаються такими, ці прагнення дають санкцію на об’єднання під своїм проводом розрізнених сутностей, що мають в чомусь подібне спрямування. Тоді різнорівневі сутності можуть об’єднатися з утворенням набагато могутнішої багаторівневої комплексної формації. Комуністична ідеологія освятила ворожнечу і тим самим дала санкцію на об’єднання під своїм керівництвом інстинктів зажерливості, заздрості, нетерпимості, ненависті, справедливості. Зі своєї сторони, ці інстинкти виступають живильним середовищем центральної ідеології. Вони виступають в ролі її відростків в нижчі рівні свідомості, коренів, через які надходить енергія свідомості. Так рядові рекетири збирають данину і віддають своєму начальнику, начальник же скеровує їхню діяльність, ділить сфери впливу, підкуповує правоохоронні органи, щоб не заважали бізнесу. Така об’єднана структура набуває значно більшої стійкості, стає більш незалежною від контролю центральної свідомості і здатна проявитись у формі зла в набагато більших масштабах. Таким чином, освячення зла збільшує його масштаби і руйнівну силу.
Фактично, прийнявши двополюсний світогляд, визнавши існування абсолютно злої сили, проявами якої є конкретні випадки зла, ми тим самим створюємо цього диявола, даємо йому середовище існування і систематично підживлюємо його своєю вірою. Потім борються з ними ж створеним дияволом і відрікаються від нього, і ніяк не втямлять, чому це влада диявола все зростає, а бог на все це зло дивиться крізь пальці. Починають вигадувати “божье попущение” (“Молот ведьм”) і інші нісенітниці. Це стосується не тільки “абсолютного” диявола, а й дрібніших демонів, наприклад, класової боротьби, міжнаціональної і міжрасової ворожнечі. Чим більше полювали за ворогами народу, тим більше з’являлося ворогів, і закінчилася ця боротьба грандіозним крахом всього суспільства. Демони ворожнечі стали поглинати все більше ресурсів свідомості, так що на нормальне життя їх уже не вистачало. В певному смислі, самі створили демона, яким і були пожерті.
Все відносне. Інстинкти зажерливості, заздрості, нетерпимості, ненависті, в свою чергу, є комплексами більш елементарних сутностей, які опираються на ще нижчі рівні свідомості. Один з механізмів утворення руйнівних сутностей був розглянутий вище. Це – результат помилок учасників еволюційного процесу. Руйнівні сутності є свого роду каналізаційною системою, що відводить ментальний бруд з верхніх поверхів, де іде процес творчості. Таким способом руйнівний потенціал розпорошується і це запобігає руйнуванню життєво-важливих структур та особистості як цілого. Сміття скидається вниз, і ціною деякого погіршення фізіологічного здоров’я утримується стійкість еволюційно-значимої психічної діяльності і структур, що її безпосередньо підтримують. Те ж саме в масштабах суспільства. Окремі злочинці акумулюють в своїй душі бруд, що створюється суспільством, і ціною падіння окремих індивідів суспільство може зберігати моральну чистоту, возводити її в абсолют і пишатися нею.
В будь-якому випадку зло – це передусім процес руйнування самого носія зла, що намагається захопити у свій потік всіх, хто попадеться під руку. Зло – це каналізаційний потік, що вбирає відходи еволюційної творчості. Якби не було каналізації, весь ментальний світ був би завалений сміттям та нежиттєздатними напівфабрикатами. Але навіщо ж ставити унітаз на вершину світобудови?
Звичка абсолютизації зла так укоренилася, що часто проявляється зовсім несподівано. Так, всякий йогічний пошук неминуче включає спілкування з тими чи іншими силами-свідомостями-істотами, які дуже різноманітні у Всесвіті. Коли я говорю комусь, що намагаюся відкритись свідомості Сонця, чи іншому виду енергії-свідомості, джерело якого часто невідоме, мене питають: а чи впевнений ти, що ці сили добрі, а не злі, що вони від Бога, а не від диявола? Мовляв, диявол часто маскується під світлим образом, щоб проникнути в душу. Тут же пропонують і рецепт, як розрізнити замаскованого ворожого агента. Звичайно ж, заклинанням іменем Сина Божія та тестуванням на відповідність Святому Писанію. Як писав апостол Іван, “кожен дух, який визнає, що Ісус Христос прийшов був у тілі, той від Бога. А кожен дух, який не визнає Ісуса, той не від Бога, але він антихристів…” (Біблія). Тобто, якщо визнає “руководящую и направляющую роль КПСС” – “наш человек”, не визнає – “враг народа”.
Ментальний світ нагадує первозданні джунглі. Людина входить в новий світ, метелики сідають їй на плечі, косулі не лякаються, хижаки не звертають уваги. Але ось людина зробила перший постріл і зрубала перше дерево, і тим самим посіяла страх і агресивність до себе. Ворожість існує не сама по собі, вона є реакцією на поведінку людини. Якщо хтось намагається пожадливо захопити якийсь вид сили-свідомості, чи втручається в якісь тонкі сфери грубим вольовим імпульсом, чи не може стримати пожадливість до якоїсь форми блаженства, що супроводжує розкриття центрів свідомості, то результатом буде порушення психічної рівноваги, тобто, руйнування, тобто, зло. Але ж ми діяли з найкращих міркувань. Хотіли оволодіти силою, щоб карати злочинців і захищати добро, а в результаті сила обернулась своєю “темною стороною”. Значить, сила від диявола. Помолімося ж Господу, щоб утримав нас від спокуси. Саме так чинять всі релігії. Замість того, щоб вчитися культурі поведінки в ментальних джунглях, вони оголошують спокусою диявола все, з чим не вміють поводитись або що не укладується в їхні Святі Писанія. “А что сверх того, то от лукавого” (Біблія).
В умовах радянської дійсності саме з цього коріння виріс своєрідний моральний культ слабкості. Слабких треба оточувати увагою, захищати. Якщо сильний захищає слабкого проти іншого сильного, це морально. В лев’ячій сім’ї спочатку їдять сильніші, а що залишиться – слабші. Виживають сильніші. Комуно-християнська мораль в кінці кінців приводить до того, що слабкі норовлять паразитувати на сильних, хворі на здорових, ліниві на працелюбних, і все суспільство стає слабким та немощним. Щось нездорове є в такій моралі. Культ сили також нездоровий, але сама нездатність уникнути розщеплення на культ сили і культ слабкості свідчить про фундаментальний дефект світогляду.
Помістивши диявола поряд з богом на вершину Всесвіту і поділивши все суще на “від Бога” і “від диявола”, да укріпимо ж свій дух читанням Слова Божія. Не убий, не укради, не бреши, возлюби свого ближнього, возлюби бога твого, на жінку свого ближнього да не позирай. Якщо люди не дотримуються цих заповідей, отже, відійшли від бога, отже, самі напрошуються в мохнаті лапи дияволу. Далі читайте “Апокаліпсис”. Святе Писаніє має таку властивість, що коли в нього влізеш, вилазиш обвішаний лапшою. Ми тільки побіжно прокрутили фрагмент євангельської науки, і чому б не погодитись з цією наукою. Хто ж хоче в лапи дияволу? Відрікаємось від цього ворога роду людського, відрікаємось. А хто хоче в Царствіє Божіє? Може, бог є, а може нема, але нічого поганого не буде, якщо про всяк випадок згодимось на царствіє небесне. Хто за те, щоб прийняти заповіді Божі? Одноголосно. Ніхто не насмілиться подати голос проти, навіть якщо учора вночі украв у сусіда мішок цибулі, а чужу жінку да возлюбив. Ми проголосували лише по трьом питанням, але непомітно для себе проковтнули чотири жмені отруєної лапші. По-перше, ми прийняли як належне біполярний світогляд і абсолютизацію зла, всезагальне розділення на добрі і злі сили. По-друге, проковтнули ідею спасіння. По-третє, навчилися лицемірити. По-четверте, погодилися з тим, що ці заповіді і все Святе Писаніє є Словом Божіім. І чим далі будемо вчитуватись у Святе Писаніє, тим більше ідеологем проковтнемо непомітно, поза увагою. Одночасно з істинами, виставленими напоказ, ми непомітно сприймаємо ментальну інфраструктуру, в якій ці істини дієздатні. Потім ця інфраструктура підтримує нав’язуваний нам світогляд і відторгає всякі інші істини, які в нього не укладуються. Мудрі люди написали ці Писанія. В цьому і полягає технологія шахрайства. На ішаку їдуть, зосередивши його увагу на смачній їжі, повішеній перед носом ішака на жердині. Ішак дивується, що так самовіддано пнеться, а приманка ніяк не наближається до носа. Ішаку пояснюють, що таким способом Господь випробовує стійкість у вірі, або ж що з’їсти приманку заважає ворог роду ішачого.
