Хрещені серпом і молотом

Зачем стадам дары свободы?
Их должно резать или стричь.
Наследство их из рода в роды
Ярмо с гремушками да бич.
А.С.Пушкин

       Без перебільшення можна сказати, що в цих словах Пушкіна – найбільша державна таємниця СССР і навіть пост-СССР. Недаром цей вірш забороняли читати по радіо як в перші роки Радянської влади, так і в пост-перестроєчні часи, недавно почув про це з телепередачі. Для утримання влади треба прославляти кероване стадо і кожну окрему радянську людину як взірець мудрості, миролюбства, духовності, працелюбності, відданості ідеалам і тому подібне. Можливо, у цьому вірші Пушкіна криється більша загроза владі бандитів, ніж у творах дисидентів радянських часів.
       Років двадцять тому назад іду ввечері з роботи і бачу натовп. Всі регочуть. Підходжу ближче, посередині вулиці просто в калюжі стоїть на чотирьох абсолютно п’яний мужик, не може ні підвестись, ні ворухнути язиком. Зверху на нього виліз здоровенний кобель і намагається щось зробити, але штани заважають. П’яний не може второпати, що з ним діється. Нарешті, величезним зусиллям волі і з запинками спромігся сказати: “Иди…ты…на фуй”. Натовп регоче. Не знаю, чим там закінчилося і чи вдалося псу здійснити свій намір. Ніде в художній літературі та образотворчому мистецтві я не зустрічав більш точного, правдивого, глибокого по своїй символіці образу українського народу. Якби я був художником, намалював би картину “Оплодотворение Руси коммуно-христианскими идеалами”.
       Це вже ми переживаємо третю з половиною спробу оплодотворення. Символіка в тому, що якби мужик випив на сто грам менше, можливо, не дійшов би до такої ганьби. Після розпаду СССР з’явилась нагода швидко розпрощатися з комуністичним минулим. Я пам’ятаю, з якими райдужними надіями ми ходили в РУХівських демонстраціях, що збирали іноді по 20-50 тисяч народу. Бурхливі події, партія налякана, деморалізована і в той момент не здатна втримати владу, якби хтось наполегливо попросив звільнити руль. Але пізніше я став помічати, що ці демонстрації і мітинги збирали майже одних і тих же людей. “Подавляющее большинство” народу мудро вичікувало, чим же закінчиться ця бандерівська заваруха. А раптом повернеться назад, та партія зробить оргвисновки, та виженуть з роботи? Можливо, якби вони випили на сто грам менше рабства, історія змінила б напрям. Але багатовікові рабські інстинкти взяли верх, і народ за старою звичкою став раком. Партія не пропустила момент і з притаманною їй майстерністю знов вилізла зверху. Повноцінного згвалтування не вийшло лише через старечу імпотенцію партії. Народ був згодний. Це вже друге запліднення комуністичними ідеалами.
       Третя спроба згвалтування відбувається в наш час. Скотопогоничі згадали, як успішно правили християнським стадом їхні діди і прадіди, і взяли курс до світлого християнського минулого. Запеклі комуністи стали не менш запеклими християнами, почали турбуватися про благоденствіє християнських церков та пропаганду “християнських цінностей”. Вивихнутих інтелігентів і просто фанатиків, яких ще недавно переслідували за віру, не треба було довго запрошувати. Як гриби на угноєному грунті, повиростали різні секти, християнські, а заодно і нехристиянські. То тут, то там читаємо про методи їх діяльності, що руйнують психічне здоров’я людей. Але проповідники продовжують користуватися радіо, телебаченням та іншими засобами масової інформації, більшість яких контролюються тими чи іншими мафіозними кланами, в тому числі державою. Мафіозі вирішили знову опертися на “духовну сивуху” як засіб контролю над голодним стадом. Нехай помріють про царствіє небесне. Метод перевірений багатьма віками.
       І бреде понуро стадо за примарними ідеалами, і не помічає, що все глибше занурюється в трясовину виродження. Крається серце в інтелігентів, і ще наполегливіше проповідують вони ідеали християнських цінностей. Читайте абзац спочатку. Апокаліпсис є захоплюючим шоу порівняно з цим тупим оскотиненням, яке охопило націю приблизно на 2/3, тобто 66,6% (знамените число звіра).
       Коли звір пожирає когось, то цей хтось, віддавши звіру життєву енергію, перетворюється в какашки. Потім настає черга черв’яків, які пережовують какашки і утворюють гумус. Залишки поживних речовин використовують бактерії, і нарешті утворюється родючий грунт, на якому виростає новий “хтось”, новий звір і нові черв’яки. Захоплююча перспектива. На відміну від Апокаліпсису, це повсякденна реальність.
       Поки що “подавляющее большинство” українського народу дійшло до стадії какашок, але скоро вони будуть остаточно пожерті черв’яками алкоголізму, наркоманії і тому подібних явищ, що разом утворюють каналізаційний потік. Але ці явища і цей потік виникли не самі по собі. Все це є результатом діяльності паразитичної свідомості, якою була згвалтована Русь тисячу років назад. Ці явища є шлейфом християнського паразита, що спускається з верхніх рівнів свідомості жертви, поступово руйнуючи її, отруюючи продуктами свого розпаду. Назовні це проявляється як ряд послідовних перетворень:
       (1)людина ? (2)скотина ?(3)кримінальний злочинець ?(4)курець, алкоголік, наркоман ?(5)дебіл ?(6)психічно хворий ?(7)спадкові патології ?(8)біологічне вимирання.
       Реально, оскільки суспільство неоднорідне, всі ці стадії спостерігаються паралельно, іноді з домінуванням тієї чи іншої як найбільш актуальної соціальної проблеми. В наш час найбільш пекучими проблемами України є злочинність і наркоманія, але процес швидко йде вперед. Не вся нація входить в “число звіра”, але ті нещасні 33,3%, які намагаються зробити в цій країні щось розумне, добре, вічне, за це і караються. Більшість з них просто замкнулися, зневірились, випали в осад і чекають кращих часів, як зерно в говні. Хто ще не зневірився і намагається ворушитися, тих грабують, вбивають, катують, спалюють, викрадають дітей. Були за радянських часів і ще зрідка трапляються в наш час окремі правдолюбці, які намагаються лобом пробити бетонну стіну, але вони добиваються лише руйнування власного психічного і фізичного здоров’я.
       Я не належу ні до борців за справедливість, ні до героїв, ні до принципових моралістів. Коли треба дати хабаря, у мене немає ніяких моральних комплексів. В разі необхідності уб’ю вора без всякого ущемлення совісті, вигляд крові і трупа на мене не справляють ніякого враження. Але коли читаю в газеті про чергове звіряче вбивство підприємця та розправу з його сім’єю, чи просто про випадок невмотивованої жорстокості, це б’є мене по голові і рука тягнеться до автомата. Я переживаю газетне вбивство як своє власне і тому не люблю читати на такі теми. На жаль, скотопогоничі не дозволяють своєму стаду володіти зброєю. Та й стадо вважає духовнішим коритися, бо “краще бути жертвою, ніж злочинцем”.
