"Где начало того конца, которым оканчивается начало?”
(Козьма Прутков)

“Рассуждай токмо о том, о чем понятия твои сие дозволяют.
Так: не зная законов языка ирокезского,
можешь ли ты делать такое суждение по сему предмету,
которое не было бы неосновательно и глупо?”
(Сочинения Козьмы Пруткова. - М.: Художественная литература, 1976).

        Але що робити, коли по сєму предмету поняття ніхто не має, а обминути ніяк не виходить?
       “Як-то кажуть, трохи не перебрехати – казки не розказати” (“На добраніч, діти”, УТ-1, 10 лютого 1998). Доведеться творчо синтезувати взаємно протилежні аналітичні методи. Питання ж архіскладне: звідки прийшли релігії в наш світ? Я не знаю, що говорять на цю тему монументальні філософи. В мене просто немає можливості їх перечитати і зрозуміти, в мою голову не влізе. Чукча пісатєль, а не читатєль, і нічого з цього приводу іронізувати. Цілі покоління філософів сперечались над абсолютно надуманою, абсурдною проблемою, “что первичное – дух или материя” і навіть саджали один одного в тюрму за неправильне розуміння цього основоположного філософського питання. Після університетського курсу марксистсько-ленінської філософії в мене немає ніякої поваги до всіх філософів взагалі, за одиничними винятками. І ці винятки близькі мені не за філософські побудови, а за те, що їхня філософія виникає вільно, спонтанно, по ходу справи, або навіть жартуючи. Я вважаю, наприклад, що в казках Андерсена міститься більше філософської премудрості, ніж в 99% творів сучасних філософів. Світле натхнення, яке несуть казки Андерсена, переважує всяку похмуру премудрість. Шановні пани філософи, не спішіть зверхньо посміхатися, адже все відносне. Не пишайтесь тим, що хмарочоси ваших філософських побудов вищі чукчиної тундри. Тундра нижча, але ж глибша. Висота ваших хмарочосів обмежена законами ментальної механіки, а тундру скільки не копай в глибину, кінця немає. А раптом я відкопаю у вічній мерзлоті щось таке, від чого на мудреців нападе енурез?
       З середньої школи я туманно пам’ятаю, що релігія – це фантастичне, перекручене відображення явищ природи. Щось схоже на сновидіння угнєтьонної тварі, яка напилась духовної сивухи та опіуму для народу і спить в кюветі історії. На жаль, надзвичайна живучість релігійної свідомості свідчить, що це щось більше, ніж просто фантазія і сивуха.
       Всяке явище розгортається, і його оцінка і сприйняття можуть бути різними і можуть потребувати різних точок зору в залежності від фази розвитку. Крім того, всяке явище, структура, сутність з чогось виростають і у щось перетворюються, і є в свою чергу фазою розгортання більш масштабного явища, яке може не охоплюватися нашим обмеженим поглядом. У що в кінці кінців перетворюється релігійна свідомість, я намагаюсь пояснити в цьому дослідженні. Це омертвіння людської душі, стагнація духовного розвитку людини і суспільства, ворожнеча між людьми і перетворення їх в кероване скотопогоничами стадо, тоталітарні режими, і дрібніші прояви принципів розділення, характерних для ядра релігійної свідомості.
       Звідки ж взявся, з чого виріс цей восьмилапий павук, який угніздився в людстві? Детальний розгляд генезису релігійного павука виходить за межі мого дослідження і за мою ерудицію, але узагальнено можна відповісти так. В процесі розвитку життя на Землі відбувається зміна ведучих шестерень-чакр свідомості і їх субординації. У давні часи ведучими були центри свідомості тваринного розуму, характерними мотивами яких була конкуренція, ворожнеча, змагання за ресурси живлення. Ці центри разом із своїми локальними культурами тепер інтегровані в ментальну оболонку людини, але процес інтегрування не був таким простим і прямолінійним. Адже кожна жива сутність і локальний центр свідомості, і особливо свідомості тваринного рівня, прагне захопити якомога більшу владу, модулювати своїми ритмами інші центри-структури-сутності. Мені здається, що боги і релігії виникли саме в результаті модулювання діяльності вищих, еволюційно молодших чакр, ритмами і мотивами тваринного рівня. Принципи розділення, протистояння, ворожнечі, нетерпимості виростають саме з тваринних інстинктів, і чим вищі сфери свідомості модулюються цими мотивами, тим більше середовище живлення і владу одержують ці інстинкти. З часом вони і утворені ними структури свідомості перетворюються в ментальних паразитів. Релігійна свідомість – це тінь минулих геологічних епох. Боги і релігії – це збочення на шляху розвитку людства, завихрення, яке закінчується тим, з чого починалося – виходом тваринних інстинктів на видиму поверхню життя людини і людства. Ці паразити використовують тонкі енергії вищих сфер свідомості для свого живлення, імітують мотиви цих сфер, щоб приховати свою первородну тваринну ворожнечу. З часом світло так переплітається з імітацією, що розд їх практично неможливо. Так і крокують з прадавніх часів правда з брехнею, як сіамські близнюки, обростають новим світлом і новими тінями, і здається, що так і треба, що не може бути іншого шляху розвитку людства, крім боротьби добра і зла і тому подібних благородних мордобійок. Це завихрення, ця боротьба з власними тінями втягує в себе і створює цілу культуру, віровчення та ідеали, які претендують на всеосяжність і вічність, але фактично є культурою релігійного типу свідомості. Людство втомилося від цієї боротьби, шукає якогось звільнення, притулку спокою, але, парадоксально, не мислить цього притулку чи спасіння поза межами тієї ж релігійної свідомості, яка і породжує всю цю безглузду боротьбу з власними тінями.
