Україна на перехресті часів

        Чорт побери, заплутався я в своїх писаніях. Починаю втрачати з виду смисл цієї затії. Все ця авантюра є проявом певного напрямку концентрації свідомості, і в моєму писанні настав точно такий момент тупика, в який заганяєш сам себе, уперто намагаючись осягнути щось захоплююче і всеохоплююче. Тривала концентрація, вживання в це всеохоплююче в кінці кінців виявляє його обмеженість, чи мою обмеженість, не можна навіть розділити. Навіщо я це затіяв? Погавкати погавкав, але ж позитивного в цьому мало. Щоб сказати відвів душу, так ні. Але вже треба якось завершувати. Начинивши бомбу динамітом і підклавши її під ворожий сортир, було б неповагою до себе не запалити бікфордів шнур.
       Написавши попередній розділ, я відчуваю, що опустився на дно вигрібної ями. І це при тому, що я написав лише невелику частину того, що збирався написати під впливом безпосередніх вражень від совкової дійсності. Ці враження вже давно переросли критичну масу і просяться вилитись на папір. Але не будемо розмазувати бруд. Покликання філософа не в тому, щоб живописати какашки, а в тому, щоб намалювати осяйну перспективу світлого майбутнього з точки зору дна ями, тобто, кусочок блакитного неба, окреслений овальним отвором. Саме такий краєвид є позитивною перспективою для жителів дна, вид із захмарних висот для них не має практичної цінності. Складне завдання навіть для мудреця, так само як поету непросто “сыграть ноктюрн на флейте водосточных труб”.
       Знову, мого світогляду катастрофічно не вистачає. Розслабитись і перепочити? Це нічого не дасть, навіть ще більше знизить політ думки. Почитати для натхнення ще мудрих книжок, начерпатися з невичерпного болота філософської премудрості? Це не мій метод, так я з рівня невизнаного філософа опущусь у власних очах до пересічного перебрехувача. Перечекати ще кілька років, поки для мене стане цілком очевидною наївність моїх намірів? Таке вже було. Раніше, ніж я дочекаюсь невідомого осяяння, наша держава остаточно втопче мене в злидні. Треба топтати першому.
       Треба вилазити з кризи першому, ніхто не витягне мене з бруду, якщо не вилізу сам. Мої злидні, періодичні кризи, нехватка вільного часу, недостатність грошей – все це є проявом певної душевної недостатності. Можна вважати інакше, але інша точка зору непродуктивна. Найперше, що треба зробити – це подякувати за можливість пережити кризу. Кому подякувати? Долі, Богу? Це не має особливого значення. Вдячність, як і віра, у своїй найвищій формі не потребує об’єкта. Вдячність – це найперша і єдина можливість вилізти з кризи і бруду не недобитком, а збагаченим новим досвідом і новим баченням світу. Це відноситься до будь-якої кризи, чи це суспільний катаклізм, чи елементарний вірус грипу в окремо взятому організмі. Скільки я себе пам’ятаю і дотепер, всі мої розширення світогляду відбулися завдяки тому чи іншому особистому нещастю чи гострій душевній кризі, чи в результаті хвороби. Часто в кризу і навіть в хворобу заганяєш сам себе через занадто уперте прагнення щось осягнути, чи навпаки, через надмірну лінивість щось осягати, через невідкликання на ледь чутний поклик зірки.
       В будь-якому випадку криза є найціннішим порадником, майже учителем. Вона тикає тебе носом у власну помилку, у власну грязюку і говорить, що так далі жити не можна, що таке-то прагнення повинне бути обмежене або збалансоване, що мої вуха оглухли до голосу шляховодної зірки через те чи інше самозациклення. Лінивих криза підштовхує, активним виправляє шлях. Таке-то і таке-то прагнення, яке здавалося майже божественним, треба обмежити; треба вгамувати свою пожадливість, яка непомітно присмокталась до джерела і роздувається, перехоплюючи енергію-свідомість, деформує психічну рівновагу; раптом наочно виявляється вогнище самозбудження або зона блокування, які до кризи були звично-автоматичними і через це не потрапляли в поле зору; такий-то і такий-то бруд чи погана звичка, які раніше не завдавали особливого клопоту, раптом піднімаються з дна і вимагають термінової розчистки, погрожуючи хворобою або душевним крахом. З кризи завжди можна винести щось позитивне, і часто це позитивне навряд чи може бути досягнуте інакше як через кризу.
       Наше бачення, яке орієнтує нашу активну волю, обмежене, і ця обмеженість виявляється через спотикання. Характерно, що всі наші зусилля, керовані власним досвідом, моральними нормами, світлими почуттями і чужими порадами, крики відчаю, молитви, виявляються малоефективними або навіть ще більше затягують вузол нещастя. Нарешті, настає момент повного знесилення і зневіри, все рушиться. Буває, що саме в цей момент і відкривається нове бачення, яке не могло проявитись раніше через всезаглушаючу самонагнітаючу активність вузла болю, що перехоплює психічні ресурси і сам себе роздуває. Часто така структурна перебудова свідомості сприймається як “одкровення Боже” і штовхає людину в церкву або секту. Часто буває і так, що ні нове бачення не відкривається, ні до бога не тягне, а люди просто спиваються чи саморуйнуються іншим способом. Результат кризи залежить від довготривалого напрямку, своєрідної інерції еволюції людини/нації/держави. Адже доля людини ведеться психічною діяльністю набагато більш широкою, ніж невелика частина активної свідомості, яка потрапляє в поле зору. Цей широкий потік свідомості, опираючись на ним же створені ментальні структури, проявляється у вигляді свого роду інерції, карми чи долі. Якщо людина на злеті, потенціал та інерція злету пробивають несподівані виходи з тупикових ситуацій. Якщо ж, на жаль, буває і так, людина ввійшла в затяжне падіння, то вона знаходить тупики навіть на рівній дорозі.
       Що ж переживає нині Україна в довготривалому плані – кінець падіння, початок злету, зміну епох, чи зміну клопів, і яким буде результат кризи – нове бачення, звернення до нового чи старого “розуміння бога”, масовий запой та наркоманія з наступними сходинками вниз аж до повного вимирання? Нашої довготривалої долі ми не знаємо по визначенню, інакше наші зусилля і життя не мали б смислу, а еволюція втратила б простір розгортання. Своїми наполегливими зусиллями і цьогомоментними бажаннями ми б щоразу спотворювали те нове, що повинне мати спокій для визрівання, і не дали б йому розкритися у всій повноті. Саме тому наше поле зору обмежене. Так краще для нас.
