Око урагану

        Якщо схематично накреслити ядро релігійної свідомості, по зовнішній оболонці слід розташувати вісім вищеназваних компонент, але один з них – протиставлення духовного тілесному, - ввігнутий і майже примикає до центра, яким є ідея Бога. Простір же між зовнішньою оболонкою і Богом заповнений протоплазмою релігійної молитви. Вийшло щось схоже на зерно, яке має сплячий зародок проростка, або ж на личинку паразита, яка починає розвиватись, потрапивши в підходяще середовище.
       Взагалі кажучи, вказане протиставлення є однією з форм ментального розвитку і проявляється в багатьох виглядах: - тілесне – духовне, матерія – дух, нижча природа – вища природа, нижчі бажання – вищі бажання, світ – бог, земля – небо, людське – божественне, і навіть дрібніше, - емоції – інтелект, тваринна природа – людська природа. Акцент на тому чи іншому робиться залежно від традиції, рівня і потреби розвитку індивіда чи нації. Закономірність ментального розвитку така, щоб на ще не звіданому рівні свідомості створити плацдарм, опорну структуру для дальшого розростання. Коли щось таке підходить до горизонту і вабить незнаним світлом або передчуттям, воно сприймається як щось божественне, неземне, протистояче звичній природі. Грубо кажучи, природа/індивід/нація/біологічний вид в такій ситуації топчуть ногами свою власну природу щоб, відштовхнувшись від неї, дострибнути до того нового горизонту. Потім цей процес повториться на новій сходинці. Стара природа топчеться не тому, що вона гірша, а тому, що такий спосіб еволюції більш ефективний. Але в кінці кінців, щоб вижити, нова і стара природа повинні знайти порозуміння, взаємно інтегруватися, прорости одна в одну. Мені здається, саме такий смисл має знак Шр – два трикутники, що взаємопроникають один в одного, з лотосом, символом гармонії, в центрі.
       Щоб уникнути непорозуміння в термінах, треба нагадати, що в цьому і інших розділах термін “ментальна” та похідні від нього вживаються в широкому смислі, тобто, включають всі плани свідомості, які опираються на відповідні матеріальні структури. Цим я відступаю від загальноприйнятої класифікації, але для мети даного дослідження це виправдано, оскільки дозволяє дивитися на бактерію, тварину, людину, сутність, ідеологічну систему та закономірності їх еволюції з єдиної, широкої точки зору.
       Еволюція шляхом розділення на “вищу” і “нижчу” природу ефективна, але страждає від заносів, конфліктів і відходів, які при цьому створюються. Ми теж не застраховані від падіння в яму чи потрапляння у відходи. Якби не так, люди б облінилися. Абсолютизація, обоготворення нового світла концентрує еволюційний потенціал людини чи нації, але це ж саме обоготворення породжує такі явища фанатизму, нетерпимості, розділення, ворожнечі, злочинності, на яких ця ж сама людина чи нація і спотикаються. Обличчя цих явищ буває настільки жахливе, що забувається і той первісний імпульс світла, який спричинив такі наслідки. Точніше кажучи, причиною вказаних явищ є не саме світло, а нестриманість, зажерливість (знову слово, запаскуджене християнськими пастирями) по відношенню до нього, згадайте приведену в попередньому розділі цитату з Сатпрема. Якби в нас була відповідна культура свідомості, заносів і падінь можна було б уникнути.
       Культурою свідомості я називаю таку вихованість свідомості в цілому і кожного з локальних центрів свідомості, при якій кожен з локальних центрів не норовить домінувати над іншими, нав’язува їм свої ритми, а імпульси енергії-свідомості інших істот, сутностей і планів сприймаються рівно, відкрито, без пожадливості, без розщеплення. Основою культури свідомості є культура самостримання. На жаль, вона ще мало в нас прижилась, тому-то окремих людей і людство в цілому і заносить весь час з одного тупика в інший, тому і породжуються розщеплення на самоприниження і гординю та безліч інших протилежностей, дрібних і глобальних, як в ментальності окремої людини, так і в масштабах суспільства і всього людства. Пожадливо тягнуться до щастя – щастя вислизає, намагаються уникнути захворювань – з’являються нові хвороби, творять Бога Єдиного – одержують диявола “в навантаження” до Бога та святу інквізицію впридачу до милосердя, хочуть оволодіти вищою свідомістю – руйнують власну ментальну рівновагу.