       “Все религии и духовные учения возникли в результате этой главной потребности человека обрести неизменную Основу, убежище покоя, не затрагиваемое всем этим хаосом, неопределенностью и страданиями мира – нечто, находящееся всегда вне его и защищенное” (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993, с. 246).
       Прагнення створити комфортне середовище у вигляді певних ментальних чи фізіологічних структур є однією з базових властивостей свідомості на всіх рівнях. Власне, вся людина з усіма її внутрішніми системами і структурами є саме таким притулком, де різнопланові енергії-свідомості знаходять комфортну, відносно незмінну Основу. Ця підтримка взаємна. Структури, утворені енергіями-свідомостями нижчих планів, аж до грубої матерії, є опорою і одночасно самі підтримуються вищими формами свідомості і теж знаходять в них Основу. З іншої точки зору, це прагнення знайти Основу є рушійною силою росту, об’єднання формацій свідомості по вертикалі. Це процес еволюції. Творчий пошук природи підсумовується на кожному етапі створенням відносно завершених, досконалих структур – чакр. По суті, прагнення знайти Основу на недосяжній поки що висоті є рушійною силою нормального еволюційного процесу на всіх його етапах. Це прагнення взаємне з прагненням свідомостей вищих планів збудувати собі більш досконалу, простору опорну структуру, постійне місце проживання.
       Але ж це тільки поступальна складова еволюційного потоку. В дійсності поступальний рух супроводжується завихреннями, відступами, деградацією і вимиранням окремих видів, екосистем, рас, націй, суспільств, ідеологій. Враховуючи це, що ж є релігійна свідомість – новим світлом, що прагне втілитись, чи тінню, завихренням, однією з помилок природи в особі людини?
       Ось дика тварина, яка знаходить незмінну Основу і затишне існування в людині і збудованою нею хліву. Людині це, на перший погляд, корисно, але для тварини чи виправдовує цей затишок перетворення в скотину? І для людини, і для тварини це питання не однозначне. Людина в даному випадку виступає провідником вищої свідомості, але одночасно і паразитом. Хто знає, чи не є інстинкти паразитизму, які знаходять Основу в одомашненні тварин, Основою для прихованого розгортання цих інстинктів з наступним проявом у відносинах людей з людьми? Жоден мудрець не знайде відповіді на це питання, але ж воно вирішується людством спонтанно і неухильно.
       На прикладі з домашньою скотиною джерело імплантованої свідомості очевидне. Але як бути з прагненням людини знайти незмінну Основу? З якого джерела виходять імпульси, що створюють ядро релігійної свідомості? І взагалі, чи є релігійна свідомість необхідною формою всякого духовного пошуку? Богослови будуть переконувати, що так, але без святої інквізиції їхні аргументи не переконливі.
       Проблиски вищої свідомості прориваються спонтанно і вони не є привілеєм якихось особливо обдарованих людей чи тих, хто шукає свій шлях за допомогою тих чи інших систем. Хто вліз, наприклад, в йогу, все своє життя перетворює в йогу. Але ж такий же самий пошук, навіть набагато ширший, проходить і в масштабах всього людства, і результати цього пошуку проявляються у вигляді найрізноманітніших вчень, систем, традицій, шкіл, творів матеріальної культури, та навіть у вигляді прагнення окремих подвижників прискорити цей процес і створити з цією метою якесь вчення, школу або систему. Різноманітність суспільного пошуку так же важлива, як інтенсивність індивідуальної йоги.