Такий парадокс. Проповідують любов до ближнього. Але зло, розділення, ворожнеча, воздвигнуті на вершину ментальності, возведені у ранг Святого Писанія і Слова Божія, поступово підстроюють під себе ментальні структури, виступають об’єднуючою і спрямовуючою силою для дрібніших інстинктів розділення і ворожнечі на всіх рівнях свідомості, освячують їх і надають їм силу, якої вони не мали, діючи хаотично. Відчуття причетності до святої справи побудови комунізму чи утвердження Слова Божія – це страшна річ. Святість здатна виправдати, і виправдовує, будь-який злочин в ім’я святих ідеалів. Святість схожа на ніж гільйотини, який падає з висоти вищого розуму і на всіх рівнях розрубує всі запобіжні структури, вироблені людством для взаємного стримування агресивних інстинктів. Далі служителі святої справи запрягають ці інстинкти і при потребі спускають на своїх конкурентів. Але в кривому дзеркалі релігійної свідомості служителі справи Божої/комуністичної виступають миротворцями, а їх супротивники – агресорами. Згадайте, як Паніковський крав гусака з відчуттям моральної переваги (Ильф И., Петров Е. Золотой теленок. М., ”Художественная лит 1975). В тому й полягає спосіб обману, що жертва не здатна вмістити в своє поле зору всю грандіозну павутину, а бачить лише привабливу приманку перед своїм носом.
Погані язичники не знали Бога Єдиного, не мали святого писання і тому терпимо відносилися до інших вірувань і до чужих богів. Іноді приносили когось в жертву своїм богам. Це, звичайно, був страшний злочин. Щоб викоренити це зло, свята християнська церква знищила язичників разом з їх богами. Бог Єдиний переміг дрібних богів, і цю перемогу закріпили багатовіковим систематичним винищенням всіх, хто сумнівався в милосердності християнського віровчення, чи навіть дозволяв собі не так інтерпретувати слово Божіє. Вживаючи сучасний російський термін, провели “жесткую зачистку” завойованої території. Більше в істинності християнського вчення, цього джерела води живої, майже ніхто не сумнівався.
На жаль, із знищенням ворогів дух ворожнечі не зникає, а, навпаки, вимагає все нових жертвоприношень. Утвердивши своє віровчення, святі отці почали гризтися між собою, як пізніше комуністичні вожді, та натравлювати свої стада одне на одного. І дотепер гризуться за право істинної інтерпретації Слова Божія. В наш час відкрито вбивати псує імідж, тому святі отці змушені задовольнитися простим висловом любові до братів своїх по вірі:
“…на территории нашей земли лишь одна каноническая, то есть законная, Церковь, а все остальные – секты, плевелы, посеянные дьяволом” (епископ Павел, “Факты” (Киев), 12 февраля 1999).
Якось не прийде отцю Павлу думка, що таке відношення до інших течій християнства гірше всякої “гордині”. Святі отці відрікаються від цієї гордині, а вона вилазить в несподіваній формі. Мабуть, ворог роду людського попутав.
Члени сект і плевел в боргу не залишаються і відповідно висловлюються на адресу православної церкви та її проводирів. Славний хор. Хто ж диригент? Чи не той самий, від якого вони всі відхрещуються?
Можна стверджувати, що головною опорою всякого релігійного віровчення є саме ідея диявола. Заберіть диявола – і зникне смисл спасіння і Спасителя, розвалиться вся ідеологічна система, стадо розбредеться. Точно так комуністам для утвердження своєї ідеології, системи і способу життя ніяк не обійтися без ворогів. Вчення можна переписувати під кожного нового вождя, від деяких догматів можна відступити, але без ворога ніяк не можна. “Если враг не сдается, его уничтожают”, сказав хтось з радянських письменників. Якщо ворога немає, його створюють.
Чому, чому, чому, незважаючи на тисячолітню проповідь християнських ідеалів милосердя, любові, вони ніяк не приживаються в практичному житті, а ворог роду людського торжествує? Що ж такого поганого в цих ідеалах, чому люди ідуть в лапи свого ворога? Значить, самі винуваті. Ми вам явили Слово Божіє і діла апостолів і всієї святої церкви, а ви вернете носа. Але милосердя Боже безмежне. Покайтеся, напийтесь із джерела води живої, і якщо будете самовіддано пнутись, то милосердя Боже наблизиться до вашого носа. Не забудьте, що ваша шкура належить не вам, а хазяїну.
Невід’ємною частиною всякого професійного шахрайства є замітання слідів. Мовляв, украв не я, бо я саме в той час читав Святе Писаніє, що можуть підтвердити три свідки (бог-отець, бог-син і бог-святий дух). Не було мене на місці злочину.
Колись я трохи займався РУХівською агітацією. Стояли на людному місці і дискутували з усіма бажаючими. Не люблю я цього заняття. Воно мені таке ж неприємне, як розчистка каналізаційного колодязя. Але в той час я вважав це своїм обов’язком. А які бурхливі дискусії відбувалися у нас в інституті десь в 1989-1991 роках. Потім поступово позиції всіх сторін повністю прояснилися, свіжі аргументи вичерпалися і суперечки заглухли самі собою. В нашій лабораторії в той час були три рухівці і один комуніст, мій тодішній начальник. Жаль, вже забулися ті дискусії. Якби було по гарячому враженню записати, вийшов би бестселлер. Скільки там було живих, актуальних думок і емоцій. Одним з найбільш “убойних” аргументів був такий. “Ви називаєте КПСС злочинною організацією; але чому ви вішаєте на нинішнє покоління комуністів і на мене особисто злочини, вчинені Комуністичною партією за часів Сталіна? Мене тоді ще не було на світі. Нинішня комуністична партія зовсім інша, навіть визнала свої помилки і засудила злочини минулого. Хіба ми винуваті, що злодій Сталін спохабив світлі Ленінські ідеали? Ні, ми не такі. Нас не було на місці злочину. Партія зробила висновки з помилок минулого, покаялась і готова почати заново втілювати світле Ленінське вчення”.
Абсолютно за такою ж логікою нинішні адепти християнського віровчення вважають злочини християнської церкви трагічними помилками, відступленням від світлих християнських ідеалів. Мовляв, неправильно зрозуміли темні люди світле вчення і скомпрометували святі ідеали. Але ми, сучасні християни, не такі, ми світліші, ми-то з висоти своєї ученості знаємо, що і як треба розуміти. Навіть папа Римський вибачився за злочини церкви (з цього приводу згадується вислів “На жабу слон ногою став. Прошу пробачення, сказав”).
Немало високоосвічених людей в наш час саме так і думають, шукаючи розради в євангельському джерелі води живої. Миша думає: “Сир – то благо, то від бога; пружина ж від диявола. Мої попередниці спіймалися в мишоловку тому, що вірили не істинно, грішили, спокушались дияволом. Вони були засліплені темними забобонами, підходили до сиру не з тієї сторони і при цьому неправильно хрестилися. Але ж я не така. Я істинно вірую во благо і прагну лише сиру, а від пружини відрікаюсь, відрікаюсь…”. В мишачу голову не вкладується, що сир покладений тими ж руками, які звели пружину. Вони думають, що висота їхньої ученості дозволяє їм правильно інтерпретувати біблійні істини. На жаль, повнота їхньої ученості однобока, як флюс, за висловом Козьми Пруткова, і не вберігає їх від мишоловки. Більше того, їхня ученість звужує їх поле зору так, що навішати їм лапші ще легше, ніж неграмотному селянину. Свідченням цього є той факт, що членами всяких новомодних сект є переважно люди високоосвічені, немало серед них людей з науковими ступенями.
В голови новоявлених богошукачів не укладується, що злочини Комуністичної партії, як і християнської церкви, закономірно витікають з основоположного віровчення. Вони збираються почати заново шлях, по якому їх попередники, не дурніші і не темніші, дійшли до омертвіння живої думки і перетворення людини на члена стада. Цей шлях через якийсь час приведе до перетворення сучасних самодіяльних общин і сект в класичні церкви, які є перевіреною віками, оптимальною формою контролю над стадом. Точніше сказати, міг би привести, тому що в релігійної свідомості немає майбутнього.
Сучасні прогресивні богошукачі відступають від буквального розуміння Євангелія. Хоч в Писанні чітко сказано, що церква апостольська – то тіло Христове і врата ада не здолають її, сучасні богошукачі не ідентифікують істинну віру з належністю до церкви, а деякі особливо передові навіть відрізняють бога від релігії:
“Отож, прийшла пора нашій рідній культурі повернутися обличчям до Бога. Підкреслюю: не просто до релігії, а до Бога” (Микола Жукалюк, “Наша церква і духовне відродження України”, в журналі “Ознаки”, видання Української Уніонної Конференції Церкви адвентистів Сьомого дня, 1/1993).