       Можна лише вірити, що Україна не дійде до дна ями, а якщо і вимре, то не вся дотла, а лише та частина суспільства, на долю якої випаде забрати в могилу накопичений нацією багатовіковий бруд. На жаль, уже очевидно, що без масового вимирання не обійдеться. Занадто багато бруду. Нормальні механізми його каналізації через алкоголізм, куріння та наркоманію уже не можуть обмежитися невеликою частиною суспільства і охоплюють більшість нації. На жаль, замість очищення від бруду, відторгнення його носіїв, виходить щось зворотне – відторгнення невеликого здорового ядра від всеподавляючої загниваючої маси. Це не страшилка, а реальність, а реальність треба знати, як говорив Штірліц. Можливо, для когось краще не знати.
       Щоб вирізнити, чи є цей процес тіньовою компонентою відродження нації, чи це її остаточний крах, треба мати мірило масштабу. На жаль, такого мірила не маємо, тому доводиться гадати по тенденціям розвитку. Тенденція ж така, що зусилля лідерів держави, керівних органів, плани, закони, програми, поради закордонних доброзичливців, звернення до історичних коренів, спроби відродити духовність далекого і недалекого минулого виявляються малоефективними, а часто навіть дають негативний результат. Це початкова стадія кризи. Далі слід очікувати виснаження матеріальних і психічних ресурсів нації в безплідній самозбудженій активності, розростання вузла болю, повної і загальної зневіри і паралічу волі, фрагментацію центральної свідомості та перехід суспільної активності в форму конвульсій з наступним затуханням. Саме тоді і настане момент істини, роздоріжжя, вибору долі. Завдяки тому, що суспільство буде перебувати в стані, схожому на клінічну смерть, з потаємних глибин підніметься на поверхню нове усвідомлення шляху та історичної місії нації. Вони вже давно намагаються прорватися в поле зору, але глушаться шаленою свистопляскою фантомів комуно-християнської моралі та духовності, примарним блиском фальшивих ідеалів, конвульсивною активністю зневіреної і дезорієнтованої волі. Що припинився весь цей шум, потрібен саме стан, схожий на клінічну смерть нації. Можна припустити, що цей момент істини настане через кілька років. Можливо, він вже почався. Адже для суспільства це не миттєвий поворот. Нація неоднорідна і різноманітна, і це запобігає від надмірної концентрації кризових явищ, згладжує імпульси і конвульсії, що могли б вивести суспільство за межі виживання. Але все одно якийсь такий період хоча б часткового паралічу повинен настати, щоб могла проявитись істина. Взагалі кажучи, параліч політичної волі виразно проявляється вже тепер.
       Як і у приведеному вище прикладі з душевною кризою окремої людини, вихід з кризи у нове бачення і нову свідомість є лише одним з можливих варіантів, притому таким, форму здійснення якого неможливо передбачити і який неможливо прискорити наперед усвідомленим зусиллям. В протилежність цьому позитивному виходу, інші можливі варіанти – отупіння в релігійному дурмані, деградація від алкоголізму та інших наркотиків, імплантація західної культури, повернення до далекого і недалекого минулого, - активно підтримуються добре усвідомленими зусиллями могутніх кланів.
       Ці сили могутні, але їх могутність обмежена в часі і в місії. Це могутність каналізаційного потоку, який припиниться сам собою, коли відійде бруд.
       Справді, унікальна ситуація. Україна знаходиться на перехресті часів. Кількарічна масова наркоманія, семидесятирічний комунізм, багатовіковий алкоголізм, тисячолітнє християнство, кількарічні спроби прищепити західну культуру. І всі ці явища мають свої витоки і опору в тому чи іншому часі. Свого роду багатовимірне розп’яття. Який же імпульс визначить історичний вибір? З перерахованих сил наймогутніші християнство і західна культура. Комунізм уже дійшов краху і поступово відходить в небуття разом із старшим поколінням радянських людей. Алкоголізм і наркоманія виконають свою соціальну функцію очистки суспільства від бруду і теж поступово відійдуть в минуле. Нехристиянські секти, які розплодилися, як бліді поганки, здатні принести ще немало зла, але широкої соціальної бази вони не мають і навряд чи матимуть. Їх сплеск є тимчасовим і спричинений загниванням християнства і комунізму.
       Християнські ідеали, хоч і розмиваються досить швидко, але ще довго будуть приманювати своїм примарним блиском всіх прибитих і скривджених. Душевне неблагополуччя є живильним середовищем для укорінення християнської віри, так само як матеріальні злидні є найбільш сприятливим грунтом для росту комуністичної ідеології. Оскільки число скривджених у нашій бандитській державі не має тенденції до зменшення, християнський паразит ще довго буде знаходити тут поживу. Проте, довготривалої перспективи у нього немає. Парадно-показні християнські ідеали руйнуються під впливом бандитської реальності, а істинні ідеали ядра християнської віри вичерпують свій руйнівний потенціал, руйнуючи душі окремих людей і душу нації. Це руйнування не може тривати безконечно. Воно припиниться, коли виконає свою місію – вироблення імунітету проти релігійної свідомості, створення тупика, з якого прорветься вихід у новий світогляд.
       З іншої сторони, антипод християнської ментальності, - культура сучасного західного індустріального суспільства. Вона має певні національні варіації, але багато в чому інтернаціональна. Це, можна сказати, культура “князя мира сего”, що б там не говорили християнські проповідники, намагаючись видати досягнення західної цивілізації за реалізацію християнських ідеалів. Інтернаціональність західної культури, можна сказати, є негативним відбитком християнської інтернаціональності, так само як і вся західна культура несе в собі риси негативного відбитку, захисної реакції проти істинно-християнських “цінностей”.