       Те, що християнська церква провела “жесткую зачистку” всіх альтернативних пошуків, є найтяжчим злочином у всій відомій нам історії людства. Ми дивуємось глибині стародавніх знань про людину, життя, космос, інтегральному світобаченню древніх мудреців, яке не було розламане між тим і цим світом, не протиставляло дух тілу, охоплювало і Землю, і космос, і квітку. Уже в наш час спроба відтворити таку свідомість здійснена Шрі Ауробіндо та його співробітниками. Але ж ростки такого глобального бачення пробивалися повсюди, не в одній тільки Індії. Доколумбова Америка, дохристиянська Русь, наскільки можна догадуватися з окремих уривків, відзначалися цілісним, органічно об’єднаним з природою, співучим світобаченням. Хто знає, яку висоту могла б осягнути Русь, якби не була згвалтована грубим втручанням християнських емісарів при сприянні алкоголіка та розпусника рівноапостольного князя Володимира, якого підзужувало несите жадання якомога більшої влади. Агресивне насадження християнського віровчення, яке так полюбилося сильним міра сєго як засіб контролю над стадом, відкинуло півсвіту на тисячу років назад. І не тільки відкинуло, а й завело в такий глухий кут антагонізмів, з якого тепер невідомо як вилазити. Але ж і в доколумбовій Америці, і в Русі, і скрізь в усьому світі були язичницькі вірування. Я нападаю на християнську релігію, але, можливо, розвиток цих язичницьких вір привів би до тих самих наслідків? Не знаю. У всякому разі, в ті часи язичницькі вірування відзначалися толерантністю до інших вір і в тому числі до християнства (що їх і погубило).
       Далі, ні в грецькій міфології, ні в тих уривках язичницьких вірувань Русі, що дійшли до нас, я не бачу аналога християнського диявола, цього невід’ємного атрибута всякої розвинутої релігії, абсолютно злої сили, визнання якої приводить до руйнівних наслідків. За Галиною Лозко (Лозко Г. Українське язичництво. Київ, Український центр духовної культури, 1994) “У деяких народів духи поділялися на добрих і злих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого поділу, адже добро і зло, яке приносять духи, визначається не стільки природою самих духів, скільки їхньою роллю в даній ситуації”.
       Далі, немає і єдиного тоталітарного ідола на зразок Сина Божія чи якогось пророка, що монопольно виступає провідником Слова Божія. Все це наводить мене на думку, що древні язичницькі вірування не були релігіями в сучасному смислі цього слова, у всякому разі, вони мало схожі на сучасні релігії. Ядро релігійної свідомості або не розвинулося, або ж розвиток свідомості і світогляду йшов в іншому напрямку.
       Доценти з кандидатами, які проїли зуби на розкопках минулого, навряд чи будуть поважати цей мій дилетантський висновок. Але я по своїй натурі більше вірю інкським гімнам та казкам Андерсена, навіть в перекладі, ніж ученим професорам в натурі. Моя жінка навпаки. Наприклад, говорю їй, що регулярні заняття бігом допоможуть проти алергії. Ні, не вірить. Два рази побігає, а треба два роки. Коли ж щось подібне напише учений професор, тоді вона вірить (але бігати все одно не буде – інший характер). Я намагаюсь досліджувати не факти і уламки, а пов’язані з ними резонанси свідомості. Інша справа, наскільки це мені вдається.
       Пантеон язичницьких богів був уособленням цілком конкретних і реальних сил-свідомостей природи, з якими могла б і тепер спілкуватися всяка нормальна людина, якби її свідомість не була спотворена однобоким розвитком в умовах сучасної так званої цивілізації. Язичництво було свого роду культурою спілкування з силами природи, і, порівняно з нашою всеподавляющою цивілізацією, культурою високою. Тут можна провести цікаву і несподівану аналогію. В курсі йоги (Свамі Вішнудевананда. Повна ілюстрована книга з йоги. Київ, “Здоров’я”, 1992) кожній чакрі співставляється своє божество. Це уособлення сили-свідомості відповідного плану. За Сатпремом (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993) одна і та ж сила-свідомість може сприйматися як свідома особистість або як безособова сила. Це два аспекти одного явища, подібно дуалізму хвилі і частки в квантовій механіці. Враховуючи сказане, в язичницькому обожествленні сил природи є глибший смисл, ніж прийнято вважати. В середовищі певної культури це було живе спілкування з природою. Звичайно ж, коли ця культура зруйнована, язичницькі вірування виглядають міфами темних, диких предків. Куди вже їм до нашого комп’ютера і презерватива, не кажучи вже про права сексуальних меншин. Не спасли їх їхні боги від нашого Спасителя і Святого Писання і всієї нашої мудрості.
       Читаючи язичницькі гімни доколумбової Америки, я не відчуваю такого приниження перед богом, яке характерне для сучасних релігій і особливо християнства. Це було захоплення і повага, а не страх і приниження. Це була зовсім інша культура свідомості вільних людей, а не рабів божііх. Як би не вивертали язики християнські словоблуди, називаючи рабство свободою, а страх повагою, страх і приниження породжують лише рабів.