       Проте, автомат – це не вирішення проблеми, навіть якби він у мене був. Тараканів не можна передавити, ганяючись за ними вночі по кухні, вони плодяться десь в темних щілинах. Їх треба травити всіх разом. Тому я стримую бажання купити зброю, а натомість відчуваю стимул осягнути свідомість, яка може пришвидшити вимирання тараканів. Своєрідним способом, бандитська держава мене надихає. Перестройка розбудила, держава обікрала. Я їм всім помщусь, але разом з тим для моєї душі все це пішло на користь. Ким би я був, якби не пересторойка. Завжди відчував симпатію до Горбачова і тепер йому вдячний, як би там не лютувало совкове бидло при одній згадці про Горбчова. Не може вибачити йому розвал хліва та антиалкогольну кампанію.
       Я по натурі не люблю шуму, не маю великих претензій і все, що хотів би – це тихо працювати десь за мінімально необхідну для проживання зарплату. Але наша держава на це не згодна. Будь або бандитом, або ніщим. В свій час ми купили стару хату в селі для літнього відпочинку дітей. Я люблю працювати з землею і рослинами, спілкування з ними умиротворює мене. Але ж це комуно-християнське бидло повадилось мене обкрадати. То інструмент поцуплять, то садовий інвентар, то саджанці викопають, то украдуть урожай. Ще не було такого сезону, щоб раз чи двічі не обікрали. Зрізання відра з колодязя уже стало традицією. Сарай я більше не замикаю, бо все більш-менш цінне вже винесли. Залізуть для профілактики, перевірять, що красти більше нічого і підуть собі з богом. Але ж хай би просто культурно украли чи перевірили, а то ще й насруть на подвір’ї та потопчуться своїми брудними християнськими чоботами по саджанцях смородини та агрусу. На початку дачної епопеї я з задоволенням перевертав десятки тон землі і гною без особливої втоми і не відчував це роботою. Робота – від слова “раб”. Це була, можна сказати, вільна творчість вільною лопатою на вільній землі. Як модно говорити, “пошуки самого себе”. Простір, ніяка скотина не обкурює, чудове місце для спілкування з живою природою.
       Але поступово в мене накопичилась надзвичайна огида до роботи на благо ворів. Гидко навіть робити зарядку на тому місці, де ступала їхня нога, срала їхня задниця і валяються пляшки з-під горілки після їхньої п’янки. Тепер огида охоплює мене при одній думці, що треба весною їхати на дачу саджати городину. Приїжджаю і насамперед вишукую та закопую собачі та совкові гівна. Далі підраховую збитки. Так і є, знову зрізали відро разом з вірьовкою, вибили вікно і влізли в хату, побували і в сараї, десяток саджанців смородини викопали, а кілька потоптали, велосипеда немає, балона немає. Але чорт з ними. Запах весняної землі п’янить мене, і я забуваю про все. Не всі злодії. Цієї весни добрі люди побачили вибите вікно, забили вікно і двері дошками, переховали що було більш цінного з ще не украденого майна. Якщо серед повального гниття, після тисячолітнього одурманення ще є люди, у яких душа – щире золото, не має значення, у що вони вірять, це свідчить про надзвичайну життєву силу нації. Поговоривши з дядьком чи бабою, моя душа відходить і навіть пропадає бажання стріляти ворів. Весна, земля, молоді пагони на кущах, щирі люди. Ядро нації живе, як зернина в багнюці. Колись багно перегниє, а зерно проросте.
       Але все ж відвернулася в мене душа від копання в землі. Я сподіваюсь, це тимчасово. Поки що передчасно благоустроювати цю землю, треба перечекати, поки виздохне це злодійкувате комуно-християнське бидло. Коли вони підуть в царствіє небесне, я куплю собі хатину з двадцятьма сотками землі і збудую собі рай земний.
       Вони, звичайно, образяться на слова “злодійкувате комуно-християнське бидло”. Але ж це науковий факт. Професійних ворів серед них, можливо, пару чоловік на село, але ж півсела щось крадуть по-дрібному у своїх же сусідів, а ті у них, як звикли красти в колгоспі. То цибулю повикопують з городу, то картоплю, то ще щось поцуплять. І всі вони хрещені, більшість ходять в церкву і ще ніхто не написав заяви про вихід з християнської віри. Отже, злодійкувате комуно-християнське бидло, разом з чоботами і задницею.
       Мені ще гріх жалітись, мене обкрадали порівняно по-дрібному, хоч іноді дошкульно. Лазили якісь алкоголіки та діти алкоголіків. Але ж це воровство всеосяжне, всенародне, справжній прорив звільненої душі народу. Багато селян, цих оспіваних радянськими поетами “простих радянських людей”, які ніби-то є високодуховними уже в силу своєї близькості до рідної землі, зробили справжній бізнес з обкрадання городів дачників. Ідуть мати з дочкою у ранковому тумані, роблять черговий рейд по дачним ділянкам, крадуть що можна і несуть на базар. Самі вони не вміють навіть розсаду помідорів виростити (раніше крали в колгоспі), ні тим більше захистити урожай від фітофторозу. Отже, у свіжому ранковому тумані вони вирушають на ділянки дачників і задовольняють свої духовні потреби. Буває, посадить дачник десяток саджанців плодових дерев, через тиждень немає жодного. Моя знайома, колега по роботі, щира українська душа, саджає городину вже чисто по звичці, бо кожного року в неї викопують весь урожай морковки, буряків, зрізають всю капусту. Вже в неї пропав ентузіазм щось вирощувати. Передчасно благоустроювати цю землю.
       Бувальщина: приїжджає пенсіонер на свою ділянку і виявляє двох здоровенних бомжів, які викопують картоплю. Старенький зупинився і боїться підходити. Вони зрозуміли його замішання по-своєму і гукають, щоб не боявся і йшов копати, мовляв, тут на всіх вистачить. Став пенсіонер копати власну картоплю як вор поряд з ворами, хоч що-небудь дісталося.
       З цим злом неможливо боротися. Так звані правоохоронні органи цим не займаються. Що взяти з бомжа? Від того, що спіймають чи не спіймають дрібного вора, державі та правоохоронним органам ні холодно ні жарко. Але якщо пенсіонер , захищаючи своє майно, уб’є вора – тут закон цілком на стороні вора. Тому що це - повстання проти скотської системи та моралі, а посягання на скотські звичаї і в СССР, і в пост-СССР було і є одним з найтяжчих злочинів. Тому що вся бандитська держава тримається на скотській комуно-християнській моральності. Усіма силами бандитська держава захищає скотство, свою головну опору.
       Арсенал методів утвердження скотства в цій країні дуже широкий і не вичерпується лише правоохоронною системою. В будь-якій сфері життя держава намагається дати зрозуміти громадянину, що він - безправна скотина і всяка боротьба проти цього марна. Одним з найбільш ефективних інструментів виховання є Радянська Армія. Так звані “неуставні відносини” в ній фактично є негласно узаконеною, високоефективною, перевіреною багатьма призовами системою знущання, яка натравлює одних солдат на інших заради утвердження духу скотного стада, придушення всякого спротиву. “Дідівщину” та інші неуставні відносини не викорінюють не тому, що це неможливо зробити, а тому, що скотопогоничі не хочуть відмовлятися від такого дешевого і відпрацьованого засобу виховання і контролю над стадом. Коли на плакаті написано, що Радянська Армія – захисниця Радянської Вітчизни, то це треба розуміти так, що метою армійської служби є перетворення людини в совкову скотину, яка буде потім головною опорою цієї самої вітчизни. Радянська Армія внесла видатний вклад в створення “новой исторической общности людей - советского народа”. Навіть якщо якийсь агресор завоює цю країну, то завойоване стадо з часом відтворить скотсько-бандитську державу, тому що по іншому жити нездатне. Дійсно, це найбільш ефективний спосіб захисту завоювань соціалізму. Природньо, що всяка нормальна людина намагається усіма правдами і неправдами уникнути служби в цій армії.