       Я пишу цей твір, і найважчою проблемою є спочатку відкритися вічності, а потім відмовитись від пожадливості до блаженства цієї вічності, нічого не придушуючи і нічим не захоплюючись, тому що і те, і інше перериває прямий канал зв’язку. Коли вдається утримувати такий стан, істини виникають спонтанно і просто, залишається тільки компонувати їх та пришпилювати до аркушів паперу. Витягши з небуття якийсь самородок, треба відмовитись від нав’язливого приємного задоволення, щоб думка не зациклювалась навколо нього. Але і тут треба знати грань. В кінці кінців ієрархія звичних блаженств-задоволень (більшість з яких навіть не усвідомлюються і нагадують про себе лише будучи зачепленими хворобою) є тим клеєм, що тримає вкупі сутності душі і тіла, ці вихори, які утримують свою стійкість саме завдяки вихровому, циклічному руху. Втручатись сюди треба з великою обережністю, це мистецтво тонке, можна зруйнувати усталену рівновагу.
       Знов і знов спотикаюсь. Як тільки якийсь вид розкриття-пізнання-блаженства стає нав’язливим, переходить в самозбудження, вічність замикається, в голові утворюється заворот кишок, все дрібнішає, вмикається звичайний механізм інтелекту, який завзято створює дрібні імітації. Мистецтво самостримання, дійсно, є найтоншим з мистецтв і основою всякої йоги і всякої творчості. Якби воно прижилось в людстві, то всі види нещастя, страждань, злиднів, злочинів, хвороб і тому подібних явищ зникли б самі собою.
       “Бесчисленны, как морские пески, человеческие страсти, и все не похожи одна на другую, и все они, низкие и прекрасные, вначале покорны человеку и потом уже становятся страшными властелинами его” (Гоголь Н.В. Избранное. Мертвые души. М., “Правда”, 1979).
       “Какие искривленные, глухие, узкие, непроходимые, заносящие далеко в сторону дороги избирало человечество, стремясь достигнуть вечной истины, тогда как перед ним весь быль открыт прямой путь, подобный пути, ведущему к великолепной храмине, назначенной царю в чертоги! Всех других путей шире и роскошнее он, озаренный солнцем и освещенный всю ночь огнями, но мимо его в глухой темноте текли люди” (там же).
       І по сьогодні все залишається як у часи Гоголя і тисячі років тому.
       “Видит теперь все ясно текущее поколение, дивится заблуждениям, смеется над неразумением своих предков, не зря, что небесным огнем исчерчена сия летопись, что кричит в ней каждая буква, что отовсюду устремлен пронзительный перст на него же, на него, на текущее поколение…” (там же).
       Дійсно, кричить від болю історія людства, але про що кричить? “Господи, помилуй мя грешного”? Чи “Да будет воля твоя как на небе, так и на земле”? Тисячі років стогне пригноблена скотина, але не може зійти з викривленої, вузької, непрохідної дороги релігійної свідомості, що тягнеться до Бога. І чим в глухіше болото влазять, тим більше вони моляться, вбачаючи причиною своїх нещасть недостатню набожність, “відхід від Бога”.
       Ідея Бога, яка є нічим іншим як формою самозациклення, стійким, але холостим обертанням свідомості, кружлянням навколо ідола, що імітує поступальний рух, умиротворенням, що наркотизує душу, і по сьогодні залишається недоторканою святинею всякої прогресивної людини. Поб’є мене все прогресивне людство за таку єресь. Найбільш набожні бруднити своїх рук об мене не будуть, але натравлять своїх богів. Але чорт з ними, треба вже завершити це дослідження. Треба бути послідовним, адже пророк Силенко вважає послідовність одним з семи Законів Правильного Життя (Мудрість Української Правди. Наука РУН Віри. Київ, “Обереги”, 1996). Ідею бога ніяк не можна обійти. Якщо з нею не розібратися, бог, перебуваючи у молитвенній протоплазмі, буде знову і знову відтворювати навколо себе оболонку релігійної свідомості з усіма відростками. Власне кажучи, ідеться більше, ніж про ідею чи про конкретне “розуміння Бога” (за висловом Лева Силенка) з усіма наворотами. Справа в самому способі і напрямку функціонування свідомості. Абстрактну ідею, яка не укоренилась в свідомості, можна приймати чи не приймати, але спробуйте, наприклад, відмовитись від елементарної звички відпочивати за комп’ютерною грою, чи заспокоювати душевну неурівноваженість цигаркою. Що ж говорити про таку багатогранну, всеосяжну, всепроростаючу, осяйну, захоплюючу сутність, якою є для віруючого бог, якій він молиться, присвячує свої труди і плоди своїх трудів, звідки черпає підтримку, душевну рівновагу і натхнення. Сама думка про можливість жити і творити без Бога для віруючого є дикістю. Так само для правовірної радянської людини було дико і неприпустимо уявляти щасливе майбутнє всього людства інакше як комуністичним. Справа не в формальному визнанні чи невизнання існування бога, а саме у способі функціонування свідомості, який вимагає бога і підтримується ним. Ця спрямованість свідомості на сьогодні майже ідентична у релігійного віруючого, і у комуніста, і в переконаного атеїста, і в людини без жодних переконань.