       Тпр-р-р-у, здайте назад. Так захопився лайкою, що пропустив поворот. Але ж язичницькі культури неоднакові в своїх витоках і теж підвладні часу, як і сучасні традиційні релігії. Ось фінський епос “Калевала”, міфи древньої Греції. Ніхто їх не знищив, але вони чомусь втратили езотеричну силу. В міфах Греції можна знайти асоціації з еволюцією ментальності людини, ієрархією сил-свідомостей космосу. Але навряд чи хто зможе здійснити подорож в царство тіней і повернутися назад, керуючись текстами міфів. Я допускаю, що колись жив протогерой, який міг збудувати корабель за допомогою одних лише мантр. Але “Калевала” не є такою живою мантрою. Мабуть, одна з причин та, що зникло середовище, ментальна інфраструктура, операційна система, в яких ці міфи були живими. Омертвіння тих чи інших езотеричних знань є явищем дуже поширеним, наскільки можна судити з мудрих книжок. Залишаються ритуали, обряди, церковні “таїнства”, які є невидимим одягом голого короля. Та навіть в тому ж християнстві. Його початок знаменувався численними чудотворствами (нема підстав у цьому сумніватися), які поступово стали заміщуватися “невидимими таїнствами” або навіть відвертим шахрайством. Мабуть, у християнських богословів знайдеться для цього пояснення (вони що завгодно пояснять). Але все, що вони можуть сказати, мене не переконує.
       Наскільки я можу зрозуміти Сатпрема (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993) і переказати своїми словами, здрібніння і роздрібнення релігійних віровчень, яке неминуче настає після відходу основоположника, пов’язане з природою розуму. Джерело релігійних вчень, Глобальний Розум, є вершиною ментальності, але він не має прямого доступу до нижчих планів свідомості, обминаючи ментальну ієрархію. Тому, розгортаючись вниз по дереву цієї ієрархії, сили Глобального Розуму неминуче роздрібнюється і модулюються формами нижчих планів.
       Ситуація нагадує електростатичну машину. Ми крутимо диск і одержуємо потенціал в сотні кіловольт, провідник спалахує іскрами чудотворства. Але при спробі підключити до електростатичної машини електродвигун потенціал падає до нуля, двигун не крутиться. Так само, при замиканні на розгалужену ментальну мережу втрачається потенціал Глобального Розуму. Поки висока свідомість реалізована учителем та найближчими, ретельно ізольованими від грішної землі учнями, потенціал є. Як тільки намагаються підключити свій досвід до широких мас та/або розгорнути його вглиб земного життя, все спотворюється. Під личиною високих істин починають танцювати якісь чортики та гномики. В цьому немає ніяких “кознєй” якоїсь злої сили. Просто, для того, щоб поїхав трамвай, потрібне інше джерело електроенергії і відповідні матеріальні пристрої, а не грім і блискавка.
       Для того, щоб осяяння Глобального Розуму не спотворювались в плетиві ментальних сутностей та структур, необхідна культура свідомості, яка б запобігала пожадливому захопленню осяянь Глобального Розуму нижчими ментальними структурами і їх переходом в стан самозбудження, який імітує вище світло. Енергія-свідомість вищих планів губиться в міріадах таких самозбуджень, витрачається марно і навіть здатна порушити психічну рівновагу. Інша аналогія. Потужний лазерний промінь може бути сфокусований лінзою з прозорого матеріалу або спрямований в потрібному напрямку чистим дзеркалом. Але якщо матеріал лінзи чи дзеркала недостатньо чистий і в ньому є домішки, що поглинають світло, поглинута енергія може зруйнувати лінзу чи дзеркало.
       Відсутність належної культури свідомості і є тим заземленням, яке знижує потенціал до нуля, тим ментальним брудом, який поглинає і розсіює світло. Саме тому високі осяяння учителів не можуть адекватно сприйматися і працювати в середовищі недостатньої масової культури.
       Чорт забирай, часто вживаю терміни “потворний”, “спотворюється”, але ж Галина Лозко пише, що слово “потвора” в дохристиянські часи означало “волхвиня”. Служителі Христові і це слово украли і запаскудили. Та навіть і слово “украсти” мало інший смисл і означало язичеський звичай викрадати дівчат, за попередньою згодою. Надаючи негативного смислу цим та багатьом іншим словам, провідники християнства таким чином боролись з язичницькими віруваннями та звичаями. От скоти, до чого не доторкнуться своїми брудними лапами, все обертають в бруд.