“Хоч і сам …, звичайно, вважаю, що моя релігія найправдивіша у світі, але було б невірно нав’язувати якусь одну релігію людям” (там же). “Ми не наголошуємо, що спасіння тільки в нашій Церкві, допускаючи, що можуть бути спасенними послідовники інших конфесій за умови додержання відкритого для них світла Істини” (там же). “То ж незалежно від того, до якої конфесії належить людина, якщо вона сповідує вчення Христа, буде жити в злагоді зі всіма людьми” (там же).
Всякі пошуки заслуговують поваги, навіть якщо вони в силу інерції світогляду не перевертають світ. На жаль, ця інерція така, що навіть люди, котрі щиро прагнуть “світла Істини”, продовжують шукати його в темній коморі, де звалені потрухлі ідеї спасіння, Спасителя і інші атрибути християнського вчення. Навряд чи вони знайдуть там світло, хіба що світло трухлятини. Вийти б їм на свіже повітря, але не наважуються.
Уже сам, так би мовити, демократизм та плюралізм в інтерпретаціях Святого Писанія є свідченням занепаду віровчення. У часи могутності християнської церкви горів би Микола Жукалюк разом з примірниками журналу “Ознаки” на вогнищі за такі єретичні висловлювання. І не треба відділяти церкву від віровчення. Одне закономірно пов’язане з іншим, злочини церкви є закономірним результатом послідовного розгортання ідей віровчення. Те ж саме стосується Комуністичної партії та її вчення.
Саме демократизація і плюралізм погубили комуністичну систему. Адже “Социализм система стройная, как алмаз, и такая же прочная, но достаточно гранильщику сделать одно неверное движение, и вся устойчивость кристалла может нарушиться, и он рассыплется” (Суворов В. Освободитель. М.: “АСТ”, 1995).
“Розбещенність глуповців дійшла до того, що вони зазіхнули на таємницю побудови світів і одверто плескали в долоні вчителю каліграфії, який, вийшовши за межі своєї спеціальності, проповідував з кафедри, що світ не міг бути створений за шість днів. Убогі з великою підставою вважали, що коли ця думка прищепиться, то разом з тим упаде весь глуповський світогляд взагалі. Всі частини цього світогляду так міцно чіплялися одна за одну, що не можна було рушити одної, щоб не зруйнувати всього іншого. Не питання про порядок створення світу тут важить, а те, що разом з цим питанням могло вдертися в життя якесь зовсім нове начало, яке, напевно, мало зіпсувати всю кашу” (Салтиков-Щедрін М.Є. Історія одного міста. Переклад з російської. Київ, “Дніпро”, 1976).
Якщо адепти християнства відступають від ортодоксального трактування Святого Писанія, то чи не ознака це наближення їхнього віровчення до царствія небесного? Можливо, інстинкт самозбереження правильно підказує єпископу Павлу, що на одній території не може бути двох істинних церков? Дійсно, глуповський світогляд може існувати лише як єдино істинний. Демократія і плюралізм його погублять.
Виникають питання, по-перше, чи можливо відступати від ортодоксального трактування Євангелія, без того, щоб весь алмаз розсипався, і по друге, чи можна усунути дух розділення і ворожнечі, модифікуючи інтерпретації, і при цьому не розвалити все християнське віровчення як цілісну систему? Я сумніваюсь, що це можливо. Справа в тому, що інтерпретують так чи інакше, по суті, другорядні положення. Ядро ж віровчення залишається, а корені ворожнечі і розділення ростуть саме з нього.


>Ядро віровчення
Офіційною, документальною основою релігійного віровчення є якийсь фундаментальний текст, написаний основоположником або його найближчими учнями, або ж комплекс традицій, початок яких може губитися в невідомій давнині. Ця тема значно виходить за мою ерудованість в даному питанні. Колись я шукав якусь книжку по історії релігії і натрапив на базарі на “Историю религии” Меня. Навмання розкрив і відразу зрозумів, що всю історію Мень ділить на “до Христа” і “після Христа”, точно як комуністичні історики на “до” і “після” Великої Жовтневої Соціалістичної Революції. Мабуть, неупереджену історію релігії може написати лише атеїст. В даному дослідженні я акцентую увагу на християнстві по тій причині, що щодня наочно спостерігаю, до чого дійшла країна перемігшого християнства. Але я думаю, що багато рис християнського вчення є спільними для більшості релігій.
“Нужно слушаться не только святого писания, но и святого предания” (Духовные посевы. Киев, издание Украинской православной церкви, 1991, с. 10). Деякі християнські секти відкидають “святое предание” просто тому, що не встигли виробити власного. Таким чином, писанія обростають преданіями, чи просто живими традиціями різних сект, і утворюється зовнішня опора релігійної віри і богословської думки. Але суть і зміст релігійної свідомості не зводиться тільки до ідеологем, записаних в писаніях та преданіях. Святе писаніє схоже на утиліту “Setup.exe”. Коли вона запускається в підходящому операційному середовищі, вона не просто копіює в голову святі заповіді та притчі, але й розпаковує інформацію, та ще й підстроює відповідним чином під себе файли конфігурації операційної системи свідомості. В результаті, крім того, що безпосередньо видно на дисплеї поля зору свідомості, адепт сприймає не менш важливі, але приховані ідеологеми та настройки. Але це відбувається поза увагою, непомітно. Далі, інстальована програма, як правило, складається з основного програмного файла “Christ.exe” і великої кількості допоміжних файлів, до яких програма звертається під час роботи. Багато з цих допоміжних файлів легко доступні для перегляду і часто є просто копіями або розпаковками (розгорнутими інтерпретаціями) вихідного дистрибутиву інсталяції. Але розібратися в алгоритмах функціонування ядра програми може не всякий спеціаліст. Я вжив комп’ютерну термінологію, тому що Біблія і зокрема Євангеліє часто розглядаютьмся як програма розвитку людства. Наприклад, Юрієм Канигіним в “Пути ариев”.
Чи можливо в Євангелії виділити свого роду ядро системи? Всякий християнин буде вважати непристойною саму спробу аналізу Слова Божого. “Скорее я вычерпаю моею ложкою это море и вмещу его в эту ямку, чем ты своим умом проникнешь неведомую тайну Св. Троицы и вместишь ее в свою книгу (Духовные посевы. Киев, издание Украинской православной церкви, 1991, с. 11). Коли я заїкався про аналіз Біблії, мені говорили, що у мене для цього недостатня культура, що для розуміння Біблії необхідна допомога наставника, що треба знати “сім ключів”. “Сами же бойтесь толковать по своему неопытному разуму слово Божіє, дабы не впасть в душепагубную ересь и навсегда не погибнуть для вечной жизни, как погибли все еретики и сектанты, ложным толкованием впавшие в ересь и лжеучение, отделившие их от церкви Божіей, вне которой нет и не может быть спасения” (Духовные посевы. Киев, издание Украинской православной церкви, 1991, с. 9). Здається, Біблія не просто програма, а ще й захищена від піратського аналізу та копіювання. Але ж пірати якось умудряються зламувати захист. Не знаю, що то за “сім ключів”, але, можливо, це один з антизламних пристроїв. Щоб поки розібрався в семи ключах, забув за чим прийшов.
Євангельський текст, віра, практика молитв і традицій мають властивість затягувати в лабіринт своїх прекрасних переживань і дають таке умиротворення страждущій душі, що весь світ поза словом Божим здається якщо не вотчиною диявола, то вже точно суєтою суєт. Яка ж може бути реальніша реальність, крім Бога і Слова Божого? Я не хочу, щоб читач подумав, що я такий затятий фанатик навиворіт, який кидається на все, співзвучне зі Словом Божіім. В Святому Писанні і святих преданіях є немало справжніх діамантів, безцінних скарбів духовного досвіду багатьох людей. Взяти хоч би ті ж “Духовные посевы”.
Хвороба і страждання як очищення (с. 198).
“Каждое дело нужно начинать с благословением (с. 211).
“Незлобие и милость, прощение согрешившему брату и подаяние просящему – вот два крыла молитвы. Если хочешь чего-либо просить у Бога, то прежде не откажи просящему у тебя” (с. 218).
“Как бы ни были велики и утомительны твои труды и занятия, христианин, не оставляй ни утренней, ни вечерней молитвы, - и Господь подаст тебе силу и благословит твои труды успехом” (с. 219).
Прекрасна притча, слово щирої душі “Святая тень” (с. 224-225).
Про те, як треба відноситись до хвороби (с. 273-276).