       При радянській владі суд давав поблажку, якщо злочинець каявся перед колективом та рідною державою і обіцяв надалі жити з ними “життям одним”. Виховання вірності стаду було одним з головних методів “коммунистического воспитания трудящихся”. Всяке самоприниження перед колективом, радянською державою і партією високо цінувалося і вважалося однією з найвищих моральних цінностей радянської людини. Корені цього приниження є християнськими, в попередніх розділах я торкався цієї теми. Навіть в тому, що радянські люди, проголошуючи з трибуни вірність комуністичним ідеалам, чи слухаючи лекцію партійного агітатора, тримали дулю в кишені, був глибокий виховний смисл. Головне – покора. Покора розумних людей стадним звичаям ще більше утверджує ці звичаї.

“Я одержав нагороду.
Що скажу свойму народу?
Тільки те, що я із ним
Буду жить життям одним”
       
(хтось з радянських поетів, цитую по пам’яті).

       Сумнівно, щоб автор процитованого вірша жив життям одним із своїм народом. Як сказав колись давно невизнаний сільський поет Примачук, “Примачук і Корнійчук – два великих друзі. Корнійчук їде на “Волзі”, Примачук – у плузі”. Вірш не гірший, ніж у Тичини. Невідомо, як відреагувала радянська влада на такий вірш, але Примачука в списках поетів немає. Але від поета і не вимагалося жити “життям одним”. Головне – утверджувати дух стада.
       За часів СССР, коли хтось удостоювався честі одержати державну нагороду за видатне наукове, технічне чи виробниче досягнення, була майже ритуальна форма для висловлення вдячності, приблизно так.
       “Товаріщі! Я вважаю цю нагороду не лише своєю заслугою, а й заслугою всього нашого колективу, результатом турботи Комуністичної партії та уряду про радянську науку, свідченням правильності курсу, вибраного партією та радянським народом. Слава нашій партій, слава нашому народу – будівнику комунізму, хай живуть і перемагають ідеали комунізму у всьому світі!”
       Продовжуючи цей славний ритуал, я хочу сказати таке.
       “Товаріщі! Будучи черговий раз пограбованим, я і надалі від вас нічого кращого не чекаю. Я вважаю, що саджанці смородини у мене викопав не окремий злодій, а весь радянський народ, що є результатом комуно-християнського виховання трудящихся. Геть комуно-християнські ідеали у всьому світі!”
       Пройшло майже півстоліття, відколи я себе пам’ятаю, але природа совкового бидла не змінилась. Колись мій батько посадив найкращі в селі черешні. Їх постійно обламували разом з гілками, постійно були конфлікти. Не може совкове скотопадло пройти мимо соціальної несправедливості. Пройшло майже півстоліття, і так же само крадуть, обламують гілки плодових дерев, як тільки у когось виросло щось смачніше, красивіше. В цій країні не можна вирощувати кращі сорти плодових рослин, треба садити “як у всіх” або трохи гірше, а нестачу вітамінів компенсувати самогоном – тоді визнають за свого. Ця потомственна комуно-християнська скотина є еволюційним тупиком, вона по своїй природі не здатна жити інакше, ніж у злиднях. Несподіваним чином християнський ідеал ніщети знайшов “весомое, грубое, зримое” втілення.
       Ці скоти приречені бути пожерті паразитами, яких вони самі ж і породжують. Це скотсько-паразитне розщеплення є проявом блокування певних сфер свідомості, результатом недостатньої культури суспільства, наслідком християнського збочення, яке своїми примарними ідеалами божої справедливості відвернуло людей від вироблення дієздатної культури цивілізованного співіснування.
       По незрозумілій причині, це вічно п’яне, прокурене, злодійкувате падло хоче, щоб в державі був порядок і державою керували чесні люди. Такого не буває. “Соловей не поет для свиней”, як сказав поет.
       До чого ж підлі скоти. Крадуть так, що їх неможливо спіймати на гарячому. Їхніх же скотопогоничів неможливо спіймати на брехливості їхнього віровчення. У них ліва рука не знає, що украла права, а голова не знає, де напаскудила задниця. Так би мовити, у них бог перебуває в голові і в серці, а кінцівки та задниця належать дияволу. Природньо, що їхній бог не несе ніякої відповідальності за те, що витворяє диявол. Вночі украли, вранці помолилися, диявол спокушає, син божий відпускає гріхи. Фірма процвітає. Як кишенькові вори в трамваї. Один витягує гаманець, тут же передає напарнику. Їх неможливо спіймати за руку, а тим більше довести, що вони працюють організованою групою. Притому всі носять хрести. Але назвеш християнськими ворами – виставлять напоказ свою християнську честь і гідність, ще й висувають претензії за образу релігійних почуттів. Добропорядні християни відхрестяться від них, скажуть, що віровчення тут ні при чому, що носити хрест ще не значить вірити в Бога.
       Якась подвійна мораль в цьому. Коли вони хочуть наголосити на всеперемагаючій силі християнського вчення, на християнському виборі, ніби-то зробленому українським народом, вони зараховують в християни більшість населення України. Але словосполучення “християнський вор” їм чомусь не подобається. Виходить так, що перемагають християни, крадуть же і паскудять не християни, а невідомо хто, відступники від християнського вчення, не істинно віруючі. Щось тут не збігається арифметичний баланс. Насмілюсь ще раз доповісти, що розділити на “істинно” і “не істинно” віруючих неможливо. Якщо будемо за якимись ознаками відсіювати вірних від невірних, то в істинних християнах залишаться тільки дванадцять апостолів. Але незважаючи на всі дрібні і великі злочини, вчинені християнами, і навіть вчиненими во ім’я Отця, і Сина, і Святаго Духа, їхнє віровчення залишається святим і чистим. Мабуть, воно зроблене з тефлону.
       Щось подібне було за часів комуністичного режиму. Якщо комуніст вчинював кримінальний злочин і це неможливо було зам’яти, комуніста спочатку виключали з партії, а вже потім справу передавали до суду. Щоб не компрометував партію. На прапорі Революції не повинно бути жодної плями. Немає комуніста, немає і плями. Словосполучення “комуністичний вор” було поза дозволеними межами думки.
       Як сказав поет, на жаль, не пам’ятаю, хто і на чию адресу, “ваш щит – не спійманий, не злодій, ваш меч – фальшовані слова”.
       На жаль, без духовної, алкогольної чи тютюнової сивухи жити “життям одним” з цим скотопадлом неможливо. Вони впевнено крокують до повної деградації і вимирання, і сивуха різних видів для них є засобом душевної анестезії і одночасно засобом самозбереження стада від чужородної ментальності. Тому що ніяка інша ментальність, крім скотської, не може існувати в атмосфері тютюнового диму. Дійсно, з вказаних видів сивухи тютюнокуріння є найбільш агресивним проявом скотської душі.