       Цей домінуючий до нашого часу тип свідомості має своїми витоками якусь глибинну потребу знайти незмінну Основу, плюс потребу абсолютизації цієї Основи, плюс відсутність належної культури самостримання свідомості, плюс нестійкість до розщеплення на взаємопротилежності, плюс ще не знаю що, яке творить ці потреби. Це свого роду багатотисячолітня традиція духовного рабства, форма еволюції розщепленої свідомості. Основи знаходяться більші чи дрібніші і називаються по-різному, абсолютизація проявляється в різних формах і ступенях залежно від традицій, домінуючі розщеплення різні, - і над усим цим вічно і незмінно витає дух рабства.
       Якщо вже я обзиваю всю сучасну культуру і ментальність “типом”, то я повинен намалювати і альтернативний, кращий тип культури і свідомості? Трохи зачекайте, по трьом причинам.
       По-перше, ця альтернатива відрізняється настільки радикально, що навряд чи можливо так взяти і пояснити. Ейнштейн на запитання, чим відрізняється час від вічності, відповів: якби в мене був час пояснити, вам потрібна була б вічність, щоб зрозуміти.
       По-друге, я не Ейнштейн, а Сковорода, і можу лише привести аргумент, який застосовую до своєї жінки: якщо вам не очевидно, то марно і пояснювати, почекаємо, поки стане очевидно.
       По-третє, немає ні можливості, ні потреби явити те, що ще не проявилося. Це проявлення – місія не окремих філософів, а всього людства. Будь-що, явлене окремими подвижниками, неминуче буде однобоким, вимученим, ущербним, неповним. Так що вибачайте, душа відчуває, що буде повний літр, але явити в натурі не можу.
       Так само, немає ні можливості, ні потреби доводити перевагу того, що ще не проявилось, над тим, що домінує. Адже біологічні види, індивіди, нації, культури, ідеології змінюють одна одну не шляхом переконання, а шляхом вимирання. Коли прийде час, нова свідомість сама себе покаже і пояснить. Я думаю, зміна епох повинна відбутися протягом найближчого століття. Надовго вона не може розтягнутися по тій причині, що біологічна структура сучасної людини не здатна протистояти загрозам, що насуваються. Поки що ми можемо лише аналізувати кризу домінуючої свідомості.
       Класична йога виділяє особливий спосіб функціонування свідомості, який древні мудреці називали “невідання” (Классическая йога. Перевод с санскрита, введение, комментарий и реконструкция системы Е.П.Островской и В.И.Рудого. М., “Наука”, главная редакция восточной литературы, 1992). “Невідання” – це не відсутність “відання”, тобто, знання, чи відсутність процесу пізнання, а саме невірний спосіб бачення, який спрямовує вектор пізнання вниз, зав’язує його з активністю нижчих планів свідомості, розпорошує пізнання і гасить його еволюційну значимість (це моя інтерпретація, у цитованій вище книжці написано іншими словами). Наскільки можна зрозуміти, цей спосіб бачення був домінуючим з найдавніших часів і залишається таким дотепер. Мені здається, що релігійно-атеїстичний, боготворчо-богозаперечуючий напрям світогляду і свідомості є свого роду невіданням, яке зайшло в тупик. Ні заперечення бога, ні творення нових релігій/сект, ні фанатичне втуплення в традиційні вірування не є виходом з цього світоглядного тупика, все це конвульсії того ж невідання. Виражаюсь незрозуміло, але філософ так і повинен писати, зрозуміло всякий дурак напише.
       Читач вже помітив, що моє перо трохи розгубилося і втратило орієнтацію. Наскакую з різних сторін, але ніяк не наважусь вхопити проблему за горло, надто небезпечна. Ідея бога схожа на око урагану. Кругом шалена круговерть, зіштовхуються, поглинають і змітають одне одного різні “розуміння Бога”та їх адепти, “страсті господні” гримлять в наелектризованій атмосфері, загрожуючи кінцем світу кожному, хто не схилиться перед словом Божіім. Стихія небезпечна, але хто не ризикує, той вічно буде гнити в комуно-християнському болоті.