“Малый светильник в хижине увидит блуждающий странник – и пойдет на его свет, и найдет в хижине спасение от холодной ночи или зверя, и успокоится в безопасности, и обрадуется странноприимству. И скромное доброе дело человека, невидного в мире, если одушевлено добрым и святым намерением, есть дело света, которое … простирает иногда свое действие на неизмеримую даль” (с. 277).
“Всю жизнь свою старайся обратить в служение Богу” (с. 332).
І багато іншого, на жаль, всього немає можливості зацитувати. Треба читати “Духовные посевы”. З деякими застереженнями, про які пізніше, я вважаю ці та багато інших спалахів Слова ідеалом, до якого треба тягнутися. Коли я закінчу своє антибожественне писання, я перечитаю “Духовные посевы” та інші святі писання, але з точки зору нового світогляду. І я впевнений, що відкрию в них для себе більше світла, ніж здатні сприйняти релігійні віруючі, які бояться ступити крок вліво, крок вправо, щоб не “погибнуть для жизни вечной ”.
Тоді чому ж я не приймаю Слово Божіє та святі преданія цілком і повністю і чому не йду в стадо Христове? Звичайно, в писаніях та преданіях є речі і дещо нижчого гатунку. Наприклад, “Грешно не только читать, но даже держать у себя неправославные книги, например, еретические и раскольнические” (Духовные посевы, с. 357). І багато чого тому подібного або дуже сумнівного, немає тут потреби цитувати. Прочитайте хоча б “Молот ведьм”. Можна було б відфільтрувати “вище” від “нижчого”, правдоподібне від явного домислу. Але тут прихована проблема більш важлива, ніж відділення зерен від плевел чи перевірки достовірності фактів. В кінці кінців, речові докази, правда матеріальної історії – це явища нижчих планів, і не вони є критерієм вищих істин (з певними уточненнями, про які в наступних розділах). Я ставлю питання більш єретично: яку роль відіграють яскраві спалахи істин в Євангелії і “святих преданіях”? Чому за цими спалахами я відчуваю щось невловимо-фальшиве, якусь ложку психотропної речовини в бочці меду? Це ж саме присутнє, коли я чую релігійні пісні, або читаю релігійну поезію. Ця фальшивість присутня не в словах чи в смислі, а в самій мелодії, інтонаціях, які відображають настройку свідомості.
Найбільш прямий спосіб вивчення будь-якого явища є увійти в це явище. Ось “Откровенные рассказы странника духовному своему отцу”, издание Введенской Оптиной Пустыни, 1991. Практика молитви, яку в інших термінах можна назвати медитацією, тим більше що тут молитва поєднується з ритмом серця і дихання. “Господи Иисусе Христе, помилуй мя”. Повторювана по кілька тисяч разів щоденно, а далі безперервно, автоматично, ця молитва стає з часом опорним ритмом життя, найбільшою підтримкою, радістю, блаженством і світлом Божим. В порядку експерименту, проговорюю подумки цю молитву і виявляю виникнення, як би так уяснити і пояснити, двійникового розщеплення в серцевій чакрі, причому, одночасно утворюється осередок гальмування і осередок солодкого розкриття. Але гальмування якось залишається на задньому плані. Таке враження, що “я” серцевої чакри стиснулось в маленьку точку, яка відчуває свою нікчемність перед чимось захоплююче-осяйним, яке знаходиться тут же, поряд. Але це осяйне є роздутим відображенням того ж “я”, що здається чимось більшим і відділеним від нього. Спрацьовує якийсь інстинкт самозахисту, і далі я не хочу продовжувати цей експеримент. Але я можу уявити продовження. Коли це розщеплення, підтримуване безперервною молитвою і читанням святих книг, охопить мене всього, я весь буду роздвоєний на нікчемно-принижену і велично-осяйну частини. Саме це і стане наверненням в релігійний тип свідомості. Вони думають, що наближаються до Бога, але це лише структурна деформація свідомості. Підкріплюване безперервною практикою, це навернення стає незворотнім і перевертає весь світогляд. Роздвоєння в центрі породжує по мірі розширення численні роздвоєння на всіх рівнях свідомості. Вся істота підстроюється під це новостворене ядро релігійної віри. Якщо я буду подвизатись у вірі особливо ревно і самовіддано, то почну чути голоси янголів, уві сні мені буде давати вказівки господь бог, диявол буде спокушати мене чинити не так, як каже господь бог, і тому подібне, читайте житія святих отців. Але я не хочу такого розділення і такого навернення. Здається, історія довела безперспективність такого типу свідомості. А якщо вже груба матеріальна історія довела, то це означає, що даний тип свідомості і світогляду пережив себе. Тоді я ще раз повторю запитання: яку ж роль відіграють яскраві спалахи істин у святих писаннях і звідки вони там взялися?
Адже милосердя, надія, любов до ближнього, розмикання зав’язаності на чуттєвих втіхах та матеріальних благах і навіть на могутності людського розуму є високими істинами. Я не бачу тут місця фальшивості. Тоді звідки ж з’являється “…нельзя без повиновения учению православной церкви достигнуть спасения душевного. Ее возлюби, как матерь, ей повинуйся, и самое слово Божие бойся толковать по своему. Ей даны ключи разумения, и она одна – непогрешимая истолковательница его. Помни: кому церковь не мать, тому Бог не отец” (Духовные посевы, с. 98-99). Далі читайте “Молот ведьм”. Я не приймаю такого пояснення, що світлі Ленінські ідеали спотворив недолугий семінарист Сталін. Витоки потворності треба шукати в самих ідеалах.
Колись я був членом “Комсомольського Прожектора” (КП). Во дні оні партія затіяла чергову кампанію по комуністичному вихованню трудящихся, а саме, так зване “наставнічество”. Пропонувалось, щоб умудрьонні досвідом комуністичного будівництва ветерани труда наставляли на путь істинний підростаюче покоління. Отже, інститутський КП послав мене взяти інтерв’ю у нашого Майстра з великої букви, він числився на посаді “механік високої кваліфікації” (і зараз працює, хай буде йому здоров’я). У нього тільки три недоліки – (1) не може нікому відмовити щось зробити, чим дехто зловживає, (2) не п’є горілку і (3) не вміє своїми золотими руками загрібати грубі гроші. І я частенько, як тільки треба щось вистругати з металу або вирішити якусь нестандартну проблему, бігав в майстерню за порадою чи допомогою. В свій час навіть навчився трохи працювати на фрезерному станку, тепер уже забув. Але ось я прийшов брати комсомольське інтерв’ю, щось таке зморозив незграбне язиком, і на цьому інтерв’ю закінчилось. Ситуація була наскрізь фальшива. Це маленький приклад великого явища, яким чином все безпосереднє і щире ставало кривим і фальшивим, як тільки партія і комсомол доторкувались до нього своїм руководящим і направляющим перстом. Партія не могла допустити, щоб будь-яка ініціатива розвивалась не під партійними лозунгами. Тому що варто пустити щось живе на “самотьок”, як воно може вирости саме по собі. Тим самим, підривається віра в те, що без благословення партії корови не дояться і хліб не родить. Так само і церква не могла допустити, щоб існував якийсь духовний пошук поза Єдино Істинним Віровченням і його непогрішимим провідником – апостольською церквою. Це не примха і не помилка, а необхідна умова виживання тоталітарної ідеології і її провідників. Партія і церква добилися свого, добивши своїх конкурентів. Після великих зачисток, проведених святою інквізицією та комуністичною партією, ніхто не мислив духовного пошуку або пошуку шляху до світлого майбутнього поза Єдино Вірним Вченням. Коли зникли носії єретичних думок, відповідним чином видозмінилася і вся культура. Це вже більш високий рівень самозахисту тоталітарної ідеології, який на багато віків запобіг виникненню інакомислія. Наступні покоління цілком щиро намагалися реалізувати свої таланти в рамках церковної чи партійної ідеології і не мислили іншого шляху. Не можна сказати, що всі попи або всі комуністичні керівники були шахраями, тобто, шахраями в смислі дурили людей навмисно. Вони і самі були жертвами самоодурення, тому що в створеному за їхньою участю середовищі деформованої ментальності і правда була деформована. Вони створили викривлене середовище, по законам якого і самі повинні були жити і думати криво.
Але, коли вони називали себе авангардом суспільства, то це так і було. Дійсно, партія поглинала в свої ряди найбільш талановитих особистостей, а серед діячів церкви було і є немало видатних людей. На жаль, їхні таланти і видатні звершення сприяли утвердженню тоталітарних ідеологій, закріпленню рабської ментальності. Політ людини в космос, грандіозні будови і інші видатні науково-технічні досягнення завжди підносились як свідчення істинності всеперемагаючих комуністичний ідей, невичерпного творчого потенціалу радянського народу, керованого Комуністичною партією.