       Здавалося, що ж заважає західним ідеалам успішно прижитися на українському чорноземі? Саме те і заважає, що істинно християнські основні інстинкти несумісні з західним типом культури. Справа в тому, що парадний фасад вчення може розвалитись, але тип світогляду буде ще довго підтримуватись інстинктами, які живуть в темних підвалах віровчення. У західної культури під парадним фасадом теж є свої інстинкти у підвалах, і ці інстинкти – прагнення матеріального успіху і перемоги “в мире сем”, культ грошей, культ технологічної могутності і могутності взагалі (особливо у американському варіанті), культ інтелекту, свобода совісті і повага до інакомислячих, - цілком протилежні християнським. Можливо, я не все правильно вхопив, я не був на Заході і мені важко заочно уловити їхній дух. Можливо, існує ще глибший поверх підвалу їхньої свідомості, куди я не можу зазирнути. Тут слово “інстинкти” я вживаю не в смислі нижчих тваринних інстинктів, а для позначення ментальних форм, які проросли по вертикалі і так глибоко укорінились, що працюють автоматично, нерідко приховано. Але вони є опорними структурами парадно-показної культури. Західна культура людських взаємовідносин і матеріального виробництва не може опиратися на християнські інстинкти богоугодності ніщети і зла багатства, зневагу до благ земних і надію на спасіння в царствії небеснім, зневагу розуму людського, гріховність сили і могутності, визнання єдино істинним лише одного віровчення і неможливість минути геєни огненної тим, хто не вірує в Ісуса Христа.
       Тут я абстрагують від питання, які інстинкти і культури в цілому кращі. І та, і інша є цілісними комплексами взаємоузгоджених, взаємодіючих і взаємопідтримуючих форм. Християнська і західна культури несумісні як цілісні комплекси, і навряд чи можливий їх синтез. Західна культура співіснує з показушними, театральними, нещирими християнськими ритуалами, інакше не може бути. Пост-комуністична Україна співіснує з елементами ринкової західної культури, але вони спотворені і дикі, інакше не може бути. Більше того, обидві ці культури тупикові. Християнський тупик вже чітко виявився, західний проявиться через 20-30 років. В кінці кінців, це природний процес. Всяка ідеологія, вчення, культура, проходять шлях від розпросторення, горизонтального росту, через період відносної завершеності і до тупика. Більше того, саме в стадії тупика проявляється справжнє значення вчення і породженого ним типу культури не як самоцілі, а як інструмента навчання. Коли ідеали перетворюються в кайдани, і коли це усвідомлюється, тоді перед людьми і відкриваються нові горизонти, не раніше. Це стосується не лише глобальних вчень та культур. Справжня цінність і значення будь-якого вчення, могутності, та взагалі будь-якого прояву форм свідомості, що живуть і розвиваються у відповідному операційному середовищі, виявляється тоді, коли усвідомлюється тупиковість однобокого розвитку цих форм і знаходяться нові шляхи, нові горизонти, нове бачення, яке здатне інтегрувати пережиті форми в більшу цілісність, стримати самозациклене роздування цих форм.
       Враховуючи сказане, найближчі 20-30 років для України будуть періодом затяжного паралічу, який буде охоплювати все нові сфери суспільної свідомості. Загнивання християнських “цінностей” буде тривати на фоні неспроможності створити культуру матеріального виробництва та падіння біологічної життєздатності нації. Можливо, на радість ворам, Україну таки приймуть в Європейське Співтовариство, але як другорядну державу, джерело дешевої робочої сили, біологічного матеріалу для трансплантації та генетичних маніпуляцій, сурогатних матерів для багатих безплідних європейських родин, проституток в європейські борделі. Це буде, так би мовити, період міжкультур’я. Старе ще не здохло, нове ще не проросло крізь завали.
       Тут самий раз задатися питанням: а чи є західна культура в її сучасному вигляді тим новим історичним вибором, заради якого Україна розпиналася тисячу років? Вори говорять “так”, адже їм буде зручніше вкладувати награбовані гроші і відчувати себе повноцінними людьми в європейських борделях. Будуть влаштовувати пристойне життя собі і своїм нащадкам. Проте, і вори, і прості українці назавжди залишаться для Європи людьми другого сорту, принаймні в найближчі 50 років.
       Існує більш фундаментальна причина, крім несумісності культур, чому західний шлях розвитку для України безперспективний. Західна культура є продуктом багатовікового розвитку, реалізацією певного напрямку свідомості, історичною і національною місією частини людства в рамках глобальної спеціалізації свідомості. Це продукт певного часу і певної епохи. Неможливо повторити чужу місію і чужу долю. Це все одно що намагатися вскочити з чемоданами та іншим барахлом в поїзд, який вже набрав велику швидкість. Неможливо повторити час і епоху. Історія поважає першопроходців. Хто забув свою власну місію, тому чужий досвід не допоможе. Бувші країни соцтабору для нас не приклад. Вони були вирвані з Європи на відносно короткий час і тепер, дійсно, повертаються в Європу.
       Так де ж шлях і місія Русі? Принаймні три часи і шляхи проступають з глибини віків, - комуністичний, християнський і дохристиянський. По перших двох, які фактично є двома фазами одного, я вже достатньо пройшовся незлим тихим словом і немає більше потреби про них говорити. Десь з глибини душі і часу проступають прадавні обриси дохристиянської Русі. Співуча душа Русі так і не була знищена до кінця християнством, і в цьому надія на відродження. Зростання інтересу до прадавніх язичницьких вірувань і культури, яке спостерігається в останні роки, є явищем позитивним. На жаль, нездатність вийти за межі релігійної свідомості поки що приводить до спроб замінити бога християнського язичницькими богами. На жаль, в рамках домінуючої свідомості прадавня культура проступає в релігійній формі. Можливо, тимчасово така форма прийнятна, але ж за часів князя Володимира була якась криза язичницької віри. Навіщо ж повертатися з християнського тупика в язичницький? Я повторюсь, що вихід із світоглядного тупика вбачаю не в заміні богів і ритуалів, а у виході з релігійної свідомості, у відділенні культури, віри і світогляду від інстинктів релігійного обоготворення. На жаль, така постановка мети поки що передчасна. Суспільство хоче ще деякий час і далі опохмелятися релігійною сивухою старого і нового розливу. Інстинкти обоготворення найтіснішим чином зв’язані з інстинктами рабства і взаємопідтримуються ними. Рабські інстинкти проявляються в багатьох формах і не тільки в Україні. Але, можливо, саме в Україні, завдяки надмірній концентрації рабства знайдеться і вихід з рабського світогляду? Адже вихід знаходиться саме тоді, коли життя стає нестерпним. Сите, щасливе, благополучне суспільство чи особистість не здатні відмовитись від свого комфорту, навіть якщо цей комфорт приправлений чималою дозою рабства.