       Коли ми наважуємось підійти ближче до центра, тут знаходимо тишу, згоду, благодать Божію. Звичайно, самі ми не маємо права вештатися в забороненій зоні, але пастирі нас проведуть, покажуть, куди можна ступати ногами, а що треба благоговійно обійти, а до чого навіть не сміємо наближатися, щоб не загинути для життя вічного. Тиша, благодать. Всяка мисляча людина згодна, що “Бог є”, що “Бог один”, але по-різному називається в різних релігіях, що Бог таки один, але існують різні “розуміння Бога”. В крайньому випадку, навіть найзатятіший атеїст все-таки визнає, що “щось таке є”. Коли їм закортить побитися, вони, як виховані джентльмени, відходять подалі від святого місця і луплять один одного різними “розуміннями Бога”. Що ж робити в такому святому місці бродячому філософу – махати кулаками в пустоту проти загального примирення? Кулаки втрапляють в пустоту. Але справжній філософ зуміє наворотити копу концепцій навіть на пустому місці.
       Давайте проаналізуємо словосполучення “Бог Єдиний”, хоч це робити категорично забороняється під страхом геєни огненної.
       Бог. Припустимо, моя свідомість і поле зору відкриті якійсь сутності-силі-свідомості природи. Я спілкуюсь з цією силою, дізнаюсь її ім’я, або ж сам називаю її якимось іменем, як домашнього кота. Ми спілкуємось, іноді йдемо назустріч одне одному, намагаємось не зловживати довірою і повагою. Проблем нема (проблема лише у відкритості). Тепер хтось приходить до мене і намагається позвати кота по імені, але кіт йому не симпатизує і не відкликається. Кота можна проігнорувати. Але хтось відкритий свідомості земної атмосфери і може, наприклад, розганяти хмари або накликати дощ. Іншим теж хочеться такої могутності, але внаслідок зацикленості свідомості, відсутності необхідної культури і взаємоповаги вони не можуть відкритися силі даного плану. Тоді вони думають, що хмари їх не слухаються через недостатнє прославлення, і починають боготворити, читати гімни, приносити жертви, виконувати інші ритуальні дії. Таким чином, твориться бог. Йому дають благозвучне ім’я, можливо, підслухане від першого майстра. Проте, якщо культура живого спілкування втрачена, це боготворення і прославлення ні до чого. Все ж проблиск недоступної свідомості вабить, і люди вперто намагаються спіймати його шляхом нагнітання релігійного фанатизму. В результаті, живий контакт остаточно розривається і утворюється роздута, самозациклена, освячена традицією формація свідомості, яка імітує первісне живе спілкування. І чим більше їй моляться, тим більше вона роздувається, але це всього лише мертва імітація. Далі навколо цієї імітації наростає розгалужена ментальна інфраструктура, тобто, релігійний тип свідомості.
       Коли ж з’являється хтось, хто має талант живої відкритості, то на нього пишуть “Молот ведьм”. Щоб не підривав монополію церкви і Єдино Вірного Учення. Хто дав тобі право і владу зцілювати хворих і розганяти хмари? В Євангелії декілька раз виникає таке питання. Якщо не владою нашого Бога, отже, продався дияволу.
       Таким є всяке обоготворення. Щось схоже на застійний, заболочений залишок старого русла річки. Люди самі себе дурять, а щоб не помічати власної брехні, роблять її загальноприйнятою. Я думаю, що язичницькі боги – це саме такі ритуальні імітації спілкування з силами-свідомостями природи. Вони колись мали своїм джерелом живу відкритість, але набули тенденції до омертвіння, до втрати цієї живої культури, тому що обоготворення – це невірна спрямованість свідомості. Ця спрямованість підтримується всім комплексом традицій і звичок рабства, нестриманості, зажерливості, пожадливості, зациклення, імітації, розщеплення. На жаль, така ситуація завжди повторюється і висить прокляттям над кожним видатним розцвітом свідомості, досягнутим окремими подвижниками, чи то були невідомі нам древні волхви, чи мудреці Вед, чи Ісус, чи Шрі Ауробіндо.
       Бог Єдиний. Але ж, скаже всякий віруючий, то все були дрібні язичницькі боги, то нижчі боги, ми ж віримо в Бога Єдиного, ми не такі темні, як наші предки, над їхніми забобонами можна лише посміятися. Ні, ми не такі. Вибачайте, якщо ви звикли брехати в малому і напрям вашої свідомості ніяк не помінявся за дві тисячі років, яким чином ви можете осягнути того Бога Єдиного? Поставити одну велику брехню на місце багатьох малих? Саме так і роблять, і наслідки такої підстановки катастрофічні.