       Взагалі кажучи, прагнення втягнути оточуючих в процес своєї деградації є інстинктом самозбереження скотської душі. Паразитна свідомість, розгортаючись вниз і руйнуючи один план свідомості за іншим, прагне на кожному рівні розширитись по горизонталі, наскільки це можливо. Багатша, з більшими ресурсами сфера розуму руйнується повільніше, дає паразиту більший простір для розгортання. Звідси прагнення деградуючої людини підключити до себе свіжі ресурси свідомості здорових живих істот – людей, тварин. Поширюючи на них власну деградацію, агресивне скотопадло трохи затримує власну деградацію. Це явище агресивного скотства проявляється в багатьох формах – релігійна проповідь, комуністична пропаганда, християнське та комуністичне месіанство, нав’язливе бажання алкоголіка втягнути когось у свою п’яну компанію, тютюнокуріння, любов до тварин, вмикання потужної одурманюючої музики, та навіть більшість проявів здавалось би невмотивованого насильства. Можливо, я не все згадав. Безліч способів винайшли люди для руйнування душі своєї і оточуючих живих істот.
       Чому, наприклад, люди люблять собак? У собаки велика життєва стійкість. Спілкуючись з собакою, людина дістає канал, щоб скидати свій душевний бруд. Інакше цей бруд руйнував би їхню власну емоційну і фізіологічну сферу, підривав би здоров’я. Для того, щоб придавити інстинкти самозбереження ментальної рівноваги собаки, які перешкоджають приймати людський бруд, людина виводить агресивні породи собак. Адже агресивність як людини, так і тварини – це прояв неурівноваженості ментальної оболонки. Іноді, дивлячись на домашню тварину, покалічену людською селекцією, незрозуміло, навіщо було так знущатися над твариною, виводити монстрів, які викликають лише жаль і огиду. Але саме таке калічення і потрібне, щоб зруйнувати системи самозахисту ментальної структури тварини і безперешкодно спускати на неї свій бруд. Можна стверджувати, що чим агресивніша собака, тим брудніша душа хазяїна. Саме це і називається любов’ю до тварин. Проте, і з собі подібними люди часто поводяться таким же чином, руйнують душу свого ближнього, щоб скидати в неї свій бруд. Це теж є одним з проявів агресивного скотства.
       Судячи з того, що пів-Києва завели собі агресивних собак, совкова душа переповнена брудом. В майбутньому вони ще матимуть мороку з цими собаками, адже в кінці кінців всяке руйнування обертається проти ініціаторів руйнування. Ресурси собачої душі теж не безмежні, і в свій час нинішня любов людей до собак може привести до таких спалахів агресивності тварин, з якими упоратись буде дуже непросто, не говорячи вже про розповсюдження інфекційних захворювань. Як вони мені осточортіли із своїми собаками. Не можна вивести дітей погуляти, всюди на вулицях валяються собачі гівна.
       Раніше часто бігав нічним лісом, і ніколи в мене не було конфліктів з дикими звірами, тепер же боюсь бігати вдень, тому що наткнешся на совкову скотину з агресивним псом. Біжу якось лісом, назустріч стара сука з псом. “Остановитесь, он бросается на бегущих!” Мабуть, така прогнила, що не годиться навіть під кобеля, так вона винайшла новий спосіб морального задоволення – зупиняти своїм псом пробігаючих спортсменів. Щоб відчути, так би мовити, свою моральну перевагу над ними. Не зупиняюсь, але зменшую темп. Пес виявився розумнішим від хазяйки. Стрибнув і вхопив за руку, але не вкусив. Продемонстрував виучку, і все. Біжу далі. Стара сука залишилась без морального задоволення і тому роздратована.
       Але руйнування людей більше приваблює агресивних скотів, ніж руйнування тварин. Все-таки, людська душа багатша. І найбільш поширений вид агресивного скотства, який пожирає душі оточуючих людей, є тютюнокуріння. Взагалі, я без особливих емоцій ставлюсь до наркоманів та алкоголіків. Жаль, що деградують, але комусь треба акумулювати в своїй душі і забрати з собою в могилу бруд, накопичений суспільством, заради стабільності суспільства. Вони є жертвами домінуючого типу суспільної свідомості, яка поки що не може не продукувати бруд. П’ють то й нехай собі п’ють, мене не примушують. Курці теж в певному розумінні є жертвами, які повинні відпрацьовувати руйнівні сутності, що витворюються всім суспільством. Але ж вони затягують в свою деградацію оточуючих, які змушені вдихати отруєне повітря. Я багаторазово помічав, що курці дістають особливе задоволення, коли обкурюють некурящих. З часом цей інстинкт агресивного скотства починає домінувати, і руйнування оточуючих стає їх найпершою життєвою потребою. Це вже не просто пасивне зло, а зараза скотської ментальності в активній формі. Мені вони вкоротили життя мінімум наполовину. Неможливо пройти вулицею, звідусіль душать їхні скотські міазми. Вони дуже люблять розповсюджувати свою заразу на автобусних зупинках, в підземних переходах та інших місцях масового скупчення людей. В автобусі обкурює водій. Виходить так, що нормальній людині вільно дихати вдається тільки уривками, випадково.
       Куріння блокує широкий спектр центрів свідомості, і особливо інтуїцію. Багато людей цього не помічають просто в силу своєї обмеженості від природи. Вони так і живуть в звично-заблокованому стані, і впливу диму вони не відчувають. Мені потрібно кілька днів, щоб відновити психічну прозорість після обкурювання. Особливо необхідно свіже повітря під час сну. Ось ввечері я відкриваюсь океану енергії-свідомості атмосфери Землі. Намагаюся вловити цю невловиму мить відкриття і ввійти в неї. Цей процес настільки ж невловимо-тонкий, як поетична творчість. Сонце зайшло, намагаюсь відчути мить єдності Землі і Сонця і Всесвіту. І тут через балкон ударяє тютюновий дим. Щоб ти здохла, гидка скотина. Це знову ця паскудна алкоголічка виставила свою опухлу від горілки пику навздогін Сонцю. Тікаю на протилежний балкон. Буває, що травлять з усіх сторін, тоді я метаюсь як загнаний звір і не можу ні заснути, ні відпочити. А то ще взяли за звичай спалювати сміття на кладовищі недалеко від нашого будинку. Коли вітер звідти, теж не можу заснути і відпочити, вранці просинаюсь весь отруєний і потім все валиться з рук. Найкращою порою року для мене є зима, або осіння погода з холодним дощем, мокрим снігом. Люблю грозу. Тоді ці виродки не насмілюються висунути з балкона свої гидкі рила, і я можу вільно дихати. Весну і літо вони мені повністю запаскуджують. В буквальному розумінні, вони украли в мене півжиття і продовжують красти, притому, найкращу пору року і найкращий для творчості час доби. Якийсь скотський інстинкт підказує їм, як спричинити найбільше паскудство.
       Гидкі свиножопі виродки, я бажаю вам якнайшвидше подохнути від раку, туберкульозу, захворювань суглобів, та інших хвороб – супутників тютюнокуріння. Високоморальні гуманісти засудять мене за такі побажання. Пішли ви к вашому християнському чорту разом з вашим гуманізмом. Вони своїм димом реально наганяють на мене та моїх дітей вищеназвані хвороби, я ж лише висловлюю побажання. Оскільки вони ще не подохли, мабуть, я не щирий у своїх побажаннях. Але я буду намагатися бути щирим. Це падло, справді є мірою оскотинення суспільства та індикатором деградації. Підрахуйте процент курящих, і дістанете процент скотів. У курящої нації немає майбутнього.