       Тут, мабуть, пора спитати автора, чого я все товчу воду в ступі і ніяк не явлю образу того світогляду і контури тієї місії, за які агітую. В одному з попередніх розділів я вже загалом торкався такого питання. В даному конкретному випадку я теж неспроможний вловити потрібний образ. Точніше, те, що я уловлюю, є шляховодною зіркою для мене і може бути неприйнятним для когось іншого. Але якби навіть знайшовся супермен, який би явив осяйний образ і накреслив широкий шлях до прекрасних обріїв, я не думаю, що суспільство сприйняло б цей образ і шлях. Всякий шлях сприймається як істинний лише після того, коли власним досвідом перевірені і усвідомлені тупикові відгалуження і коли лоб, коліна і лікті позбивані об камені спотикання і пізнання.
       Проте, якщо не вдається знайти позитивний вихід, може допомогти негативне визначення. Треба припинити самозациклену активність в безперспективних напрямках і відмовитися від спроб накреслити план майбутнього. Коли ця безплідна активність перестане забирати ресурси свідомості, сама собою досягається концентрація, яка знаходить позитивний вихід. Це методика універсальна для особистості і суспільства. Не випадково більшість так званих святих заповідей різних релігій і багато психотехнічних методів йоги та споріднених систем базуються саме на негативних визначеннях, які в процесі практики дають позитивне розкриття. Якщо є культура, яка дозволяє втихомирити суєтну ментальну активність і перейти в “невимовність розуму”, розкриття настає прямо. Якщо ж необхідної для такого розкриття культури свідомості немає, вихід теж знаходиться, але болісно, криво і через кризові явища. Тоді втихомирення суєти досягається через кризу і навіть через деградацію окремих ментальних структур, а в масштабах суспільства в жертву приноситься навіть якась частина суспільства, що деградує.
       “…пять скандх по своей природе пусты. … О, Шарипутра! Поэтому в пустоте нет формы, нет чувств, нет различающей мысли, нет энергий, нет сознания, нет глаз, нет уха, нет носа, нет языка, нет тела, нет ума, нет видимого, нет звука, нет запаха, нет вкуса, нет осязаемого, нет дхармового элемента… …Нет дхату видения… …нет дхату сознания. Нет неведения, нет прекращения неведения, нет старости и смерти, нет прекращения старости и смерти. Подобно этому нет страдания, нет прекращения страдания, нет пути прекращения страдания, нет мудрости, нет достигнутого и нет не достигнутого”.
       Це уривки з “Сутры, излагающей суть победоносной запредельной мудрости” (Психологические аспекты буддизма. Новосибирск, “Наука”, Сибирское отделение, 1986). Дати позитивне визначення цієї “запредельной мудрости” неможливо, і тому в сутрі дається негативне визначення. Це не просто формула. Сприйнявшись відповідно розкритою свідомістю, ця сутра концентрує її в напрямку, який неможливо позитивно визначити. Вона є опорою, відштовхнувшись від якої, можна перейти в стан свідомості, який неможливо описати. Проте, для неготової людини процитований вище текст сприймається як безглуздий набір слів.
       Щось подібне відбувається з Руссю-Україною. Історія написала сутру: “…немає язичницької культури, немає християнського спасіння, немає комуністичного світлого майбутнього, немає м’яса, немає сала, немає молока, немає грошей, немає Лазаренка, немає шляху повернення Лазаренка та украдених ним грошей, немає реформ, немає початку реформ, немає припинення реформ, немає припинення страждання, немає шляху припинення страждання, немає мудрості, закони є пустими…”.
       Як же сприймати цю сутру? Що вона означає, безглуздий набір зуботичин історії чи негативне визначення якоїсь позамежної мудрості, яку належить осягнути? Сприйняття і результат сприйняття залежать від готовності пацієнта. Або ж пацієнт осягне мудрість, або ж зуботичини історії будуть продовжуватися. Можливі і інші варіанти – пацієнт з’їде з глузду або вріже дуба. Треба вірити, що випробування не перевищать межі виживання ядра нації.
       На якому ж рівні свідомості готується історичний вибір і створюються або не створюються ментальні структури, необхідні як опора нового світогляду? Мені здається, ці структури визрівають десь на рівні інтуїтивного розуму і на центрально-симетричному йому рівні в глибині, десь близько до генетичного рівня. Але я можу збрехати. Коли ці структури будуть зформовані і інтегруються в цілісну свідомість, для нації це і проявиться у формі історичного вибору.
       Вся епоха, яка була до нас і ще продовжується, була епохою локальних культур, ієрархії культур і сфер свідомості, з характерним для ієрархічної системи домінуванням “вищих” рівнів над “нижчими”. На певному етапі ріст ієрархії, концентрація еволюційного потенціалу на розкритті “вищих” сфер свідомості, навіть ціною конфліктності з “нижчими”, були виправдані. Але тепер напрям еволюції змінюється. Головним мотивом тепер стає не вертикальний ріст ієрархії, а об’єднання, культура єдності замість протистояння “вищого” і “нижчого”, утворення цілісної культури свідомості замість протистояння і конфліктів локальних культур. Цей історичний вибір, зроблений Шрі Ауробіндо, з необхідністю змінить всесь напрям історичного та національного розвитку. Окремі прояви прагнення до об’єднання уже проявляються. Це – цілісне розуміння людини, природи, космосу, здоров’я, цілісна культура співжиття з людьми, природою і власним організмом, відповідні життєві цінності і звички. Але потрібно щось більше. Єдність тілесного і духовного, досягнута окремими видатними особистостями, повинна сприйнятися суспільством і проявитися в формі органічного об’єднання матеріального виробництва і матеріальної діяльності взагалі з найвищим польотом душі, натхнення, думки. Тільки коли така єдність і культура єдності реалізуються в масштабах суспільства, тоді з’явиться простір і нова основа для розвитку окремих людей. І взаємно. Суспільство і особистість повинні знайти взаємопідтримку на новому рівні свідомості, інакше об’єднання буде нестійким і розвалиться назад на локальні культури, як в масштабах суспільства, так і у внутрішньому світі окремої людини.