       Шрі Ауробіндо та його співробітники пишуть, що реалізували свідомість більш високу і всеохоплюючу, супраментальну, яка не має обмежень Глобального Розуму. Вони спробували поширити своє досягнення серед багатьох учнів, і ставили за мету трансформувати всю людську істоту аж до найглибших рівнів підсвідомого. Не мені судити, що це таке і який результат принесе їхній експеримент. Книга Сатпрема (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993) викликає у мене натхнення. Сатпрем якось обійшовся без іконотворчості та надлишкового славослів’я, може саме тому, що був одним з найближчих учнів Шрі Ауробіндо. Дивно, але саме ця книга, в якій ніби немає практичних інструкцій, є для мене поряд з творами самих основоположників джерелом натхнення і конкретним дороговказом. Але вже в збірнику настанов з інтегральної йоги, впорядкованому послідовниками Шрі Ауробіндо (Шри Ауробиндо. Практическое руководство по интегральной йоге. Киев, “Преса України”, 1993) проступають елементи іконотворчості та канонізації. І це незважаючи на застереження вчителів, що інтегральна йога не є релігією і що кожен повинен реалізувати свій шлях і свою місію. Вони канонізували вчителів, і постаралися підібрати матеріал так, щоб дати практичні настанови шукачам йоги. Парадокс, але для мене практична цінність цього збірника цитат другорядна, незважаючи на те, що він складений майже повністю з цитат основоположників. Втратилося щось важливе. Окремі куски повчальні, але цілісність втратилась.
       Ще подібний приклад. Книга (Классическая йога. Перевод с санскрита, введение, комментарий и реконструкция системы Е.П.Островской и В.И.Рудого. М., “Наука”, главная редакция восточной литературы, 1992). У своїй “реконструкції системи” впорядники намагалися причесати уривчасті афоризми Патанджалі. “Реконструкція” нібито виглядає на перший погляд зв’язніше, зрозуміліше, розжованіше, але щось не те, втратилась якась глибина і з’явилась поверхова цілісність.
       Ці приклади свідчать про те, що кожен може явити і передати іншим лише свою власну місію і власний досвід на своєму шляху. Яких би великих вчителів не був учень, в кінці кінців цінність його місії не в наслідуванні учителя чи пропаганді його вчення. Цінність всякої пропаганди не перевищує власного досвіду, все що притягується зверх цього перетворюється на купу цитат.
       Шрі Ауробіндо та його найближча співробітниця Мірра Альфасса на певному етапі пожертвували висотою своєї індивідуальної реалізації заради того, щоб їхнє досягнення змогло стати надбанням учнів, а потім і всього людства. Шрі Ауробіндо мріяв, що окремі люди, які зможуть реалізувати супраментальну свідомість, потім будуть маяками для інших. Можливо, для цього потрібен час. Не мені судити. Але мені здається, що багато людей внутрішньо сприймає вчення інтегральої йоги як нову релігію, незважаючи на всі застереження і жертви вчителів. Можливо, в даному випадку це явище побічне. Але воно демонструє, яким чином зароджується релігійна свідомість. Парадоксально, але світло учителя пробуджує в учнях не лише світло, а й рабські інстинкти. На жаль, причиною цього явища є певна недостатність культури свідомості, яка, в свою чергу, спричинена багатотисячолітніми релігійними традиціями. Виходить так, що рабська ментальність намагається відтворювати себе у все нових формах, і першою зачіпкою є авторитет учителя, який має тенденцію перетворитися в компонент №8 розглянутого вище ядра релігійної свідомості. Від “Шри Ауробиндо Божественный Учитель” (Шри Ауробиндо. Практическое руководство по интегральной йоге. Киев, “Преса України”, 1993, с. 5) один крок до канонізації його творів як Слова Божія. Формально цього поки що не зроблено, але відношення саме таке. “Все, что он сказал – абсолютно верно и остается таким. Время и ход событий докажут это” (с. 228). Це сказала Мірра Альфасса, і їй краще знати. Можливо, в певному розумінні це так і є, хоч я згоден не з усім, що прочитав у Шрі Ауробіндо. Але ж ці слова є спокусою для тих, хто прагне ідола. Високі слова бувають небезпечними. Перекрутившись в невисокій свідомості, вони можуть набути найдикішого смислу.
       “С сотворения Земли, где бы и когда бы ни была здесь возможность проявления луча сознания, я была здесь” (с. 8). Якщо свідомість Мірри Альфасси не обмежена часом, це проста констатація факту. Для інших же, хто не має такої свідомості, це спокуса релігійної канонізації. Можна згадати аналогічний вислів Ісуса “Перш, ніж був Авраам, - я є”. Абсолютизація писань несе загрозу їх омертвіння з перетворенням в релігійну догму.
       Шрі Ауробіндо та Мірра Альфасса намагалися підвести учнів до своєї свідомості. Не мені судити, чи можливо взагалі допомогти комусь піднятися до супраментальної свідомості прискореним методом, силою власного впливу і прикладу. Адже вчителі, крім усвідомленої місії і досягнутого результату мали ще якусь шляховодну зірку, щось таке, чого вони і самі могли не усвідомлювати, що спрямувало їхній шлях і долю. У кожного є щось неповторно-зіркове, невловимо-індивідуальне, невіддільне від особистості, набагато глибше, ніж натхнення, прагнення і мрії. Можна сказати “каузальне тіло натхнення”. В тому, що поки що не з’явились нові зірки величини вчителів інтегральної йоги, є вказівка на те, що неможливо повторити чиюсь місію, долю, вчення і шлях. І у Ісуса спроби прищепити свою свідомість світу закінчилися видимою невдачею. “Я світ переміг”, але від цього світ не перетворився. Хоч хто знає. У всякому разі, очевидно, що те світло, яке приносять учителі, не зв’язане навіть з їхніми власними вченнями і з створеними ними ж ашрамами. Дивним чином воно перебігає по світу, запалює когось то тут, то там, причому форма прояву може бути зовсім несподівана. І чим більше обожнюють учителів і канонізують їхні слова, тим менше залишається того первісного світла. Воно тікає від раболєпія послідовників, від святості, від релігійної свідомості.