       Я не злий по натурі і не люблю подібних побажань. Такі імпульси підривають мою психічну рівновагу так само як і здоров’я тих, кому адресовані. Адже дія дорівнює протидії. Нам з ними краще було б розійтись. Якщо у мене буде можливість, я виїду подалі з цієї смердючої в буквальному розумінні держави. Тоді я буду згадувати їх із співчуттям і навіть з ностальгією. Але коли мені не дають дихати, я бажаю їм подохнути і якнайшвидше.
       Поки що кручусь в Національній Клоподемії Наук України. Вже багато років кожного разу, як треба їхати вранці на цю нікчемну так звану роботу, мене охоплює огида. Описувати цю так звану науку – лише марати папір. Я написав був кілька сторінок, але викинув їх. Моя душа відвернулась від цієї науки, але ж є немало людей, які щиро і захоплено працюють. При всій відразі до цієї хімії, в мене не піднімається рука виносити цей академічний маразм на всезагальне посміховисько і тим самим ускладнювати життя своїм колегам, які працюють творчо навіть в таких нелюдських умовах. Я теж колись працював творчо, а коли мені іноді платили зарплату, іноді навіть відчував інтерес до роботи. В останній час завдяки зусиллям нашого начальника з’явилося фінансування, але щось перевернулося в моїй душі і я лише імітую ентузіазм та інтерес до роботи. Це не добре. Я все більше відчуваю наростання відчуженості від цієї науки і навіть від своїх колег по роботі, і особливо тих, які працюють творчо і з захопленням. Так довго продовжуватися не може. Не треба гвалтувати самого себе і дурити колег та начальство. Якщо я попрацюю тут ще пару років, то деградую або з’їду з глузду.
       Тому я обмежусь лише тим, що коротко окреслю загальні явища. Мене завжди розбирає сміх, коли читаю в газеті, що якийсь академік вирішив таку-то проблему. Все, на що здатні ці клопи – це надувати щоки, приписувати своє прізвище в авторський колектив, присмоктуватись до контрактних робіт, що фінансуються зарубіжними фірмами, та пити кров з підлеглих. Останнє для них навіть важливіше від грошей. Вони нічого не тямлять в тих дослідженнях, до яких прилипають, але якщо відчувають з боку підлеглих недостатню пошану, тут же починають кусати. Назвати їх клопами – це не образа, а констатація зоологічного факту.
       Але ж на початку своєї кар’єри нинішні клопи працювали більше і талановитіше, ніж нинішні раби. Тут ми маємо більш загальне явище. Яке прокляття висить над совковими та пост-совковими начальниками, від начальника цеху до партійного лідера, що перетворює їх на монстрів, самодурів, вампірів? Адже це не поодинокі випадки, а типова картина. Начальник, який зумів зберегти щирість, є надзвичайно рідкісним винятком. Аналізуючи причини такого саморуйнування, не треба далеко літати філософською думкою. Я добре пам’ятаю, як ми, сорок чоловік, дивилися в рот нашому начальнику, намагаючись вгадати, що він хоче від нас почути. Маючи від природи дар підлабузництва, я підлещувався особливо талановито. У всепроникаючій атмосфері підлабузництва ніхто не здатен утриматись від психічної деформації, і ця деформація такого роду, що дуже швидко приводить до укорінення замашок самодурства та вампіризму у одних і оскотинення інших.
       Тут безпосередньо проявляється християнська ментальність, яка ухиляється від вироблення конструктивної культури спілкування правителя та підлеглих. Ти – ніщо, влада від Бога. Корись і терпи, бог сам покарає несправедливого начальника. Молись, щоб начальник врозумився. З однієї сторони, “гординя”, з іншої – самоприниження, усвідомлення своєї нікчемності. Одне засуджують, інше вважають богоугодним, але перекладання проблеми на бога є ухиленням від вироблення конкретної культури спілкування. Так воно і виходить, що “я начальник – ти дурак, ти начальник – я дурак”. Закономірний наслідок християнської ментальності. Аналогічним чином християнська ментальність ухиляється від окультурення взаємовідносин багатства та бідності, про що я вже говорив в попередніх розділах. В результаті і маємо найдикішу прірву, величезне розшарування суспільства. Поки ця свідомість не відімре, совкове бидло буде і далі породжувати паразитів, а паразити пожирати бидло, і всі будуть уповати на Бога, щоб він одних врозумив або покарав, а іншим зарахував їхнє скотство як заслугу. Я думаю, що богу цей маразм вже осточортів. “Боже, царя храни”. “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”. Скотина не потрібна ні богу, ні чорту.
       Іван Єфремов назвав свою книгу “Година бика”. До часу, який нині переживає Україна, більше підходить назва “година клопів”. Академіки, які, зловживаючи службовим положенням, гребуть гроші та п’ють нервову енергію підлеглих; правоохоронці, які давно перетворилися на рекетирів; ДАІшники, що ескортують бандитів; армійські командири, які використовують голодних, обкрадених солдат як рабів для власного збагачення; державні чиновники, які втратили всяку совість і міру; різноманітні контролюючі інстанції, які гребуть хабарі гірше від рекетирів; податкова міліція, яка своєю ненажерливістю переплюнула традиційні рекетирські банди, і використовується правлячою державною бандою як засіб розправи з непокірними; викладачі ВУЗів, що теж возвели хабарі в норму життя; і прочая, і прочая, і прочая, не кажучи вже про великих воротил, які крадуть мільйонами і мільярдами. І всі вони спішать урвати більше і швидше. Їх клоповий інстинкт підказує їм, що ця лафа не буде тривати дуже довго. Комуно-християнська скотина, джерело їхньої влади і середовище живлення, вимирає.
       В одному з попередніх розділів я писав про механізм захисту від ментальних паразитів, який полягає у їх блокуванні, розщепленні на сутності нижчого рівня і вимітання вниз по рівням свідомості. Совкове суспільство є грандіозним прикладом такого процесу, який проявився “весомо, грубо, зримо”, у конкретних втіленнях. В кінці кінців, конкретні клопи є шлейфом деградуючого християнського паразита. Ось один з механізмів породження клопів. Християнське вчення проголошує, що вірити і покладатись можна лише на Бога, але не на людину, яка без Бога (тобто, без християнського “розуміння Бога”) є нікчемністю. Розгортаючись у суспільній свідомості, цей принцип породив загальну недовіру до людини. Вся радянська бюрократія є проявом цієї недовіри. Вважається, що людина, якщо її не контролювати на кожному кроці, неодмінно буде красти, брехати, намагатися завдати шкоди державі і тому подібне. З іншої сторони, руйнування культури, її підміна християнськими принципами нікчемності, приниження, привело до саме таких наслідків. Бюрократична система намагається контролювати кожен крок своїх підданих безліччю папірців і армією чиновників, але результатом цього контролю є лише розплодження паразитів і втрата ефективності управління суспільством і матеріальним виробництвом. Суспільство розпадається на безліч нір, мешканці яких справедливо підозрюють мешканців інших нір у зловмисних намірах і захищаються від них сталевими дверима, горами паперів, дрібними пакостями і протидією пакостям, знайомствами у вищих інстанціях, інтригами, і тому подібними щирими проявами совкового суспільства.