       Високий політ генія, який руйнує фізичне здоров’я; емоційний та фізичний розвиток, що придавлює інтелект; інтелект, що домінує і грубо втручається в інші сфери свідомості; інтелектуальна наука, яка не має культури самостримання і загрожує руйнуванням геофізичного і генетичного середовища; необмежений екстенсивний розвиток матеріального, енергетичного та інформаційного виробництва і споживання; - всі ці явища повинні відійти в минуле. Або ж людство відійде в минуле.
       Нація, яка хоче вижити, зберегти власну культуру, повинна подбати, щоб ця культура не конфліктувала з усіма іншими локальними культурами як у суспільстві, так і у відносинах з природою на всіх рівнях свідомості зверху донизу, включаючи ті сфери, які безпосередньо підключають людську свідомість до оточуючої природи. Взагалі, людина підключена до природи на всіх рівнях, але я хочу звернути увагу на одну дуже важливу сферу, яка недооцінюється і недоповажається, а часто навіть ігнорується. Це природні води – джерела, річки, озера, болота, моря і океани, хмари, дощ. Вода взагалі унікальна речовина, і не тільки в фізико-хімічному розумінні. Це універсальний носій енергії-свідомості. Мені здається, що зв’язок фундаментальної енергії-свідомості з тілами живих істот відбувається саме через воду, структуровану в гідратних оболонках молекул біополімерів. Можливо, однією з головних ролей молекул ДНК та білків є саме створення структур води, сприйнятливих до енергії-свідомості. Вода, так би мовити, об’єднує “тонке” і фізичне тіло. Мені здається, що імпульси енергії-свідомості, що живлять свідомість людини, виникають саме в структурованих рідинах організму, що містяться, зокрема, у порожнинах головного та спинного мозку, ядрах міжхребцевих дисків, синовіальній рідині суглобів, секреті передміхурової залози, спермі. Мозок і нервова система є лише фізичним комп’ютером, а не генератором свідомості.
       Це моє припущення. Але біоенергетичний вплив через воду є незаперечним фактом. Річки і озера є свого роду кровоносною системою, що об’єднує свідомість прилеглих біоценозів та геофізичну свідомість Землі. Я думаю, що саме ці найближчі до Землі енергії-свідомості, що переносяться водою, є опорою і першопричиною національних і расових відмінностей. Руйнування системи річок і прилеглих біоценозів підриває опору національної свідомості і взагалі життєздатність суспільства, що проживає на даній території.
       На жаль, поки що побутує споживацьке ставлення до природних водосистем. Якщо і дбають про незабруднення води, то лише з тієї точки зору, щоб уберегтися від повернення шкідливих хімічних речовин з продуктами харчування. Але ж річка, і озеро, і море, і навіть болото – це в першу чергу джерело живої енергії-свідомості, опора для усіх живих істот. Використовувати річки для важкого судноплавства та гідроелектростанцій – це все одно що запрягти у воза свою жінку і возити на ній вантажі. Хоч багато людей подібним чином відносяться і до жінок. Більше того, можна з певністю сказати, що той, хто не поважає річку, не поважає і жінку. Тут повинна бути тісна кореляція, настільки близька природа річки і жінки. Згадуючи про язичницьке обожествлення річок, можна лише пожалкувати про цю втрачену культуру, яка навіть в релігійній формі була незрівнянно вищою від нинішньої споживацької екологічної культури.
       На жаль, саме в Україні зусиллями придуркуватих меліораторів та злочинних маніяків, які прагнули взяти від природи якомога більше, система річок понівечена більше, ніж в будь-якій іншій країні. Зникли або перетворені в стічні канави безліч малих річок. Взяти хоча б річку Либідь, один з символів Київської Русі, яка нині є однією із стічних канав славного міста-героя Києва. Ця стічна канава дуже нагадує душу пересічного киянина, завалену сміттям, загнану в підземні тунелі, куди кожен зливає нечистоти, позбавлену контакту з живою природою, Сонцем. Яка річка, така й душа, інакше бути не може.
       Дніпро, центральна артерія нації, запаскуджений стоками нечистот, спаплюжений системою гідроелектростанцій та штучних водосховищ. Ці водосховища – все одно що аневризми аорти. Одна з цих аневризм, Київське водосховище, припадає на особливо чутливе місце, де геофізична свідомість Землі, як мені здається, особливо сконцентрована і утворює щось подібне до нервового сплетіння. Це – Чорнобиль і прилеглі до нього території, можу помилитися, але приблизно район Київ-Коростень-Овруч-Чорнобиль. Не вірите – перевірте. Я не хочу, щоб мені вірили на слово, сприймайте це як мою догадку. Цей центр геофізичної свідомості Землі є однією з головних опор української нації, і його руйнування має катастрофічні наслідки. Мені здається, що причиною Чорнобильської катастрофи було запаскудження цього місця, зокрема затоплення Київським водосховищем.
       Християнські словоблуди розмахують Апокаліпсисом, мовляв, передбачили зірку Полин. По-перше, ціна цьому християнському пророцтву така сама, як і всім іншим. Вони завжди виявляються заднім числом. По-друге, в даному випадку замість слова “пророцтво” я вжив би термін “ідеологічна диверсія”. Християнство зруйнувало культуру нації, породило комунізм, комунізм породив халтуру та безвідповідальність, останні породили Чорнобильську катастрофу. Я вважаю, що за Чорнобильську катастрофу треба притягти до кримінальної відповідальності автора “Апокаліпсиса” та всіх фанатиків, які енергією своєї віри підтримали цей людоїдський сценарій і тим самим довели його до матеріального втілення. Тепер вони влаштовують суд над комунізмом, розмахують своїми святими писаннями і рядяться в апостоли духовності.
       Чорнобильську АЕС необхідно закрити, тому що проведення ядерного розпаду і накопичення радіоактивного сміття в цьому місці концентрованої краси є зневагою Дніпра і всієї прилеглої екосистеми. Ці козли, вибачаюсь перед благородною твариною за таке порівняння, не розуміють словосполучення “повага до річки”. На такі поняття вони дивляться як баран на нові ворота. В їхніх святих писаннях та “правах чєловєка” такого не написано.
       Втративши прадавню культуру, намагаються замінити її хто Словом Божіім, хто розрахунком економічної вигоди, хто моніторингом шкідливих речовин. Але не все вирішується науковим розрахунком. Якщо будуть здійснені злочинні плани побудови в Чорнобильській зоні всеєвропейського звалища радіоактивних відходів, це може ініціювати таку геофізичну катастрофу, перед якою поблідне Чорнобильська. Але ці отупілі виродки все одно такого не втямлять, поки не одержать чергової зуботичини історії.