       Комусь якимось чудом, подвигом і самозреченням вдається осягнути нові, небачені горизонти, осяйне, всеохоплююче бачення. Традиція, інерція і спосіб духовного пошуку такі, що це нове абсолютизується, оголошується “істинно божественним”, протиставляється “нижчій природі”. Це породжує подвійний обман. По-перше, породжується розрив, навколо якого потім накручуються паразитні формації. По-друге, послідовники Учителя, не кажучи вже про широкі маси віруючих, не мають такої висоти, але намагаються, мимоволі, створити імітацію реалізації Учителя. Вони повторюють ті ж самі слова “Бог Єдиний”, але ж реальне наповнення зовсім інше. Це все одно як хтось щиро пише пісню “ти у мене єдина, тільки ти”, а співає цю пісню старий розпусник. Слова ті ж, але виходить брехня.
       Їхні претензії на спілкування з Богом, знання істинної дороги до Храму нагадують старий анекдот. Приїжджає хтось в Москву і говорить таксисту: “Везите меня в Прынцып” – “Куда?” – “Мне говорили, что в Москве ничего нет, но в Прынцыпе все достать можно”. Не доїдуть вони ні до храму, ні до Принципу, по трьом причинам:
       а) дорога, яку вони обрали, не веде до Храму;
       б) Храм існує лише у їхній уяві, притому у кожної секти свій;
       в) обрана ними дорога є їздою по кругу навколо того чи іншого сектантського ідола, тобто, “розуміння Бога”. Остання причина найсуттєвіша. Якби релігійні фанатики були спроможні відвести свої очі від гіпнотизуючого їх ідола і їхали по прямій, хай навмання, то кудись би таки приїхали.
       “Это напоминает мне случай с мясником Хаурой из Кобылис. Очутился он раз у памятника Палацкому на Морани и ходил вокруг него до самого утра, думая, что идет вдоль стены, а стене этой ни конца ни краю” (Гашек Я. Похождения бравого солдата Швейка. М., “Художественная литература”, 1982).
       Але ж все-таки Учитель був, для нього Бог Єдиний є, отже, будемо і ми тягнутися до Бога Єдиного, краще служити йому, ніж молитися сонмищу нижчих язичницьких богів, скаже віруючий. Лев Силенко (Мудрість Української Правди. Наука РУН Віри. Київ, 1“Обереги”,996) прямо називає політеїстичні релігії нижчими, а монотеїстичні вищими, і таку точку зору, мабуть, розділяє чи не більшість прогресивного людства. На жаль, мені здається, що прийняття ідеї Бога є невірним навіть для великих Учителів. Це не більше ніж традиція. Розрив і зациклення, які спричинює ця ідея, надалі не вдається ніяк подолати. Хай мене поб’ють послідовники Шрі Ауробіндо, але мені здається, що слово “Бог” в його творах лишнє. Можливо, я здатний зрозуміти “Синтез йоги” на одну соту процента, але все відносне. Можливо, для мене ця одна сота процента важливіша, ніж для когось сто процентів. Можливо, натхнення, яке я дістав з творів Шрі Ауробіндо, Мірри Альфасси та Сатпрема, мені замінить бога навіть всупереч намірам самих Вчителів.
       Ідея Бога неминуче відтворює релігійну свідомість і весь релігійний тип світогляду, причому, цей процес неминуче виходить з-під контролю основоположників, і завжди завершується омертвінням в заскорузлій оболонці релігійних догм. Малі боги мають результатом мале омертвіння, Бог Єдиний, Тоталітарний спричинює тотальне омертвіння тих, хто намагається будувати навколо цієї ідеї свій світогляд. Якщо ж ця ідея оволоділа всім суспільством, таке суспільство приречене на застій, розшарування, злидні, антагонізми, втрату життєздатності. Вивчайте історію України, цієї країни перемігшого християнства.
       Не має смислу задаватися питанням, чи є Бог, чи боги, які релігії вищі, а які нижчі. Потрібна нова свідомість і світогляд, які б не потребували боготворчості. Здається, вся відома нам історія людства кричить саме про це. Але голос Святих Писань глушить голос історії, а отже, історія змушена повторюватися.