       Та навіть щоб одержати на складі у своєму інституті якийсь реактив, я повинен зібрати підписи кількох начальників. Колись у нашому інституті був зам. директора по загальним питанням, колишній працівник держбезпеки. Він щиро дбав про інтереси держави і небезпідставно підозрював, що співробітники намагаються одержати на складі більше матеріалів, ніж реально потрібно для роботи (але що робити в у мовах тотального дефіциту? Хапай поки є). Тому кількість матеріалів і реактивів на кожній вимозі він зменшував удвічі. Одного разу йому на підпис принесли вимогу на 1 амперметр, і він за звичкою переправив 1 на 0,5. Десь в іншому інституті, не знаю правда чи легенда, начальнику принесли вимогу на “кілограм вакууму”, і начальник підписав.
       Ось ще один з безлічі ганебних проявів совкової недовіри до людини. Хтось потрапив у лікарню, і кожного дня його родичі бігають купувати необхідні медикаменти, які продаються в аптечному кіоску при цій же лікарні. Таким способом паразитична держава ніби то намагається запобігти крадіжкам і нецільовому використанню грошей. Держава вважає, що лікарі неодмінно будуть красти, і тому просто заплатити їм за медикаменти не дозволяється. З іншою сторони, не виплачуючи зарплату, ця ж сама держава змушує лікарів брати хабарі і таким чином хоч якось зводити кінці з кінцями. Тим самим оплата праці лікаря перетворюється в злочин. Та і все життя в совковому суспільстві, якщо дивитися по букві совкових законів, є суцільним злочином.
       Недовіра плодить паразитів, паразити породжують неефективне управління, це веде до злиднів, злидні змушують людей переступати закони. Це одне із завихрень, яке виникає в процесі розгортання комуно-християнської свідомості. В кінці кінців, усі учасники цього завихрення деградують, масово опускаються в каналізаційний потік історії. Але своїм ідеалам залишаються вірні. На жаль, реальний прояв деградації ментального паразита жахливий. Ще більш жахливо, що жертви навіть не здатні усвідомити, за що вони караються.
       Але досить живописати цей всенародний маразм. Я написав ці кілька сторінок, а ще більше не написав, і моя психічна рівновага порушилась. Цей бруд затягує і прилипає. Борючись з сортиром, на здобудеш слави навіть Дон-Кіхотової. Скотина і паразити виздохнуть, але ж пісня не про дохлятину. Хай черви переробляють гівно в плодородний гумус, нам же треба зрозуміти уроки минулого і дивитись в майбутнє.
       В природі жодне руйнування не є безглуздим або абсолютно злим. Руйнування і відмирання відбуваються лише тоді, коли треба звільнити місце уже проростаючому новому. Який же смисл має руйнування української нації, і в чому була місія минулого, нині вимираючого покоління? В глобальному плані, це пов’язане з питанням про місію християнської свідомості. Жодне віровчення, навіть розгромлене мною, теж не буває абсолютно злим і в кінці кінців, за Сатпремом, всяке зло готує грунт для зростання добра. Релігійні віруючі скажуть, що “бог має владу перетворювати зло в добро”, але я уникаю користуватися релігійними концепціями, тому що до цієї концепції прилипне інша і не встигнеш гавкнути, як потрапиш в стадо божіє.
       Як вчить інтегральна йога, кризи, падіння є симптомами недостатньої повноти істини і готують грунт для більш всеохоплюючого об’єднання. Досі я не сказав доброго слова про християнську релігію та радянський народ, і для цього є всі підстави. Я, так би мовити, зняв грунт на глибину лопати і виявив під показною духовністю та милосердям товсте підгрунтя брехні та лицемірства. Епізодично, до цього шару докопувалися і інші дослідники, я лише намагався провести розкопки широко і систематично. Але що там під цією брехнею? Може, там нафта, золото, чи водоносний шар живої води? В кінці кінців, метою розкопок повинна бути жива вода, а не пуста порода. Відразу ж зізнаюсь, що ці питання виходять далеко за межі мого бачення. Яку ж ще істину можна відкопати, крім тієї, що утверджує саме віровчення та його провідники і яку я викриваю як обман? Я спробую підкопатися до цих проблем частково і фрагментарно, можливо, лише в окремих конкретних проявах.
       Загальновідомо, що радянський народ під керівництвом Комуністичної партії ціною величезних жертв здобув перемогу у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 років і тим самим врятував все людство від фашистського поневолення. Честь і слава радянським воїнам-визволителям. “Никто не забыт, ничто не забыто”. “Родина–мать помнит своих сыновей”. Багатьом поколінням радянських людей прищеплювалась пошана до подвигу радянського народу і армії, фронтовиків запрошували в школи передавати свої ідеали самовідданого служіння Родінє молодому поколінню. Так воно йшло, йшло, прищеплювали, передавали, служили. Правда, по незрозумілій причині ті ідеали чомусь знаходили у молодого покоління чим далі, тим меншу пошану. Що ж, на противагу тлєтворному впливу споживацької буржуазної ідеології посилим ідеологічне виховання молоді. Посилили, навіть завели в школах “уроки мужності”, де старі ветерани учили молодь, як треба бути мужніми і як любити Родіну-мать. Але все одно молодь любила щось інше. Так і не змогла розібратися в молоді армія педагогів, психологів та пропагандистів.
       Аж тут з’явились, як скипидарний фітіль в задниці славної перемоги, зловредні книжки Віктора Суворова “Ледокол”, “День М”, “Последняя Республика”. Виходить, що Сталін був головним підпалювачем Другої світової війни. Але ж Сталін опирався на партію, а партія на народ. Сталін дав вказівки, партія провела в масах відповідну роботу по нагнітанню воєнного психозу, і народ сказав “есть”. Все-таки джерелом влади завжди є народ, хоч іноді визнавати це буває незручно. Партія роздула воєнний психоз, але ж носієм психозу був народ. Народ був готовий виступити на завоювання Європи, але псих Гітлер зіпсував грандіозні плани Сталіна. Тоді, насмілюсь запитати, в чому ж полягають подвиг і слава радянського народу – в готовності затоптати Європу, кинутися на бойню по першому слову скотопогоничів? Вийшло не так, як планувалося, скотобойня відбулась на власній території і з величезними жертвами. Можна стати в позу невинної жертви і не визнавати відповідальності за бойню, і навіть прославляти бойню, і навіть роздути навколо бойні ореол слави, і навіть прищеплювати наступним поколінням гордість за славних воїнів-визволителів, які врятували світ від коричневої чуми. Але ж фальшивка нежиттєздатна.
       Ось остання серія фільму “Последний миф”, поставленого за творами Віктора Суворова, і теледискусія по фільму, 30 червня 2000 року. Виникає така тема. Керівники Німеччини, стоячи на колінах, від імені німецького народу просили вибачення у народів Європи та Ізраїлю за злочини гітлерівського режиму. Німці визнали свою всенародну відповідальність за війну, прожили вже кілька поколінь в покаянні і це допомогло їм відродити державу і націю і запобігти рецидивам тоталітаризму. Радянський же народ під керівництвом своїх вождів весь цей час намагався видути максимум можливого з пропаганди славної перемоги, і результат відомий. Здається, підходящий момент усвідомити нарешті реальну єдність Комуністичної партії і радянського народу і взаємну відповідальність за розпалювання Другої світової війни.