       Мені здається, що українська нація або хтось інший, хто захоче жити на цій географічній території, повинні в першу чергу потурбуватися про відновлення Дніпра і всіх інших запаскуджених річок. В наш час це економічно невигідно і науково необгрунтовано, і взагалі людям вченим та невдячним здається безглуздим. Але прийде час, коли нинішня система цінностей збанкрутує. Тоді і виявиться справжня цінність чистої природної води. Крапля ранкової роси на листку любистка буде коштувати дорожче долара, а можливість посидіти на березі озера, послухати цвірчання коників, пташиний спів, жаб’ячий концерт, буде цінуватися вище, ніж кривляння людиноподібних мавп, які в наш час чомусь називаються естрадними зірками. До річки будуть приходити для живого спілкування. Або ж нікому буде приходити, це вже як повернеться історичний вибір Землі.
       З маніакальним одурінням нація довго і наполегливо, з ентузіазмом і соціалістичним змаганням руйнувала основу власного існування. Запаскудження продовжується і тепер. Річки більше не повертають, бо немає грошей. Але ментальність залишилась тією ж. Всяке скотопадло, яке відпочиває на природі, вважає справою своєї сволочної гідності кинути в річку пусту пляшку та залишити на березі купу сміття. Цей тупий скот уже не підлягає відродженню. Якщо вже вони вважають гріхом обожнювати річки, озера, ліси, то хоч би поважали. Але і це для них є нижчим їхнього християнського віровчення. Вони вважають, що бог дав їм все це в користування. Ліс, озеро для них є найкращим місцем для звалювання сміття. Що ж, помолітесь тепер своєму християнському богу “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”.
       Підрив природної основи національної свідомості на фоні триваючого паралічу волі надзвичайно утруднює позитивний вихід з кризової ситуації. Виходить так, що цілісна свідомість, елементи якої були в язичницькій Русі і на основі якої в наш час тільки і можливий позитивний історичний вибір і збереження нації, втратила природну опору.
       Моментом істини, що сигналізує про світло в кінці тунелю, є хоч найменше позитивне переживання, хоч найменше відчуття вдячності. Це є симптомом, що урок засвоєно, в зуботичинах історії більше немає потреби, що сформоване ядро нової свідомості, навколо якого далі можна розбудовувати світогляд і культуру. Це ядро в першу чергу повинне мати корені внизу і голову зверху. Підрубування коренів перешкоджає формуванню позитивного ядра, здатного стати центром кристалізації. Все, що маємо на сьогодні – це вузол болю, страждання, зневіри, розпачу на фоні паралічу однієї частини суспільства і повної безконтрольності, нічим не обмеженої зажерливості і сповзання під владу нижчих тваринних інстинктів іншої частини.
       Але, як не дивно, ядро нації живе. Це справді чудо. Як паростки з вербової колоди без листя і без коренів, то тут, то там в обличчях людей спалахують прадавні образи і мрії древлян і полян. Особливо в жіночих обличчях. Незважаючи на те, що автор до жіночих облич дуже привередливий і вважає гідними уваги не більше 0,01% зустрічних дівчат та жінок. Та навіть 0,01%, і то чудо, як вижили ці іскри краси серед тотального гниття, повальної розпусти, куріння та мату. Але краще буде, якщо ці іскри просплять ще кількадесят років. Передчасне пробудження їх погубить, зробить поживою паразитів. Недарма є приказка “не родись красивой, а родись счастливой” і подібні. В скотно-паразитному суспільстві краса приносить нещастя. Потрібен час, поки перегниють носії розпусти, куріння та мату. Цей процес очищення іде повним ходом, але потребує для свого завершення ще приблизно 40-60 років.
       Враховуючи все сказане вище, найближче майбутнє для України передбачається безрадісним. Жалюгідне існування, глибинне зіткнення християнської та західної культур, що породжує тривалий період деградації та безкультур’я, всенародний маразм, беззаконність, всеохоплююча кримінальна злочинність, зрощена з правоохоронними органами , зіткнення мафіозних кланів за право правити цією державою будуть продовжуватися ще приблизно 20-30 років. Все розумне, добре, вічне повтікає з цієї країни або ж впаде в глибокий анабіоз. Протягом найближчих 30-40 років корінне населення скоротиться приблизно на одну третину внаслідок біологічого виродження. Але ця тема виходить за межі даної книжки.
       В цій країні і далі будуть правити кримінальні злочинці, всяка різниця між кримінальними мафіями та державним органами зникне. Але чи є це чимось поганим для України? В одному з попередніх розділів я торкався цього питання і повторю, що для України це єдино можливий і найбільш ефективний шлях розвитку по багатьох причинах.
       Перша і фундаментальна є та, що саме у злодіїв є причини бути вдячними долі за можливість реалізувати свої прагнення. Які ці прагнення, в даному випадку не важливо. Доля відповідає взаємністю усім, хто їй вдячний, не дискримінуючи по моральним принципам. Принципи перевіряються потім.
       Друга причина та, що саме кримінальні злочинці та діячі тіньового бізнесу є найбільш активною групою населення. Під лежачий камінь вода не тече, навіть якщо він лежить на найкращих моральних принципах.
       Третя причина та, що воротили кримінального бізнесу навіть по своїй моральності нічим не гірші від “подавляющего большинства” тупих совкових скотів.
       Наступною причиною є те, що у всезагальному загниванні моралі винні не бандити, а сама домінуюча мораль. Так само як масове невиконання законів свідчить, що це не ті закони, які потрібні суспільству в даний момент.
       Можливо, це найбільш фундаментальна причина і пояснення кримінального історичного вибору України на найближчу перспективу. За радянських часів всяка бізнесова ініціатива була кримінальним злочином, і чимало підприємливих людей потрапили в тюрму за свою підприємливість. Зусиллями радянської пропаганди вони і справді були в очах радянського народу, тобто совкового стада, злочинцями, і не тільки по закону, а й по моральним нормам. Але звинувачувати треба швидше радянські законі і комуністичні моральні принципи, ніж ініціативу і підприємливість. Подібним чином, коли масово рушиться мораль, причину треба шукати в недієздатності комуно-християнської моралі. Якщо суспільство нездатне переглянути свої моральні принципи, цю місію виконують кримінальні злочинці. Воровські “закони” жорстокі і жахають всяку добропорядну людину, але ця жорстокість є інструментом руйнування скотської моралі, і в цьому позитивна історична місія кримінальних злочинців в умовах нинішньої України.