       Важко сказати, чи може перетворитися вчення інтегральної йоги в щось схоже на нову релігію. Вчителі застерігали від цього. Крім того, тут є важливий елемент, який несумісний з традиційними формами релігійної свідомості, а саме, усунення протиставлення духовного і матеріального, “неба” і “землі”. Але одна справа цитувати вчителів, зовсім інша реально втілити. Поки це протистояння реально залишається в свідомості послідовників, хитрий розум може знайти нові форми для збереження рабських інстинктів. Залишається лише сподіватися на те, що перетворити інтегральну йогу в релігію не встигнуть – час змінився.
       По суті, створення конструкцій, структур і форм на зразок святого писанія, ідолів та символів віри є захисною реакцією нижчої свідомості проти імпульсу вищого світла. Це нагадує спробу розбудити людину, якій страшенно ліньки вставати. Вона бурмоче “ще хвилину, ще хвилину”, потім їй уже сниться, що вона встала і навіть іде на роботу. Але це лише імітація. Таким способом сонна психіка прагне відгородитися від пробуджуючого імпульсу. Подібним чином, але набагато масштабніше, релігійна свідомість імітує форми пробуджуючого світла, щоб відтягнути момент дійсного пробудження. Мільйони дрімучих релігійних фанатиків моляться своїм богам лише для того, щоб не зробити щирого, але дискомфортного для їх сонних інстинктів душевного руху до нової свідомості. Ця імітація і є першопричиною всіх перекручень і двоємислій, які в згорнутому вигляді знаходяться в святих писаніях і вилазять в формі обману при розгортанні в свідомості окремих людей і суспільства в цілому.
       Ця імітація, підміна реальності сном є надзвичайно невловимою, такою ж невловимою, як момент переходу до сну чи від сну. Спробуйте вловити момент, коли ви засинаєте. Він вислизає від сприйняття, тому що є переходом в інший спосіб функціонування свідомості. Так само неможливо довести алкоголіку, що він п’яний. Причина та, що перехід від одного стану свідомості до іншого супроводжується також зміщенням поля зору і способу бачення, зміною всіх орієнтирів.
       Так вони і тиняються в липко-солодкій павутині релігійного бачення. Що проблисне промінь світла, то тут же і відіб’ється від кривих стінок їхнього сонного царства, пряме перетвориться в ламане, а криве буде здаватись прямим. Що напишуть “Хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!” (Євангеліє від Луки), то тут же приправлять лицемірним:
       “Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: “Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь”. Отож, як твій ворог голодний, - нагодуй його; як він прагне, - напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову” (Послання св. апостола Павла до Римлян).
       В цьому душа християнства. Замість того, щоб щиро любити чи щиро помститися, вони створили собі посередника, такого собі зіц-прєдсєдатєля Фунта. Мовляв, ми об ворога руки бруднити не будемо, але бог його покарає. Ату його, ату!
       Механізм підміни “психічної істоти”, по Сатпрему, ментальними імітаціями описаний в (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993, с. 96-97). Цей текст настільки цілісний, що важко видрати цитату, але все ж процитую з втратою цілісності:
       “Как открыть двери психического существа? Ведь оно недурно скрыто. Прежде всего, оно скрыто нашими идеями и ощущениями, которые бессовестно обкрадывают его и подражают ему; а у нас столько всяких мнений о том, что высоко и что низко, что чисто, а что нечисто, божественно или небожественно, столько сентиментальных стереотипов по поводу того, что заслуживает любви, а что – нет, что бедное психическое существо не имеет никакой возможности проявить себя, так как его место уже занято всем этим хаосом. Стоит ему показать свое лицо, как на него тут же набрасывается витальное, которое в экзальтации использует его для своих блестящих полетов, для своих “божественных” и мутных эмоций, собственнической любви, расчетливого благородства и яркой безвкусной эстетики; или же его заточает в клетку разум, а затем использует для своих особенных идеалов, непогрешимых филантропических схем, ограниченной этики и моральных догм; или же его присваивают себе церкви, бесчисленные церкви, и заключают его в символы веры и догматы. … … В конце концов психическое существо настолько поглощается, настолько сливается со всем остальным, что мы уже не можем отличить и отделить подделку, не разрушив самой ткани истины – так вот и живет мир, отягощенный полуистинами, которые еще тяжелее, чем ложь”.