       Що ж їм заважає покаятись? Адже покаяння є однією з головних доброчинностей християнина і комуніста, способом доведення своєї лояльності ідолу, ідеалам, режиму і стаду. От і покайтеся. Але тут нюанс. В чому ж каятись, якщо все робилося в ім’я святих ідеалів? Папа римський покаявся за конкретні злочини церкви багатовікової давності, але не за християнські ідеали. Комуніст може покаятись на партійних зборах за особисту нескромність (крав більше, ніж прийнято по рангу), але не за вірність комуністичним ідеалам. Прості радянські люди свято вірили, що пролетарі всіх країн знемагають під гнітом капіталістів і чекають з нетерпінням важкого чобота радянського воїна-визволителя. На жаль, ніхто з них, від партійного вождя до рядового гвинтика системи, не здатен покаятись за сповідування злочинних ідеалів. Тепер вони всі кивають, що були обдурені, що не знали правди, що виконували накази. На жаль, ніхто з них не здатен визнати, що їхні скотопогоничі і міфічна “Система” є всього-навсього формою існування скотської душі скотного стада.
       З точки зору кримінального кодексу намір здійснити злочин ще не є злочином, а ідеали є справою совісті кожного. Але історія б’є не по кодексу, а по морді. Фальшива слава, фальшива перемога і фальшиві ідеали отруюють тих, хто намагається будувати славу на брехні. Брехню суворо засекретили, але чи допомогло це радянському народу? Так звані переможці ніщенствують і одержують гуманітарну допомогу від переможеної Німеччини. Можна вважати це несправедливим, але у історії свої поняття про справедливість. Вона не розбирає, хто віддавав злочинні накази, а хто виконував. Деградує вся нація.
       В деградації агресорів немає ніякого покарання за гріх, глибокої моралі чи іншої містики. Просто, агресивність, злочинність окремої людини чи нації є зовнішнім проявом деградуючої свідомості. Причина цієї деградації у сталінського стада інша, ніж у орд Чінгіз-хана, але результат той же – нація опинилась на смітнику історії. Бойня сама по собі не є причиною деградації, але прискорює її матеріальне проявлення.
       Те, що я тільки що розглянув, є підгрунтям слави радянського народу-визволителя. Так що ж, наплювати на радянський народ і перемогу у війні? В принципі, нинішнє молоде покоління так і зробило. Багато хто з них вважають, що краще б їхні предки здалися німцям. У всякому разі, сучасну молодь не цікавлять славні воєнні подвиги їх дідів. Списувати це на падіння суспільної моралі? Але падає те, що прогнило. Просто, молодь гостріше відчуває фальшивість.
       Так в чому ж, все-таки, місія, заслуга і слава поколінь, на чиїх кістках збудоване наше, нехай не щасливе і не світле, майбутнє? Місія така, що якби вони не пережили і не перетравили весь бруд, який щедро відпустила їм історія, то все це впало б на нинішнє покоління. Замість того, щоб писати філософські твори, я повинен був би писати доноси на неблагонадійних, підтримувати політику партії, і за її першим покликом покласти свої кістки на бойні. Або ж дезертирувати і потрапити в концтабір. Або стати партійним пропагандистом. Варіантів багато. За своєю натурою я цілком міг би бути стукачем. В свій час я захоплювався літературними образами бійців невидимого фронту, а неблагонадійних, тобто тих, хто слухав “Голос Америки” я прямо ненавидів. Якщо я не став стукачем, це проста випадковість. Якби мені наполегливо запропонували, я б не відмовився. Ще раз спасибі Горбачову. Я думаю, прийде час, коли сім’ї Горбачових поставлять пам’ятник на їх батьківщині і до нього “не зарастет народная тропа”. Звичайно, не нинішнього народу.
       Тепер можна називати славу переможців фальшивою. Але якби вони не перемололи цю фальшивість своїми скаліченими долями, ця місія була б покладена на нинішнє покоління. Хтось повинен був ціною свого тілесного і душевного каліцтва спокутувати тисячолітній бруд, перемолоти своїми скаліченими долями християнську заразу на всіх етапах її розгортання. Це дійсний, а не фальшивий подвиг і історичне звершення, без якого був би неможливим початок нової епохи в історії людства. Саме такою ціною створена основа для проростання нової свідомості, яка чекає свого часу. Все це так, незважаючи на те, що самі учасники цієї жорстокої м’ясорубки позитивної сторони своєї місії навіть не усвідомлюють, і медалей за це їм ніхто не дасть. З моєю точкою зору навряд чи хто погодиться, і саме через засліплення роздутою фальшивою славою. Але з часом нашарування фальшивості відпадуть.
       Взагалі кажучи, покута ще не закінчилась, свідченням чого є наше жалюгідне животіння і жахливі реалії пост-совкової дійсності. Якщо нація все-таки виживе, що скажуть нащадки про нас і про наш час? Наплюють як на скотів та ворів? Це означало б, що і вони ще не завершили свою місію.
       Те, що пережила і ще довго буде переживати Київська Русь, є результатом послідовного розгортання християнського віровчення у його найбільш істинній, тобто православній формі. Якби не Русь, можливо, Західна Європа спіткнулась би на антагонізмах багатства та бідності і манії соціальної справедливості, і збочила б на комуністичний шлях розвитку. Часто висловлювалась така думка, що відносній гармонізації відносин між трудом і капіталом Захід зобов’язаний Радянському Союзу. Мовляв, побачили капіталісти, до чого може привести жорстока експлуатація трудящихся, і пішли на поступки робітничому класу. Мовляв, дуже злякались капіталісти революції. Не знаю, чи дуже вони боялись, і чи вплинув цей конкретний фактор на становлення сучасного західного індустріального суспільства. Мені здається, що Київська Русь, Російська імперія та СССР таки вплинули на орієнтацію історичного процесу на Заході, але цей вплив лежить в іншій площині, ніж якісь конкретні страхи перед революцією чи загрозою ядерної війни.
       Всяка течія свідомості, ідеологія, доктрина, шукає для свого розгортання найбільш підходящу опору, соціальну та матеріальну інфраструктуру, або заготовку такої опорної структури. Це природнє прагнення всякої живої сутності-істоти. Всякий збудник хвороби теж уражує переважно якийсь орган чи систему організму. В рамках глобальної спеціалізації свідомості вийшло так, що християнське віровчення уразило більше Русь, хоч завдало немалої шкоди і Заходу. Чи могло бути інакше? В історії прийнято не задавати питань “що могло б бути, якби…”. Але ж коли історія хитається в нестійкій рівновазі, достатньо невеликого імпульсу, навіть однієї людини, щоб ініціювати історичний вибір. Київський князь Володимир, сам того не усвідомлюючи, зробив історичний вибір. Чи були інші передумови для такого вибору, крім волі князя та мечів княжої дружини? Я не знаю. Що доброго принесло християнське віровчення, крім перетворення слов’янських країн на негативний приклад, страшилку для всього іншого світу? Я не знаю, але наперед не згоден з усім, що можуть сказати з цього приводу християнські проповідники.