       Коли християнські інстинкти будуть остаточно зруйновані, тоді кримінальна злочинність в Україні сама собою піде на спад. Тоді і настане час проростання зерен цілісного бачення світу і краси, які в наш час перебувають в глибокому анабіозі. Так краще для краси. Мені здається, що це проростання прадавньої пам’яті і розгортання нової свідомості і світогляду почнеться приблизно років через 50-80. Київська Русь відродиться з гумусу, в який перетвориться нинішнє покоління радянських людей. Заслужили ці люди таку перспективу чи ні, це питання не має відповіді. Але якщо вони хочуть вилізти з говна, то повинні прийняти власну відповідальність за діяння своїх попередників. Інакше немає іншої альтернативи, крім перетворення в гумус.
       Така плата за хрещення Русі. Довго ще буде ненька Україна спокутувати християнський гріх самовідданою працею в європейських та азіатських борделях, щедро роздаючи зерна краси. Приблизно через півстоліття ненька-Україна нарешті втямить, що в чужих борделях щастя немає і вештатися чужими шляхами безцільно, треба шукати свій шлях і згадувати свою місію.
       І в цьому нам допоможуть ті самі чинники, які тепер перешкоджають збудувати нормальну державу, тобто, державу по європейському образу і подобію. І в першу чергу, це глибинне протистояння християнських та західних інстинктів, яке перешкоджає повноцінному входженню України в Європу. Якби таке входження сталося спільними зусиллями українських ворів та емісарів західноєвропейської культури, це означало б для України остаточну втрату своїх коренів і перетворення в щось таке третьорядне, безрідне, безлике. Це була б смерть української нації і зрада місії Русі. Мені здається, що Україна власними силами нездатна протистояти такому варіанту розвитку. Те ядро, яке ще пам’ятає і зберігає місію, перебуває в глибокому сні, майже в анабіозі, а західна культура агресивно-активна.
       Але знову ж таки, нам допоможуть ті самі чинники, які стоять на перешкоді. Коли є справді велична місія, навіть неусвідомлена, перешкоди завжди перетворюються в сходинки.
       Європа нам допоможе. Колись Русь стала головною жертвою християнського паразита, організмом-хазяїном для його розвитку. Завдяки цьому відбулося глобальне розщеплення свідомості, перемикання історичного вибору, яке і дозволило Європі уникнути тоталітарного шляху розвитку. Пізніше комуністичний Радянський Союз, це найбільш істинне матеріальне втілення християнської ментальності, своєю агресивною політикою сприяв об’єднанню західних країн і тим самим закріпив глобальну спеціалізацію свідомості, що охопила півсвіту. В певному смислі стабільність і відносна безконфліктність західного світу була обумовлена існуванням соціалістичного табору. Комуністична система і західна демократія – це такі ж християнські двійники, як в меншому масштабі Україна і Росія, Лев Толстой і Володимир Ульянов-Ленін. Розщеплення на протилежності є однією з форм еволюції. Але понад цим розщепленням завжди залишається щось первородне, що їх об’єднує, і ця невловима єдність виявляється, коли один з пари руйнується. Комунізм упав, і по закону симетрії порушилась стабільність західного світу, почали зростати розбіжності між США та Європою і всередині Європи. Невідомо, як далеко зайде цей процес і чи стримає його створення загальноєвропейських економічних та політичних структур.
       Але справа не в розбіжностях. Глобальна спеціалізація свідомості проявляється таким чином, щоб кожному учаснику дати своє поле діяльності, свою місію, свій зоряний час і свій час падіння. Якби такого розподілу ролей не було, кризи розвитку мали б глобальний характер і набагато більш руйнівні наслідки. Здається, що в парних протилежностях періоди злету і кризи просто зсунуті по фазі. Здається, що недалеке майбутнє буде часом зміні ролей у християнсько-західній парі протилежностей. Криза капіталізму, про яку так довго говорили більшовики, таки насувається, хоч причини і прояви її не ті, про які говорили більшовики.
       Я теж не можу достатньо конкретно охарактеризувати цю майбутню кризу капіталізму. В загальних рисах я щось скажу про це в наступному розділі. Але ситуація складатиметься таким чином, що тепер Захід мимоволі поверне борг Русі, як раніше Русь мимоволі сприяла безконфліктному розвитку Заходу. Уже сам факт кризи примусить Русь задуматись над привабливістю європейського шляху розвитку, і цього достатньо, щоб не копіювати безоглядно чужий шлях і задуматись над власною місією у світі.
       Я не можу також явити конкретний образ світогляду і культури майбутньої Київської Русі. Але я майже вгадую один з центральних елементів цієї культури майбутнього. Це багатотисячолітня сяюча нитка, яка ніколи не переривалась і яка в наш час сум’ятиці і дезорієнтації викликає таку гостру ностальгію за комуністичним минулим, навіть після його розвінчання і очорнення. Це – дух безкорисливої, щирої самовідданості ідеалу, богу, справі, суспільству, людині. Саме ця щирість є усвідомленим або неусвідомленим об’єктом ностальгії. Саме ця пам’ять є тим позитивним чинником, який оберігає нашу прадавню культуру від злиття і розчинення в презервативно-ринковій західній культурі, незважаючи на експансію так званих “загальнолюдських цінностей”. Власне, цей час сум’ятиці і паралічу і має на меті очищення щирості від нашарувань релігії та комунізму. Здається, що ми переживаємо час повного краху всіх цінностей, але це і є момент істини.