       Знову і знову повторюється заїжджена сентенція “Если звезды зажигаются, значит это кому-то нужно?” Я говорю християнці про спілкування з природою, а вона мені відповідає, що не важливо як назвати Бога, що я просто називаю Бога природою. Що ж, говорю, для того щоб текла річка, неодмінно хтось повинен лити воду відром? Я не претендую на явлення нової свідомості, але все-таки якийсь розкол відбувся, симптомом чого є неможливість порозумітися з віруючою християнкою.
       Чорт їх знає як, але вони настільки заскорузли в своєму християнському світогляді, що ніяк не можуть прийняти, що зірка, річка мають свою власну свідомість, і індивідуальність, і волю, і кохання, і смерть. Самі звикли шукати для себе рабовласника і весь світ ліплять по своєму образу і подобію. Вся їхня культура спілкування з природою полягає в тому, що ось те, те і те Бог створив для наших потреб, ми і користуємось, а туди-то і туди-то Бог ходити не дозволив. Нам Бог дав свободу волі, а тваринам не дав. Насправді їхня “свобода волі” є рабством, що має виразну тенденцію переходити в скотство. Дика тварина має більшу свободу волі, ніж вони у своїй павутині святості.
       Рабство творить богів або сутності, що виконують їх обов’язки. Люди не можуть знайти душевної рівноваги, поки не знайдуть собі поважного рабовласника. Якщо не Бога, то “Ієрархію”, Вчителів (яких вони не знають і навряд чи чули щось крім побрехеньок), Космічний Розум, інопланетян, і таке інше, аж до диявола включно. Мені говорять: а ти певен, що дієш по своїй волі, чи не керують тобою Ієрархи (Бог, пришельці, і ще чорт знає хто). “Мы лишь куклы в руках у Творца”. Хто хоче бути куклою, нехай буде. Якщо наперед вважати себе рабом, то рабовласник завжди знайдеться, не той так інший.
       Справді, тяга до рабства є первородним гріхом нашої епохи. Загниває християнство, але урок не пішов впрок. Одні кинулись в модні східні секти, дехто, ніби протестуючи проти християнського лицемірства, записався в сатанисти. Взагалі кажучи, сатанизм має давні корені і з’явився саме як протест проти брехні і лицемірства традиційних релігій, і зокрема християнства. Але так виникали всі секти. Чомусь прийнято вважати сатанизм “антирелігією”. Але на якій підставі? Тільки тому, що ідол має інше найменування? Сатанизм так само протилежний християнству, як фурункул на задниці протилежний фурункулу на лобі. Сатанизм звинувачують в принесенні людських жертв. Навіть жертвоприношення тварин викликає бурю в душі кожного гуманіста, вихованого в дусі християнського милосердя. Їм якось не приходить в голови, що по кількості людських жертв милосердне християнство впевнено тримає почесне перше місце в історії людства і навряд чи комусь поступиться. Сотні тисяч знищених інакомислячих, хрестові походи, міжсектантська різанина, і все це во ім’я християнського Бога та Сина Божого. По праву сюди треба додати заслуги Комуністичної партії, цієї новітньої християнської секти, що довела християнські ідеали та традиції ворожнечі до закономірного завершення. Історія кричить, але зазомбовані фанатики не хочуть бачити очевидного. Що ж, якщо християнський урок не пішов впрок, історія повторить урок. Здається, іслам претендує на роль нового учителя.
       Не я перший роблю спробу розвінчати бога.
       “…сто лет назад совсем не только марксисты, но и вполне “буржуазные” социологи были уверены, что христианство не дотянет до конца ХХ столетия. Но именно оно наотмашь отхлестало по щекам зарвавшееся человечество; вопреки Ницше, Бог не умер, сам человек не дал Ему умереть. Даже самые закоренелые скептики вынуждены констатировать возвращение Бога в мир, по определению считающийся безбожным…” (“Вечерние Вести” (Киев), 29 апреля 2000).
       Якийсь безглуздий набір слів, прямо словесна блювотина. Адже автор процитованого тексту не розуміє смислу тих слів, якими жонглює (Бог, безбожный, мир, Бог не умер, возвращение Бога в мир). Та в цих словесних вивертах і немає ніякого смислу.
       Люди вчені та ерудовані дорікнуть мені за поверховість, з їх точки зору, мого аналізу. Цитую бульварні газети, використовую кота як інструмент дослідження бога. Але ж кіт втілює в собі мільйони років еволюції, ваші ж Біблії охоплюють якихось пару тисяч років. Я думаю, справжній майстер міг би навіть з кота витягти всю будову Космосу. Використав же знаменитий фізик Роберт Вуд кішку для прочистки труби спектроскопа (Сибрук В. Роберт Вуд. Современный чародей физической лаборатории. М., “Наука”, Главная редакция физико-математической литературы, 1985). Я думаю, голови багатьох людей теж потребують розчистки від надмірної мудрості, і кіт для цієї мети є цілком підходящим інструментом.