       Це писав Сатпрем, один з найближчих учнів Шрі Ауробіндо. Неможливо краще сказати. Я розумію, чому послідовники сприймали слова Шрі Ауробіндо як “все, что он сказал – абсолютно верно и остается таким”. Звичайно, не моїм нахальним пером цитувати основоположників інтегральної йоги, але мене виправдовує закон джунглів і наша бандитська держава, яка украла мою зарплату. Не будучи загнаним у безвихідь, я не наважився б лізти у високі матерії, а тим більше ображати чиїсь святі почуття. Менше всього я люблю скандалити і конфліктувати. Але з усіх сторін ухмиляються наглі бандитські морди, і паразитують вони саме на святих почуттях бидла, і корениться все це у християнському оскотиненні нації, і численні проповідники Слова Божія, самі того не тямлячи, своєю діяльністю увіковічнюють це оскотинення і паразитизм. У такій ситуації на ваші святі почуття насрать і загребти. Кінець ліричного відступу.
       Але невірно було б думати, що від створення релігійної імітації імпульс вищої свідомості пропав. Він пропав для релігійної свідомості, але непомітно, поза полем зору, вабить, надихає, а часом і спалахує яскраво. І знову, як тільки спалахне, так церква/Комуністична партія намагаються пригріти цю особистість під своїм мохнатим крилом, щоб привласнити це світло. А не хоче пригрітись – знищують, щоб не порушували монополію на світло. Але так само непомітно, поза полем зору, скотопогоничі, їх ідеологія, психіка, створені ними структури деградують, щоб звільнити місце первісному світлу. Природа має відпрацьований і ефективний механізм еволюції, в якому деградація повільно, але неухильно довершує те, що не під силу вчителям, розчищає операційне середовище. Механізм жорстокий, але, за неможливістю посадити в тюрму вчителів, треба пеняти на себе.
       Парадоксально, але створені людьми догми, які призначені для самозахисту нижчої свідомості, виконують також і корисну еволюційну роль, хоч і негативним способом. Поки люди зайняті будівництвом клітки для світла, промінь непомітно тікає і, не привертаючи уваги (щоб не кинулись будувати нову клітку), проростає тендітним ростком в несподіваному місці, ще не затоптаному ногою людини.
       Це ми розглядали нещасну долю вчень, започаткованих тією чи іншою видатною особистістю. Намагались вони імплантувати свою високу свідомість людству, а вийшло щось схоже на перетворення дикої тварини в скотину. На жаль, це неминуча плата за висоту, причому плата жорстока і для вчителя, і для людства. Якби Ісус знав, у що перетворять його вчення і які злочини будуть вчинені від його імені, я сумніваюсь, щоб він хотів когось спасати. Проте, слід зазначити, що авторства ідеї спасіння ми не знаємо, можливо, це привнесене послідовниками.
       Вчителі інтегральної йоги усвідомлювали небезпеку такого розриву у висоті свідомості і намагалися якось пом’якшити його, але чи спрацювало це – залишається тільки вірити і тягнутися.
       Дещо інша ситуація в язичницьких віруваннях, які, здається, не мали одного основоположника, а поступово розвивались, і що особливо важливо, розвивались в тісному зв’язку з живою народною культурою. Чи могли б вони уникнути догматизації і омертвіння, якби не були знищені агресивними релігіями, - це велика загадка. Але це загадка такого роду, розгадати яку ми змушені якщо не своєю мудрістю, то своєю шкурою. Мало того, у нас немає часу довго думати, тому що на запах додихаючого християнського клопа звідусіль лізуть до задуреного стада нові клопи.
       “Проте безперечно одне – нині всі народи повертаються до природного існування на Землі. Збагнувши, якими можуть бути наслідки беззастережного споживацького ставлення до природних багатств, людство починає розуміти глибокий зміст вірувань своїх предків, спрямованих на гармонізацію душі і тіла, людини і космосу” (Лозко Г. Українське язичництво. Київ, Український центр духовної культури, 1994). Повністю згоден з Галиною Лозко. Питання лише в тому, яким чином включити ці вірування в наш світогляд, щоб не перетворити їх в черговий набір релігійних догм, щоб не поміняти шило на мило.
       Я не знаю, чи був якийсь позитивний смисл в тому, що розвиток язичницької культури був згвалтований і перерваний на тисячу років. Сентенція Віктора Мороза, що “раз так сталося, отже, так було треба” мене теж не задовольняє, при всій повазі до Віктора Андрійовича.