       Самовідданість є спонтанним проявом, що йде з вершин свідомості. Нижчим розумом вона часто сприймається як самопожертва, але таке сприйняття і прояв виникають через недостатнє об’єднання свідомості. Не випадково дух самовідданого служіння був центральним елементом духовних вчень всіх часів і народів. Можна згадати хоча б цитовану в одному з попередніх розділів проповідь Вівекананди. Але невірно було б вважати, що самовідданість є щось таке неприродне, “не для мира сего”, і у всякому разі не для повсякденної “мирської” діяльності. Насправді, дух самовідданості пронизує всю свідомість зверху донизу, але внизу він часто спотворюється амбіціями, пожадливістю і взагалі недостатньою культурою. Самовідданість горілці, сексу, неурівноважена всепоглинаюча відданість роботі чи навіть дрібному “хоббі”, самовідданість гномам, які створені людьми і навернули своїх творців в рабство, та безліч є подібних спотворених проявів. Справа не в неприйнятності для повсякденного життя, а у спрямуванні вектора розвитку суспільства чи людини, наявності відповідної культури, традицій і навіть звичок. В суспільстві, яке на злеті, і самовідданість спрямована до вершин, а в суспільстві, яке деградує, вона лише живить дрібних демонів. Те ж саме стосується окремої людини.
       Враховуючи сказане, не треба іронічно посміхатися над комуністичними лозунгами типу “від кожного по здібностям, кожному по потребі”, “труд переростає у красу”, “спочатку про Батьківщину, а потім про себе” і подібними. В цих лозунгах немає нічого неприроднього, навпаки, вони більш природні, ніж так звана “культура споживання”. Тоді чому ж вони не прижилися і чому дух самовідданості, який дозволив багатьом подвижникам піднятися до сяючих вершин, потребує очищення в гниючому совковому болоті? Мені здається, саме тому, що самовідданість занадто безсоромно експлуатували, намагалися запрягти у свої вчення всі, хто хотів бути вершником. Основоположники християнства добре розуміли силу самозречення і зробили її майже основою свого вчення. Запрягши дух щирої самовідданості у свого християнського воза, вони щедро навантажили воза контрабандним товаром. І комуністи добре поексплуатували самовідданість і самопожертву, і теж навантажили на неї свої комуністичні ідеї. Віддати всі сили, мрії і життя заради торжества комуністичного вчення кожна правовірна радянська людина повинна була вважати найвищою честю, і вважали. І не можна сказати, що ця самовідданість трималася на обмані. Навпаки, вона везла на собі обман, і вивозила комуністичні ідеї та правлячу верхівку з найскрутніших ситуацій, коли, здавалося, комуністичній державі і системі не сьогодні-завтра крах.
       Нарешті, нація втомилася возити брехню і знеможено відкинула копита. Християнські і комуністичні цінності гепнулись в грязюку разом з конякою. Що ж, закономірний фінал, якщо нація не могла брикнутись і скинути вантаж брехні стоячи. Щоб їхати далі, треба навчитися відокремлювати самовідданість від релігійних та комуністичних ідеалів і навчитися не дозволяти їздити на собі кому попало. Щоб самовідданість не вводила в рабство і не перетворювалась на проституцію. Саме для того, щоб ненька-Україна навчилася жити, злі чарівники і перетворили її на рабиню і проститутку. Якщо зрозуміє урок історії, звільниться, не зрозуміє – буде і надалі в московському чи європейському рабстві.
       Дух самовідданості високим ідеалам упав не тому, що він непрактичний, поганий, недостатній чи черезмірний, а тому, що він не інтегрований у цілісну культуру. Такої культури просто немає, і місією Русі є здобуття такої культури, яка б дозволила безконфліктно і без жертв інтегрувати дух щирої самовідданості в активну свідомість, створити вертикаль вглиб, аж до об’єднання з матеріальним виробництвом та розподілом, аж до побутових інстинктів. Це, справді, було б грандіозним звершенням, рівного якому не було в історії Землі. Така культура, якби вона змогла десь закріпитися, радикально змінила б обличчя цивілізації.
       Принцип конкуренції, цей прояв нижчого тваринного розуму, який є головним регулятором сучасного так званого індустріального суспільства, поступово втрачає ефективність. В недалекому майбутньому це проявиться в кризових явищах. Безкорисливість, щирість, інтегрована по вертикалі свідомості, повинна замінити інстинкти споживання та конкуренції. Здається, що це наївна фантазія, майже предмет для осміювання, але час змінюється таким чином, що ця фантазія стане єдино можливим способом виживання і найбільш ефективним регулятором суспільної діяльності.
       Тут є щось подібне до комуністичної пропаганди “від кожного по здібностям, кожному по потребі”. Хоч це був чисто популістський лозунг, але ж чомусь він і подібні йому ідеали знайшли співзвучність в душі народу. Іноді саме лозунг, не обтяжений економічним обгрунтуванням, несподівано спалахує іскрою істини. Не треба повально очорнювати комуністичне минуле і навіть лозунги цього минулого. Часто в лозунгах вилазить така правда, яку прогледіли навіть їх автори.
       На берегах Дніпра повинен замкнутися багатотисячолітній цикл визрівання нової свідомості і нової цивілізації. Тому що саме тут релігійна свідомість змогла реалізуватися в повному обсязі, від високих ідей бого-диявольського дуалізму та спасіння і до їх матеріального втілення у вигляді архіпелага Гулага. Це тяжка катастрофа, але разом з тим урок, випробовування і очистка. Свого роду щеплення проти релігійного сказу. Ця тяжка криза, в якій ми опинилися, є муками народження нового світогляду, і в цьому є певний смисл, який усвідомлять майбутні покоління. Саме в цьому гнитті, саме в наш час відбувається концентрація болю і нещастя, яка тільки і спроможна перевернути світ разом із світоглядом. Історія ще не знала такої грандіозної очистки. Так би мовити, у геєні огненній золото відділяється від бруду. Сите західне суспільство, яке ніби-то динамічно розвивається, насправді в наш час перебуває в духовній стагнації, яка через деякий час може проявитись “весомо, грубо, зримо” (я вже кілька разів цитував цей рядок Маяковського, - добре сказано. На жаль, Маяковський став жертвою свого комуністичного вибору. Комунізм вбив його перший раз фізично, а після краху комунізму Маяковський помер разом з ним як поет). Ні Захід, ні ми поки що не усвідомлюємо своєї місії, але так і краще. Інакше наші зусилля заважали б визріванню непроявленого і приземлювали б його.
       Чому цей грандіозний світопереворот визріває саме на берегах Дніпра? Місце хороше. Хочете вірте, хочете, перевірте. Такий історичний вибір Землі. Треба поважати Землю.
       Здається, що видимий прояв перемикання історичного вибору в християнському двійнику Русь-Захід настане приблизно через півстоліття. В другій половині цього століття Київська Русь буде одним з провідних центрів людства. Не вірите – перевірте.