       Та що інструментом, це я не поважаю кота. Виявляється, існує секта котопоклонників (“Вечерние Вести” (Киев), 5 мая 2000). Я думаю, що їхня “Матерь Жизни Циногна”, “Великая Кошачья Мать”, яка живе на Місяці, правила б віруючими не гірше будь-якого іншого особового чи безособового бога.
       “Новообращенный посыпает голову высушенным кошачьим пометом, измельченным в порошок, и выпивает немного молока кошки. Этим он как бы говорит: “Я преклоняюсь перед мудрым кошачьим миром и готов принимать смиренно наказания и дары Матери Циногны”.
       Мені здається, що від посипання голови котячими какашками було б менше зла, ніж від християнського ворогування з тілом і матеріальним світом. Можливо, під проводом Котячої Матері люди стали б більш лагідними і миролюбними і ворогували б хіба що з собаками. “Мир создали коты”. Чим ця істина гірша будь-якої іншої, записаної у ваших святих писаннях? Звідки ви знаєте, коти чи не коти створили світ? Задаю таке запитання сину. Він відповідає убойним аргументом: якщо світ створили коти, то навіщо вони створили собак? Звичайно, релігійні проповідники не розгубляться від такого каверзного питання. Вони скажуть, що собаки створені для того, щоб віруючі могли захищати котів і тим самим утверджувати свою віру ділами.
       Знову ж, дорікнуть мені за цитування дешевих газет. На жаль, змушений купувати найдешевші, хронічна фінансова криза. Проте я думаю, що цитата з бульварної газети нічим не гірша від товстих томів титулованих філософів. Буває, що газети брешуть, але газетна брехня невелика за масштабом і швидко спростовується. Філософи ж як наворотять вавілонську вежу концепцій, так потім все наступне покоління філософів займається розборкою та спростуванням побудов своїх попередників.
       Дійсно, здавалося, що після розгрому християнства і “теологічного інстинкту” взагалі, вчиненого Фрідріхом Ніцше (Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. Київ, “Основи”, “Дніпро”, 1993), богу пора на заслужений відпочинок. Треба бути фанатичним зомбі, щоб після яскравого спалаху Ніцше продовжувати сповідувати це ганебне віровчення. Якщо “сам человек не дал Ему умереть”, це свідчить лише про надзвичайну стійкість рабських інстинктів, а зовсім не про істинність вчення.
       За Ходжою Насреддіном, “Начальство земное разделяется на три вида: младшее, среднее и старшее – по степени причиняемого им вреда” (Соловьев Л.В. Повесть о Ходже Насреддине. Л., “Лениздат”, 1980). Я думаю, що начальство небесне схоже на земне. Адже “всяка влада від бога”, як стверджує християнське віровчення.
       При всій повазі до Лева Силенка, я не погоджуюсь з тим, що монотеїстичні релігії є “вищими”. Якщо і “вищими”, то лише по масштабу обману, який вони приносять. Я ділив би релігії не за кількістю богів, а по ступеню омертівння=обожнення тих первісних злетів людської свідомості, які потім обросли релігійними догмами. На жаль, якогось об’єктивного мірила омертвіння немає, є лише неприглядні наслідки.
       Проте, при погляді на карту світу очевидно, що ті країни, які відзначаються найбільшим релігійним фанатизмом, - бувший СССР і в ньому Україна, Індія, більшість ісламських країн, мають і найбільші соціально-економічні проблеми. І скрізь, щоб стадо не бунтувало, культивують думку про злидні як ознаку високої духовності, щось на зразок “Индиец, ты гордость свою не продашь, пусть нагло смеется торгаш…” (на жаль, не пам’ятаю автора). Так само КПСС закликала гордитися своєю належністю до нової історичної спільноти – радянського народу, на противагу споживацькій буржуазній ідеології (комунізм я вважаю християнською сектою, детальніше про це далі). І скрізь для відведення уваги від соціально-економічних проблем, якщо вже не допомагають проповіді духовності ніщети, шукають внутрішніх і зовнішніх ворогів, а у ворогів такі ж самі проблеми, і от уже горять взаємовигідні конфлікти між СССР та світовим капіталом, між Індією та Пакистаном, між Ізраїлем та мусульманами, і численні менші конфлікти по всьому світу.