Ось Президент Кучма прийшов помолитися за зцілення України “Честной Главе” святого великомученика Пантелеймона (“Факты”, 27 июня 2000). Мабуть, Кучму пустили без черги. Бажаючих спустити свій душевний бруд на голову святого цілителя було дуже багато, не протовпитись. Щось бридке в цьому прагненні страждущих на-дурняк позбутися свого бруду. Дайте спокійно відпочити Пантелеймону, не паразитуйте на його голові. Краще б менше курили. Зціляться вони чи ні, невідомо, але я сумніваюсь, щоб це зцілення пішло їм на користь. Таке зцілення лише укріпить їхню рабську натуру. Знову будуть продовжувати накопичувати бруд, знову будуть шукати святого цілителя, який розгребе. Самі вони не хочуть відмовитись навіть від наймізернішої із своїх нездорових звичок. Я дуже сумніваюсь, що і Україні в цілому молитва святим мощам піде на користь. З тим же успіхом могли б продовжувати молитися мощам Леніна. У воровській державі більший ефект дала б молитва чесній главі великого комбінатора Остапа Бендера. І взагалі, я думаю, що Пантелеймон зробив помилку, захопившись християнською вірою. Тепер його “Честну Главу” використовують для укріплення рабської ментальності.
Так воно і крутиться, колесо первородної фальшивості. Іменем партії виростають грандіозні будови, іменем церкви творяться чудеса. Будови і чудеса укріплюють владу партії/церкви, вони пригрівають своїм мохнатим крилом нових творців і нових чудотворців… Але з часом виходить так, що грандіозні будови приносять більше шкоди, ніж прибутку, занепадають і руйнуються, нікому не потрібні. Мохнате крило замість пригрівати починає придушувати вільну творчість, без якої неможливі нові чудеса і нові звершення. І це закономірно. Як її не замазуй, фальшивість проступає на поверхню, як пам’ять про первородний гріх, обпікає пам’ять, як вічний огонь на могилі невідомого єретика.
Де ж береться фальшивість у світлих євангельських заповідях, цьому Слові Божому, в якому за визначенням не може бути нічого фальшивого?
Возлюби свого ближнього, як самого себе. Ну не люблю я ближнього, але його жінка приваблює моє око. Як така краса дісталася такій нікчемності. Бога також не люблю, не знаю і не бачив. В наш час з свободою совісті особливих проблем не виникає. Але уявіть собі обстановку середньовічного села, де на права і свободи людини не дуже зважали і стадо превалювало над індивідом. Стадо навернулось у християнську віру, і свята церква веде вірним путьом. Хто насмілиться признатись, що не любить Бога чи не визнає святих заповідей? Церква натравить стадо, стадо затопче. Можеш красти і позирати на жінку ближнього, покайся, сповідуйся і Бог простить. Але не визнавати Євангелія не можеш. Імперативний екстремізм заповідей відділений прірвою від реального життя, і береги цієї прірви з’єднуються загальноприйнятою брехнею та лицемірними вивертами на зразок, кого треба вважати своїм ближнім, а кого не зовсім, який гріх смертельний, а від якого можна відкупитися і за яку ціну. Святі пастирі, звичайно, не погодяться із сказаним і будуть наполягати, що євангельські заповіді є найкращими нормативами для повсякденного життя. Знову згадають ворога роду людського, який збиває людей з накресленого істинного шляху і з яким веде запеклу боротьбу свята церква.
Щось тут не так. Всі зусилля проповідників не привели до зменшення числа крадіжок чи возлюблення жінки ближнього свого, чи інших негативних явищ, з якими запекло бореться свята церква. Таке враження, що вона бореться із власною тінню, причому, тінь все густішає. Є, звичайно, невелике число фанатиків, але загалом в масштабі суспільства святі проповіді не досягають своєї декларованої мети.
“Но если миллиарды людей пытались организовать жизнь по Марксу и ни у кого ничего не получилось, то пора упрекнуть и Маркса: он должен был предусмотреть побочные эффекты. Если гениальный ученый придумал лекарство, которое никому не помогло, но от которого погибли десятки миллионов человек, то такого учителя, по крайней мере, гениальным считать не следует. Можно, конечно, объявить, что глупые пациенты неправильно истолковали гениальный рецепт. Но есть в чем упрекнуть и гениального учителя: он обязан так писать инструкции, чтобы не оставалось возможностей для превратного толкования” (Суворов В. Последняя республика. М., ТКО АСТ, 1995).
Не будемо висувати претензій до Ісуса, тому що ми не знаємо, хто він був і чому учив. Той документ, який дійшов до нас, містить перекручення, які несумісні з богоподібним образом, змальованим в Євангелії. Виходить так, що вина за неспроможність віровчення не тільки цілком і повністю перекладується на невдячних людей, але їм за це ще й виноситься вирок – геєна огненна/архіпелаг Гулаг. Такі парадокси наймилосерднішого вчення.
Ну добре, говорять, нехай людство не готове ще жити по горнім заповідям, але ж до них треба прагнути як до ідеалів. Я нічого не маю проти такого трактування. Але ж один і той же ідеал може не бути однаково прийнятним для різних людей. Коли ідеал оголошується святою заповіддю Божією, відступлення від якої є гріхом, це вже не ідеал, а намордник. Саме у святості знаходяться витоки лицемірства і фальшивості. Як тільки церква/Комуністична партія доторкаються своїм святим указующим перстом до будь-якого живого, щирого руху душі, негайно з’являється елемент фальшивості, і цей рух так зациклюється, що часто перетворюється у свою протилежність. Милосердя, цей парадний лозунг християнства, отруюється надією на заслугу перед Богом і втрачає безпосередність. Коли благодіяння оголошують святою заповіддю, заслугою перед Богом, це лише плодить з однієї сторони нещирість і лицемірство, а з іншої паразитизм. Щоб допомогти людині, потрібна не просто подачка, а щирий імпульс душевної симпатії. Без такого імпульсу краще не давати милостині, вона пропаде марно. Цей імпульс перехоплюється і перекручується ідолом, якого вони називають Богом. В результаті віровчення укріплюється, число фанатиків зростає, але і число ніщих росте!
Ось умильна історія благодіянь вдови-поміщиці Уляни (Добрые люди древней Руси. – В книге: Ключевский В.О. Исторические портреты. М., “Правда”, 1990): “Она отличалась от других разве только тем, что жалость к бедному и убогому … в ней была тоньше и глубже, обнаруживалась напряженнее, чем во многих других и, развиваясь от непрерывной практики, постепенно наполнила все ее существо, стала основным стимулом ее нравственной жизни, ежеминутным влечением ее вечно деятельного сердца. … Она глубоко усвоила себе христианскую заповедь о тайной милостыне. … Наконец, она дошла до последней степени нищеты, обобрала себя дочиста, так что не в чем стало выйти в церковь. … Никто не сосчитал, ни один исторический памятник не записал, сколько было тогда Улян в Русской земле и какое количество голодных слез утерли они своими добрыми руками”.
Утерти-то вони утерли, але ніхто не підрахував, наскільки це сприяло поширенню ніщети одних, зажерливості других, фанатизму, що межує із збоченням, третіх, і понад усим цим – укріпленню віровчення, яке і сприяло розщепленню суспільства на ніщих і господ. Сам Ключевський пише, що в неурожайний рік залишалось достатньо запасів зерна минулих років. Голод створювався значною мірою штучно, через зажерливість хліботорговців.
Ніщета і зажерливість, самоприниження і “гординя”, - це двійники, розщеплення свідомості, які виникають через недостатню культуру. Здається, це взаємовиключаючі протилежності, але в ширшому погляді таке роздвоєння є проявом якоїсь нестійкості ментальної структури. Коли п’яне тіло валиться то в одну, то в іншу сторону, це не значить, що одна сторона ближча до бога, а протилежна до диявола. Просто, пити треба менше. Ще з іншого погляду, ці потворні крайності є стимулом і засобом навчання для того, щоб люди вдосконалили культуру спілкування, знайшли цілісність і на цій основі перейшли через прірву розщеплення. Тільки так це можна зробити. Освячення одного з полюсів, ніщети і страждання як перепустки в Царствіє Божіє неминуче веде до зростання цього розщеплення, причому, одночасно з ніщетою на протилежному полюсі зростає зажерливість. Що б там не говорили сучасні інтерпретатори, християнське вчення відіграло не малу роль в роздуванні антагонізму між багатством та бідністю. Що ж, всяка ідеологія творить для себе таке середовище, в якому їй зручно існувати і виступати в ролі верховного арбітра.
Милосердя, опосередковане ідолом, породжує явища паразитизму в одних і руйнує навіть тих, хто намагається у відповідності з віровченням грати роль благодійників. Для них ця благодійність стає свого роду манією, душевною потребою приймати вдячність ніщих. Тут уже недалеко до елементів вампіризму. Такими несподіваними поворотами проявляється милосердіє, освячене християнськими заповідями.