       “Пошуки Володимиром нової віри свідчать про ідеологічну кризу, котра потребувала нової ідеології. Прийняття християнства не було єдиним з можливих варіантів заміни старої ідеології. Тим більше, що традиційна руська віра, на думку багатьох вчених, не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду і духовної культури народу. Навпаки – загальновизнано, що Русь перед християнізацією була державою з глибокою культурною традицією” (Лозко Г. Українське язичництво. Київ, Український центр духовної культури, 1994). Тепер важко судити, тим більше такому великому історику як я, в чому був характер тієї кризи, чому правляча верхівка Русі повела ганебну і тривалу війну проти вірувань свого народу. Була це внутрішня криза розвитку чи втрутились зовнішні сили? Ігор Бунич вбачає початок війни правлячої верхівки з народом в приході на слов’янські землі варягів (Бунич И.Л. Пятисотлетняя война в России. Книга первая. СПб., “Облик”, 1997). Не мені коментувати істориків, можливо й так. М’яка, добра слов’янська душа і висока культура не змогли протистояти агресивній культурі пришельців. Але і в історії, і в долі окремої людини завжди виходить так, що агресія зовнішніх сил співпадає з моментом руйнування внутрішньої системи самозахисту. Це взаємопов’язані прояви одного явища. Щось всередині культури Русі сприяло приходу агресорів і послабило здатність нації до самозахисту, і це щось - зовсім не м’якість і доброта.
       По Сатпрему (с. 216), острови світла, які вдавалося збудувати людству, “периодически претерпевают вторжения нашего собственного внутреннего варварства и наших скрытых раковых опухолей… … Именно поэтому они погибают вновь и вновь, как будто Господь эволюции каждый раз тычет нас носом в землю, чтобы напомнить нам, что мы еще не обрели света во всей его полноте, если нашли его только наверху”.
       Якщо Русь була таким островом світла, то в чому була неповнота язичницької культури? Неповнота не в смислі незавершеності шляху, а напрямку шляху, типу культури, структури світогляду? Адже видимого тупика внутрішньої культури не було. Навпаки, християнський шлях завів в болото. Що ж конкретно хотів сказати нам Господь еволюції, як оцінювати цей жорстокий урок? І взагалі, чи можна агресивне знищення язичницької культури християнством вважати уроком, і для кого цей урок? Може, вважати Господа еволюції погромником? Чи намагатися знайти свою неповноту в чужій агресивності?
       Один дурак може задати стільки запитань, що й сорок мудреців не знайдуть відповіді, але що залишається робити дураку, коли мудреці вже поділили ринок і пропозиція істин перевищує попит на істини? Капіталістична система в таких випадках рекомендує винайти щось оригінальне, чого немає у конкурентів. Пост-комуністична система винайшла більш дієвий і загальнодоступний метод – підкласти бомбу під конкуруючу контору. Побачимо, подумаємо. Можливо, знайдемо третій шлях, який синтезує все найкраще перших двох.
       Закінчуючи цей розділ, я намагався трохи зцілити своє вопіюще незнання язичницької культури та історії Русі, і трохи дещо почитав. Купив “Українське язичництво” Галини Лозко, яке вже цитував, і (Мудрість Української Правди. Наука РУН Віри. Київ, “Обереги”, 1996). Крутився, як кіт навколо гарячої каші, біля “Віри наших предків” Володимира Шаяна, але ж десять доларів. Четверть моєї місячної зарплати, яку до того ж наша славна держава має звичку не виплачувати. Розбагатію, почитаю в натурі і Володимира Шаяна, і “Мага Віру” Лева Силенка.
       Ідеалом для мене було б видобувати знання безпосередньо з часу, але поки що це далека мрія. Трохи неточно я висловився, не зовсім мрія. Як попутний результат, цілком прийнятно. Але ставити знання і пізнання метою і мрією було б невірно. Знання і пізнання теж є інструментами еволюції, хоч на якомусь етапі можуть виступати безпосередньою метою. Всякому інструменту своя роль, свій час і своя міра. Надмірна тяга до знань і надмірні знання так само потворні, як надмірні амбіції або надмірна тяга до їжі і ожиріння. Приступаючи до всякого грандіозного задуму, споживання фактичного матеріалу необхідно обмежити, інакше процес перетравлення чужих істин буде приглушувати власне натхнення. Апетит треба стримувати, щоб натхнення зростало, і наша держава мені в цьому допомагає. Якби я прочитав “Науку РУН Віри” перед починанням свого авантюрного писання, я писав би в іншому руслі, тому що мрія і натхнення Лева Силенка домінували б над моїми власними, тільки що проростаючими. Коли ж вони вже знайшли певну орієнтацію, можна співставитися і з спорідненими пошуками.
       Вийшло так, що моя критика (м’яко кажучи) християнства не базується на такому глибокому знанні історії, яким володіє Лев Силенко, але тим не менше наші точки зору на християнство взаємодоповнюють одна одну (не знаю, що на це скаже Лев Силенко). Дійсно, співставлення точок зору буває цікаве, і я зроблю це трохи пізніше.
       Це був ліричний відступ, після деякої перерви на перетравлення “РУН Віри” продовжимо нашу сюжетну лінію.