       Але їх час минув. Зловісна симетрія християнського і комуністичного вчення завершується розпадом їх обох. Скотопогоничі хотіли перетворити Русь на скотний двір, і це їм вдалось на 66,6%. Комуністичні скотопогоничі намагалися закріпити перетворення націй, що населяли Російську імперію, в “новую историческую общность людей – советский народ”, тобто, скотне стадо. Засобом цього утвердження повинна була стати спільна участь в пограбуванні і запаскудженні Європи, а коли Сталінський план не вдався, комуністичні вожді намагалися підперти цю “общность” фальшивою славою фальшивої перемоги. І цей намір не вдався, результатом є лише деградація і виродження. В цій спробі, як у краплі води, відобразився, по принципу вищеназваної симетрії, весь історичний шлях християнського віровчення і його ганебний кінець.
       Але так само, як за фальшивою славою перемоги прихована дійсна слава і велич нескореної нації, так і результатом християнського тупика буде відмирання бруду і відкриття нових перспектив. Я майже повторюю лозунг УНА-УНСО “Слава нації”, але з іншої точки зору. Мабуть, УНА-УНСО не прийме мою точку зору. Розуміння дійсної слави нації ще попереду.
       Ситому, благополучному Заходу тепер наплювати на нас і наші проблеми. Тобто, відверто наплювати їм не дозволяє імідж, але в душі відношення саме таке. Все, що їх хвилює – це щоб пост-комуністичні країни не становили загрози і конкуренції. Якось животіємо, і чорт з нами. Поставляємо дешеву робочу силу, рабів та рабинь, органи для трансплантації, є куди спихнути неякісні продукти та шкідливі відходи. Вори вкладують в західні банки награбовані багатства. Але невже ціла нація катувалася тисячу років, і неповторна культура Русі була знищена лише для того, щоб забезпечити іншій половині Європи сите життя?
       Інтелектуали та інтелігенти, напевне, визнають неправомірною таку постановку питання. Як говорять українські чиновники, “ми тебе в Афганістан не посилали. Нехай твоє лікування оплачують ті, хто послав”. Чому ситі повинні турбуватися проблемами голодних? Згідно філософії ситих, у всіх є можливість побудувати процвітаюче суспільство. Якщо не можуть, то самі винуваті. Менше воруйте, впроваджуйте принципи ринкової економіки. Це дійсно так, але це поверхневий, односторонній погляд. Адже ринкова економіка виникла на базі певної культури і в певному соціальному середовищі, і підтримується завдяки цій культурі. Пост-СССР-івські конвульсії доводять, що совкова культура несумісна з принципами західної економіки та демократії. Можливо, дійсно некоректно ставити питання таким чином, що одна культура змогла розвиватися за рахунок знищення іншої. Мабуть, я звихнувся на власне трактування історичної справедливості, яке сам же і відкидаю. Так таки так.
       Але моє відчуття історичної несправедливості мовчало б, якби ця сита Європа, звільнена від тягаря злиднів, спрямувала свою енергію на творення дійсно високої культури. При всій повазі до Європи і Заходу взагалі, я не бачу такої культури. Вони розмахують своїми “правами чєловєка”, як жеребець пенісом, і намагаються видати їх за загальнолюдські цінності. Але це всього-навсього спроба нав’язати свій тип ментальності, притому, з метою забезпечити собі комфортне оточення. Я не визнаю культурним суспільство, для якого найбільшим ідеалом є високий рівень споживання. Це культура динозаврів. Вона породила ринкову економіку і є цілком достатньою для забезпечення ідеалу високого рівня споживання. Але ж це теж свого роду тупик. Поки що їхня свідомість цивілізованих хижаків підтримує їхнє споживацьке битійо, але що буде далі? Здається, що вони втратили орієнтири і не знають як сказитись, як управитись із власною технологічною могутністю. Це дуже небезпечний симптом. Щось туманно нагадує передреволюційну Росію.
       Здається, що колесо історії дійшло до мертвої точки. Для одних це верхня мертва точка, для інших нижня. Що буде далі? Верхні опустяться, а нижні вознесуться? На жаль, мого бачення не вистачає навіть на коректне формулювання питань. Сприймайте все це як сирий матеріал. Поставити ще традиційне комуністичне запитання “кто виноват” у виникненні християнського вчення? Але тут вже крайніх точно не знайдемо. Залишається сприймати християнство та комунізм як уроки історії. Комунізм вже заганьбили і засудили. Але чи є розуміння щодо сутності християнського віровчення, яке і сьогодні сповідується, формально чи щиро, багатьма людьми в тій же Європі?
       Привид християнства-комунізму не вмер, він покинув знівечену Русь і пішов бродити по Європі. Чи вистачить у Європи лицемірства, щоб і надалі відкуплюватися від привида формальними ритуалами пошани? Привид хоче живих душ, а час лицемірства минає. Може виявитись так, що західноєвропейське суспільство буде не готове вчасно розпізнати нову форму втілення “християнських цінностей”, з усіма тоталітарними наслідками. Чи вистачить в Європи культури, щоб розпізнати інстинкти тоталітаризму, ворожнечі і нетерпимості, які контрабандою проносяться під вивіскою християнської любові та милосердя? Здається, що в деяких європейських країнах вже тепер посилюються право-націоналістичні тенденції. Потрапивши на цей грунт, християнське “кто не с нами, тот против нас”, “кто не с Христом, тот с дьяволом” може прорости в зовсім несподіваній формі.
       Не прийнято, щоб голодні учили ситих як жити. Мені здається, Європа поки що не зрозуміє застереження голодного філософа, тим більше, що філософ взаємно не розуміє Європи і навіть розуміє не все з того, що сам пише. Вибачайте, матерії надто тонкі. Але вже якось будемо намагатись зрозуміти одне одного.
       А тепер для розваги поетична пауза.


       Чумацький шлях
Шляхом Чумацьким, у зорянім колі,
в бездні віків і у вічнім вогні
Род із Перуном загублену долю
возять у скрині, забуті й сумні.

Марно гримить і веселкою манить
Рода нащадків славетний Перун,
п’яним туманом отруєна пам’ять
спить непробудно і знає лиш глум.

Курять, горланять і п’ють самогонку
Рода нащадки, сільськії дядьки.
Вічність зплітається з димом махорки,
в безвість чвалають пропиті віки.

Тліє у безвісті пам’ять народу,
з зірки в калюжу нечутно біжить.
Рода дарунок, співуча свобода,
в п’яній ганьбі, одурманена, спить.

Сумно блукають язичницькі боги,
волю і долю тяжкую несуть.
Вже не вернуть їм до рідних порогів,
лиш бур’яни та хрести там ростуть.

Волі і долі нікому не треба,
струхли і впали до слави мости,
пнуться нахально у ріднеє небо
символи рабства і смерті – хрести.

Курить і п’є одурманене стадо,
волю і долю щоб швидше забуть,
з рабської віри черпає розраду,
скотомогильник – їх доля і путь.

П’ють, і ворують, і моляться богу,
пишуть історію від козаків,
в царствіє скотне веде їх дорога,
зникне їх слід у безодні віків.

Шляхом Чумацьким, у сяйво й негоду,
в бездні віків, серед темних примар,
Род із Перуном чекають народу,
славу і долю прийняв щоб у дар.