Далі, чому милостиня неодмінно повинна бути таємною? Це антитеза рекламно-показній милостині. Але знову таки, це розщеплення виникає внаслідок недостатньої культури. Невже не можна допомогти прямо і відкрито? Злодій краде таємно, але чому допомога повинна бути таємною? Знову ж таки, оголошення одного з полюсів богоугодним лише закріплює це розщеплення і перешкоджає досягненню необхідної цілісності. Хоч показне милосердя, дійсно, як правило є нещирим, але і в таємному, що переслідує заслугу перед богом, є нещирість. Можливо, потрібно менше звертати увагу на таємність чи показовість, а просто усунути сторонні мотиви, тоді щирий імпульс прямо досягне мети без примазування заслуги перед богом чи рекламної вигоди.
Ось ще одна сфера, де святе християнське віровчення залишило свій неізгладимий слід. Це – народження дитини. Взагалі кажучи, свята церква тут не оригінальна. На сексуальному питанні спотикались всі мудреці. Сексуальна стриманість вважалась, і це дійсно так, необхідною передумовою духовного росту. Але ж не можна рецепти, придатні для окремих подвижників, нав’язувати для загального вживання, тим більше в такій екстремістській формі, як це зроблено в Євангелії. Вважають, що церква, намагаючись зменшити розпусту, тим самим виховує суспільну мораль. Дійсно, церква виступає за подружню вірність, проти абортів, що можна тільки вітати. Але якщо зусилля проповідників не мають практичних наслідків, то чи не означає це, що рецепт неефективний? Але більше того, чи не є ця неефективність результатом фальшивості і лицемірства? Чи не ховаються за цими проповідями, можливо навіть неусвідомлено, якісь інші мотиви? Одне джерело лицемірства витікає безпосередньо з екстремізму, відірваності заповідей від життя. Навряд чи знайдеться такий чоловік, крім ненормального фанатика чи хворого, який би не захоплювався жіночою красою. І це оголошується гріхом. Щось тут нагадує епізод з поеми Івана Франка “Лис Микита”, як лис намагався спіймати півня.
Інше джерело лицемірства і фальшивості – в самій тоталітарній природі християнського віровчення. Воно ніяк не могло залишити сферу сімейно-статевих стосунків під владою “князя мира сего”. Тоталітаризм не може бути частковим. Все без винятку, що не від християнського бога, те від диявола. Оскільки сексуальний імпульс і сім’я є одними з найпотужніших підвалин особистості і держави, контроль над цією сферою є важливим засобом утвердження могутності віровчення. Щоб не сміли вступати в шлюб без благословення святої церкви. Щоб присвячували новонароджених дітей християнському богу. Все це така ж дикість, як і шлюб за дозволом Комуністичної партії або розборка сімейних стосунків на партійних зборах.
Всяка фальшивість рано чи пізно вилазить на поверхню. Розпуста, що охопила сферу впливу християнського бога, є реакцією на фальшивість і агресивність віровчення. Тепер християнські проповідники борються з явищем, яке їхнім же віровченням і породжене. Так само Комуністична партія боролася з труднощами, які сама ж і створювала. На жаль, в зазомбовані голови фанатиків це не вкладується. За старою звичкою, вони списують порчу суспільної моралі на диявола, на відступлення від власного віровчення.
Ось зразок відношення до неосвяченої церквою, “гріховної” вагітності, яке наполегливо виховувалось зусиллями святої церкви.
“Ну, доигралась эта егоза!
А гонор был какой у этой твари!
…..
Две жизни в ней, и ест и пьет за двух.
…..
Теперь за это ветрогонка
Отведает епитимьи:
Наденет девка власяницу
За эти подвиги свои.
…..
Брак не спасет от срамоты:
На свадьбе парни ей цветы
Сорвут со свадебной фаты,
А девки перед дверью дома
Насыплют отрубей с соломой”.
(Гете И.В. Фауст. М., “Художественная литература”, 1978).
Чи не є теперішня масова розпуста, поширення протизапліднювальних засобів реакцією на грубе втручання церкви? Всі народи виробили культурні традиції, що регулювали сімейно-статеві відносини. Грубо зруйнувавши дохристиянські культури, церква натомість не змогла запропонувати нічого кращого від страху перед своїм богом, його намісниками та керованим ними стадом. Але ж страх і придавлення, так само як нікчемність, приниження і ніщета, не можуть бути основою для становлення позитивної культури.
Пригадую книжку про острови Індійського океану. На жаль, тепер не можу знайти, тому переказую по пам’яті. Сільський умілець виготовляє дерев’яні жезли, що символізують фаллос. Кожен бажаючий може замовити такий жезл, оздоблений індивідуальним, неповторним візерунком. Потім власник жезла показує його об’єкту своєї симпатії. Та, згідно із звичаєм, уважно вивчає візерунок, щоб запам’ятати. Ввечері претендент просовує жезл загостреним кінцем крізь плетену стіну хатини, де живе симпатія, а та вже приймає або не приймає запрошення. Відкрито і без ніякого лицемірства. Якщо вони при цьому не обдурюють природу протизапліднювальними засобами, то я вважаю такі відносини набагато культурнішими і моральнішими від євангельських заповідей, які плодять лише обман.
Будучи нездатним виробити позитивну культуру статевих взаємин, християнське віровчення та його провідники не придумали нічого кращого, як оголосити цю сферу гріховною. Ідеалом людини, що повністю присвятила себе служінню християнському богу, є старець (стариця), у якого вже нічого не стоїть (не свербить) перешкодою спілкуванню з богом.
“Скажи мне, моя мучительница – плоть моя: как мне сделаться неуязвляемым от тебя? Говорил некогда один св. муж. Как мне избежать естественной беды, когда я дал уже обет Христу враждовать против тебя?” (Духовные посевы, с. 449). Жизнєописанія християнських святих дають багато рецептів, як краще придавити свою гріховну плоть. І в цій сфері вони вірні своїм славним традиціям придавлення і ворожнечі до всього, що не підкоряється їхньому святому писанію. Враждовали з усіма інакомислячими, і цю ж саму ворожнечу переносять у свій внутрішній світ. Потім борються з падінням суспільної моралі, яке їхнє ж агресивне віровчення і спричинило, звинувачують всіх, крім себе, та ще й грозяться геєною огненною. Віровчення настільки ж лицемірне, як і безплідне.
Проте, в екстремістських, відірваних від життя заповідях є і інший, більш глибокий смисл, а не тільки прямо деструктивний. Зробити так, щоб людина вічно відчувала себе грішною і винуватою. За первородний гріх Адама і Єви, за появу на світ гріховним способом. За відступлення від Слова Божія. За те, що не любить Бога, якого не знає. За те, що розіп’яли Сина Божого. І прочая, і прочая. Раджу прочитати в “Духовных посевах” розділ “О чем истинный христіанин должен плакать?” (с. 258-260).
“…прогневляешь своего Творца и раздражаешь Его долготерпение. Достойно и праведно плакать об этом день и ночь. Плачь же! Во вторых, плачь о том, что ты носишь только имя христианина, а обетов, обязательств христианина, данных при крещении, не исполняешь и живешь, как язычник: прилепился к земле и не думаешь о небе и о тамошней жизни, не имеющей конца, что, бывши столь долгое время христианином, - духа Христова доселе не имеешь, не сообразуешься Ему нимало, не подражаешь житію Его; - что еще не вселился в тебя Христос верою и не вообразился в тебе, что ты не сделался еще новою тварию, не облекся во Христа…” і так далі, перераховані всі можливі і неможливі свої і чужі прєгрєшенія, за які треба плакати денно і нощно. “…в награду за слезы получишь утешение от Бога и прощение грехов”.
Вічно плачущий, принижений, у всьому винний християнин – ідеальний об’єкт, з якого зручно пити психічну енергію релігійним вампірам. Адже відчуття вини послаблює системи психічного самозахисту. Це дуже ефективний засіб для маніпулювання людьми і перетворення їх у стадо, живильне середовище паразитів. Пізніше аналогічний спосіб з успіхом застосовували комуністи для “коммунистического воспитания трудящихся”. Радянська людина, член “новой исторической общности людей”, зобов’язана була вважати себе вічним боржником Радянської держави, комуністичної партії і того чи іншого вождя особисто, бути вічно заборгованою колгоспу, заводу, на якому проробила все життя за копійки. І в пост-радянській Україні теж з успіхом діє аналогічний прийом. Прожити, виконуючи закони, неможливо. Держава не платить зарплати, тому люди змушені підробляти десь на стороні, прогулюючи основну роботу, або ж робити в робочий час якусь ліву халтуру. Закрити на це очі чи зробити “оргвисновки” цілком і повністю залежить від милості начальства. Коли людина знаходиться в такому підвішеному стані, маніпулювати нею дуже легко. Гарно ведеш себе – “получишь прощение грехов”.
Паразитизм християнського віровчення проявляється і в ставленні до матері. Якось слухаю радіопередачу, присвячену Дню матері (Перша програма Українського радіо, 13 травня 2000). Читають вірш. Дослівно не пам’ятаю, але приблизно так: “Перша мати – це Матір Божа, друга мати – це ненька Україна, а третя мати – це своя рідна мама”. Ось так, своя рідна лише третя. І тут вони намагаються паразитувати на традиційній для Русі пошані до жінки-матері. Підсунули свого ідола в найщирішу сферу народної душі. Тепер не можемо розібратися, звідки така зневага до жінки в наш час. Ідол зробив свою справу.
“Достойно є, і це є істина, славити Тебе, Богородицю, завжди славну і Пренепорочну і Матір Бога нашого. Чеснішу від Херувимів і незрівняно славнішу від Серафимів, що без істління Бога Слово породила, дійсну Богородицю, Тебе величаємо” (календар за 1992 рік). Жива ж жінка згідно цьому віровченню повинна усвідомлювати свою грішність, порочність, коритися чоловіку і молитися ідолу про полегшення своєї долі. А краще і не просити про полегшення, а мовчки терпіти вічно п’яного чоловіка, якого послав Бог, і свою долю, яку теж послав Бог. Сиди і не рипайся. Нагородили якусь херувимню, забили памороки, але в результаті до живої жінки звертаються матом, і сама сучасна жінка відповідає тим же. Пішли ви нахер з вашими херувимами та серафимами.
Поставимо питання так: а чи є благородні парадні ідеали християнської релігії взагалі суттєвими компонентами віровчення? Так, але їх роль зводиться до привабливої упаковки, імунодепресанта, який допомагає обійти захист операційної системи свідомості, поки в неї інсталюється ядро віровчення, яке далі вже перебудовує під себе всю ментальну інфраструктуру, весь світогляд. Правдиві ідеали-приманки чи ні, підкріплені вони засобами реалізації чи є просто популістськими лозунгами, поживні чи лише мають смак, як сахарин, - все це не має особливого значення. Пружина придавить мишу раніше, ніж та розпробує приманку. З’їдання приманки програмою не передбачене.
Що ж є ядром релігійного, і зокрема, християнського віровчення? Я виділив би такі основні компоненти зовнішньої оболонки ядра.
(1) розділення сил-свідомостей-сутностей Всесвіту на “від Бога” і “від диявола”, “чистих” і “нечистих”, “добрих” і злих”.
(2) визнання існування абсолютно злої сили – диявола.
(3) ідея “спасіння” або “звільнення”.
(4) протиставлення “тіла” духу”, визнання матеріальної, тілесної, “мирської”, суспільної діяльності нижчою, або наперед нечистою, перешкодою на шляху до Бога.
(5) святість і зокрема визнання святими певних особистостей, традицій, доктринальних текстів як таких, що продиктовані Богом або уповноважені ним.
(6) ідея “гріха”.
(7) віра, надія і прагнення того, що всякий вчинок, який вважається добрим, буде винагороджений, а всякий злий покараний.
(8) наявність авторитетного, непогрішимого основоположника або навіть живого лідера.
Можливо, я щось пропустив. Адже поділ на ядро і оболонку умовний. Все ж, мені здається, що всяка розвинута релігія повинна включати більшість з перерахованих компонентів в якості базових. Звичайно, можливі заміни якимись еквівалентами або акцентування на окремих компонентах. Це як кристал. Кількість граней ідеального кристала визначається симетрією кристалічної гратки, але реальні кристали можуть не мати ідеальної зовнішньої форми, хоч внутрішня симетрія та ж сама.
В середині ядра знаходиться ідея Бога, яка і породжує симетрію кристалу. Але про бога пізніше.
Зформульовані вище компоненти є не просто абстрактними ідеологемами, але проявом багаторівневих ментальних сутностей, що разом складають структуру релігійної свідомості. Це сплетіння сутностей має голову біля вершини ментальності, десь на рівні інтуїтивного розуму, можливо навіть вище, хвіст же спускається глибоко вниз. На кожному рівні свідомості вони розгалужуються по горизонталі, створюють свої локальні субкультури на відповідних рівнях. Коли процес зайшов далеко, ця імплантована структура, яка фактично є паразитною, проростає вглиб і вшир і радикально видозмінює світогляд і спрямованість свідомості. Людина більше не мислить життя поза імплантованою структурою і культурою. Це і називають “наверненням до Бога”. Часто по телевізору демонструють фільми жахів, в яких в людський організм проникають і вживаються ті чи інші інопланетні паразитні форми життя. Куди цим примітивним монстрам проти релігійного спрута. Монстра можна застрелити, але як застрелити розділення, що замаскувалося під Бога Єдиного, рабство, яке видає себе за духовність, злочинність, яка прикривається святістю?
Святі писанія і прєданія і вся практика релігійної віри побудована таким чином, що вищеназвані базові компоненти підсовуються як самоочевидні, самі собою зрозумілі. Явно на їх правдивості увага не акцентується, тому що явне формулювання, наприклад, питання про правомірність компонента (1) означає можливість сумніву і аналізу. Сумнів же від диявола. Ядро має багаторівневий захист. На глибинних рівнях захист полягає в мімікрії під добро, світло, любов, далі йде непогрішимість святого писання, зовнішнім же рубежем захисту є непогрішимість прийнятих церквою/сектою/Комуністичною партією святих традицій і їх інтерпретацій. І найбільш загальний захист полягає у такій перебудові всієї ментальної структури, яка відторгає інший тип мислення, інший світогляд, так що сам віруючий вважає їх єрессю, гріхом.
Ось повчання про гріховність тримати в себе єретичні книжки (Духовные посевы, с. 357). Богородиця відмовилася ввійти в келію пресвітера Киріака, тому що в келії була книга єретика Несторія, “осужденного на 3-м вселенском соборе за то, что называл пресвятую Богородицу не Богородицею, а Христородицею, как бы от Нея родился простой человек, а не вместе и Бог”. Киріак “тотчас сжег еретическую книгу, сказав: “пусть же с этих пор не будет у меня врага пресвятыя Богородицы”.
Подібних преданій безліч в християнській традиції. Для збереження тоталітарного вчення дух сумніву необхідно відмести цілком і повністю, тут не може бути дрібниць.
“Я чужд безплоднаго сомненья,
Я верю истине святой,
Святым глаголам откровенья
О нашей жизни неземной;
И сладко мне в часы страданья
Припоминать, порой, в тиши,
Загробное существованье
Неумирающей души”
(Никитин, в “Духовных посевах”, с. 357).
В багатьох життєописаніях християнських святих акцентується увага на тому, що гріх єресі тяжчий за всі інші гріхи. Я думаю, це безпосередньо витікає з самої суті тоталітарного вчення. Потім уже свята інквізиція, так би мовити, юридично оформила і матеріалізувала це прагнення християнської душі. Духовні правонаступники традиційного християнства, комуністи, з успіхом використали ті самі перевірені святою церквою методи боротьби за чистоту Єдино Істинного Вчення.
Я вже розглядав, до яких трагічних наслідків приводить абсолютизація зла і освячення будь-яких ідеалів. Проаналізувати всі розгалуження всіх компонентів ядра релігійної свідомості є завданням дуже непростим. Тут я не буду заглиблюватися далі в ці плетива, це не потрібно і навіть шкідливо для здоров’я. І так у мене вже трохи хитається криша. Занурюватися в релігійну свідомість – все одно, що спілкуватися з божевільними. Все ж коротко проаналізуємо загальну структуру.
По-перше, слід відзначити, що вищеприведені вісім компонент взаємопідтримують одна одну. Так, поділ на чистих і нечистих (1) органічно пов’язаний з абсолютизацією зла (2), святість (5) – з поняттям гріха (6), ідея спасіння та її варіанти (3) – з протиставленням матеріального духовному (4), віра в нагороду за добрі вчинки (7) – з раболєпієм перед непогрішимим ідолом (8). Взагалі, взаємопідтримка і взаємодія більш широка, не тільки попарна, і не тільки на рівні ядра, а і на кожному з нижчих планів, куди проросли і пустили розгалуження відростки ядра.
Взагалі, цілісність релігійної свідомості важко описати словесно, тому що її ядро гніздиться на дуже високому ментальному рівні, а відростки розгалужуються і переплітаються. Можна говорити про три форми цієї цілісності. Третя – це та, що розгортається в свідомості віруючого. Так би мовити, робоча програма в розгорнутому, активному вигляді. Саме таку форму я і намагався аналізувати. Друга – це програма-інсталяція, це Євангеліє, святі преданія та традиції. Тут програма знаходиться, так би мовити, у вигляді стиснутого коду, який розгортається в третю форму по мірі того, як людина практикує релігійну віру. З одного боку, тут вчення стиснуте, але з іншого, містяться численні допоміжні підпрограми, які приховано підстроюють ментальну структуру таким чином, щоб створити сприятливе середовище для функціонування розгорнутої програми. Зовсім як інсталяція windows-98. Розібратися в цьому дуже складно і я не буду намагатися це зробити. І, нарешті, перша, оригінальна форма – це вміст, рушійні мотиви і спрямованість свідомості авторів Писання. Це, можна сказати, текст програми у відкритому вигляді. Навряд чи хто може це зрозуміти. Мабуть, і самі автори не в повній мірі розуміли, що творили, тому що їхня творчість і світогляд виникли не на пустому місці і не по ними складеному плану. Поява святих писань і релігійного типу свідомості взагалі є одним з етапів еволюції свідомості, проявом якихось дуже глибоких чинників, зрозуміти які все одно що перелити ложкою море в ямку, як було сказано у вищеприведеній цитаті з “Духовных посевов”.
Що стосується християнського вчення, його авторами я вважаю чотирьох євангелістів. Повторюся, хто такий був сам Ісус і чому він учив, навряд чи знають найзапекліші фанатики, навіть якщо він їм ввижається і дає керівні вказівки. Якщо ми не можемо зрозуміти Шрі Ауробіндо, який жив майже в наш час, то що ж говорити про людину, яка спалахнула дві тисячі років тому.
Тут мені можуть нагадати, що я забув про таку важливу рушійну силу релігійної свідомості, як віру. Справа в тому, що я не вважаю віру компонентом власне релігійної свідомості. Віра є станом відкритості до енергій-свідомостей-істот тих чи інших планів. Це найбільш елементарне, тобто фундаментальне розуміння віри. Фактично, навколо каналу спілкування, розкритого вірою, накручуються ціле плетиво структур, сутностей, активність яких проявляється у вигляді тих чи інших спрямувань, прагнень, культурних та світоглядних традицій і інших комплексів. Часто слово “віра” розуміють саме в такому комплексному прояві. Наприклад, релігійна віра включає певний тип світогляду і взагалі спрямування психічної діяльності в певному руслі. Широкий огляд різних розумінь віри приведений в (Мудрість Української правди. Наука РУН Віри) Лева Силенка.
В найвищому прояві віра – це, можливо, відкритість до тієї невловимої чистої свідомості, яка, можливо, те ж саме, що супраментальна свідомість, які не обмежені ментальними формами. Я не знаю, чи думаю що не знаю ні тієї, ні іншої, але якесь таке джерело є. Така віра не потребує жодних спеціально створених ментальних форм, писаній, традицій та іншого роду костилів. Навпаки, віра створює канал, промінь, який живить творчість ментальних форм всіх рівнів, відповідно до спрямування променя віри. Коли віру намагаються укласти в прокрустове ложе тих чи інших релігійних догм, це є звуженням і приниженням віри. Колись (я сам не чув, але мені розповідали) якийсь християнський проповідник, намагаючись довести вищість християнської віри над язичеською, говорив щось таке: людині можна вірити, богу можна вірити, але чи можливо вірити дереву, річці, місяцю, небесним тілам? Таким чином він натякав, що язичеське обожествлення дерев, річок, Сонця, Місяця є нісенітницею. Насмілюсь доповісти, як говорив бравий вояк Швейк, що цим самим він продемонстрував лише власну обмеженість, а слухачі проковтнули цю обмеженість. Спілкуватися можна з усім живим, а в природі немає нічого неживого, крім релігійних догм. Навіть у камені, як пишуть мудрі люди, є свідомість свого плану. Якщо ми нездатні відкритися свідомості каменя, це свідчить лише про нашу обмеженість. Що ж тоді говорити про такі природні утворення, як дерево, ліс, річка, озеро, які мають свідомість високого рівня, хоч і несхожу на людську. Просто, ми розвивалися в іншому руслі. Але я думаю, що в майбутньому людство осягне більш високі і всеохоплюючі види свідомості, які дозволять безпосередньо спілкуватися з усім, що є на Землі і у Всесвіті.
Узагальнюючи, я сказав би так: все, що є в християнстві істинного, крадене і використовується в ролі приманки, а все, що є істинно християнським, є засобом поневолення людини. Треба бути сліпим, якого ведуть сліпі, щоб не зробити такого висновку з усієї історії християнського віровчення.
По мірі свого розгортання ядро релігійної свідомості проростає своїми щупальцями вниз, в плани свідомості, що безпосередньо регулюють устремління і поведінку людини. При цьому породжуються такі явища, як розбрат між людьми, масові вбивства та інші злочини, освячені святою вірою, фанатизм, догматизм, омертвіння живої думки, “двоємисліє”, лицемірство, роздування антагонізму між багатством та бідністю, поділ людей на вірних і невірних, на правовірних та ворогів народу, поділ на касти, культ мертвих і недовіра до живих, руйнування психічного та фізичного здоров’я, загальна деформація свідомості і світогляду, тоталітарні ідеологічні системи, такі як комунізм та фашизм, і в кінці кінців перетворення людини в раба стада та скотопогоничів, в керовану скотину.
Що далі, можна наочно бачити на прикладі пост-комуністичної України. Скотина вимирає. На цьому фоні спроби шукати духовне відродження на шляху повернення України до “християнських цінностей” є справжнім божевіллям. Але ж шукають. Перемудрили древнє-єврейські мудреці простодушних хохлів. Дуже привабливо вирядили своє віровчення. Вже дві тисячі років у цій павутині гине все живе, але продовжують ловитись. В себе на дачі я зробив вдосконалену мишоловку. Щоб не перезаряджати пружину після кожної спійманої миші, над відром з водою ставиться дошка, а на її край ниткою прикріплена за середину картонка. Над картонкою висить пахуча приманка. Як тільки необережна миша залізе на край картонки, та під вагою миші перекидається і миша падає у воду. Картонка повертається в попереднє положення, і так за ніч ловиться до десятка мишей, і жодній не вдається відкусити хоча б шматочок приманки. Таку саму роль приманки відіграють християнські ідеали. Не сподобається це захисникам тварин та проповідникам святої віри. Ніхто не любить визнавати себе одураченим. Дурити інших значно приємніше, і навіть дурити самого себе не викликає негативних емоцій.
На жаль, в процесі деформації свідомості, який зайшов надто далеко, стираються всякі грані між навмисним і ненавмисним шахрайством, помилкою і самообманом. Ось характерний приклад. Книжка (Сверстюк Є. Блудні сини України. Київ, 1993). Пристрасна апологія християнських цінностей. Якась зазомбованість виникає від перегляду цієї книжки. Якась тут мішанина і загальна деформація світогляду. Яскрава демонстрація, як релігійна свідомість дає широкий простір для творчості … але в межах павутини. Наївна ідеалізація Української Автокефальної Православної Церкви та протиставлення її Російській Православній Церкві нагадує спроби відділити “сталінщину” від “сталінізму”. Був такий виверт в часи перебудови. Один чорт, як його не обзивай. Наївна точка зору на західне, і зокрема, європейське суспільство, як на втілення християнських ідеалів, “…пронизана духом і буквою християнської культури, яка викристалізувала загальнолюдські цінності. … … І високі готичні собори, і впорядковані підприємства, і розкішні супермаркети виростають і зберігаються тому, що зберігаються старі поняття чести, гідности, доброї волі. Всі вони, пояснює вчитель, перейшли в поезію й прозу з вічної книги Святого письма. Вся етика й естетика – з християнського коріння!” (с. 168). Перемудрили “мудрі жиди” хохла Сверстюка. Мишоловка продовжує працювати. Вибачте, Євгене Сверстюк, проти вас особисто я нічого не маю, але взявшись громити рабське віровчення, не можу ж я гавкати в пустоту. Просто ваші твори випадково потрапили мені під руку. По закону джунглів (Кіплінг Р. Мауглі) можна вбивати для харчування, але не для розваги. Оскільки я пишу цей твір зовсім не для розваги, а з надією щось вторгувати за нього, закон джунглів мене виправдовує. Це ж саме стосується всіх інших, по яких я так чи інакше пройшовся “незлим тихим словом”. Прошу не ображатися. Адже ваш Ісус Христос, якщо вірити святому писанню, систематично ображав релігійні почуття і звичаї тодішнього єврейського суспільства. Ви ж закликаєте наслідувати вашого Спасителя. Чи, щоб наслідувати, не обійтись без “двоємислія”?