       На жаль, навіть новітні віяння свободи думки в рамках релігійного світогляду, “Всех религий заветы приемлю я – христиан, парсов, джайнов и мусульман” (Умашанкар Джоши. В книзі: Индийская поэзия ХХ века. Том первый. М., “Художественная литература”, 1990), не здатні усунути причин ворожнечі і конфліктів. Там, де укоренилася ідея бога чи богів, ворожнеча між людьми буде виникати знов і знов, всупереч благим намірам окремих поетів.
       “…індуська многобожна віра сьогодні переживає духовну кризу. … Щоб зберегти єдність Індії, реформатор індуського політеїзму Свамі Д. Сарасваті об’явив концепцію віри в Єдиного Бога” (Мудрість Української Правди. Наука РУН Віри. Київ, “Обереги”, 1996). Лев Силенко вбачає причину кризи в політеїзмі, я ж вбачаю в застарілому релігійному фанатизмі, якого ніяке реформування не здатне відмінити. Це такий же еволюційний тупик, як і комунізм, як і Горбачовська перебудова комунізму. Релігійний світогляд може відійти в минуле лише цілком і повністю, разом з усіма богами і потребою творити богів.
       З усіх сучасних світових релігій омертвіння, як мені здається, в меншій мірі зачепило буддизм та споріднені з ним течії, і то лише тому, що в первісному ученні Будди бог був відсутній.
       “І вже 290% літ тому передові світочі Людства Заратустра, Конфуцій, Будда, Іошия, Магомет та інші відійшли від багатобожжя, утверджуючи між своїми народами концепцію Єдиного Бога” (Мудрість Української Правди. Наука РУН Віри. Київ, “Обереги”, 1996). Якась тут натяжка і підміна смислу. Адже Будда ніяку концепцію Бога Єдиного не утверджував і взагалі в його ученні бог відсутній, а вчення Конфуція було більше етико-політичним, ніж релігійним. Сторінкою раніше в цій же книзі (Мудрість Української Правди. Наука РУН Віри. Київ, “Обереги”, 1996) написано: “Будда закликав індусів відійти від багатобожжя і взагалі перестати вірити в богів, бо вони нічим не покращують долю людини”. Наскільки я розумію, Силенко вважає, що перестати вірити в богів (багатьох) автоматично означає утверджувати концепцію Бога Єдиного. Це не зовсім коректно. Навіть в рамках релігійного світогляду є третя альтернатива – атеїзм, який, по суті, є примітивною, неусвідомленою формою віри. Але ж світ не замикається на релігійно-атеїстичному дуалізмі, це всього-навсього лише певний тип світогляду, хоч би й домінуючий. Ці і деякі інші натяжки є прикладом того, як людина засліплюється відчуттям святості свого покликання і мимоволі починає дивитися на світ через призму свого захоплення, шукаючи і знаходячи Бога Єдиного, як чорну кішку в темній кімнаті, навіть якщо кішки там немає.
       Справедливості ради треба признатися, що я теж дивлюсь однобоко, вишукуючи в Лева Силенка окремі негативи для ілюстрації свого негативного ставлення до ідеї бога. Але що ж робити, кожен повинен пройти свій шлях. Якщо не петляти, а дотримуватися певного напрямку, навіть хибний шлях кудись виведе. Та й хто знає, який шлях хибний, а який ні? Всякий шлях, по якому іде вільна людина, є правильним, а раб божій не має іншого шляху, як кружляти навколо ідола.
       На жаль, релігійна свідомість дуже звикла до цього циклічного руху навколо ідола. Приходить учитель, який показує прямий шлях, але як тільки учитель помирає, стадо знов починає топтатися на одному місці навколо могили учителя. Послідовники Будди, подібно християнам, розтягли Будду по сектам і фактично перетворили Будду на Бога. Я думаю, і в даному випадку обоготворення основоположника і взагалі культ обоготворення окремих учителів не пішов на користь живій культурі, яку несло і ще продовжує зберігати це вчення. Тут зібраний великий потенціал культури і мудрості, і не завдяки поклонінню богам та обоготворенню учителів, а живою практикою багатьох видатних подвижників. Можна знаходити розбіжності між різними течіями буддизму та різними напрямками йоги і споріднених вчень, але я не вважаю плодотворним вишукувати розбіжності, настільки тісно переплелися і взаємопроникають ці напрямки/школи/методи.
       Можливо, саме цей живий вогонь, який ще жевріє під попелом, і підтримує динамічний розвиток ряду країн південно-східної Азії. Японське чудо. Китай почав швидко рости, звільнившись від комунізму. Фактично, звільнився, хоч формально Комуністична партія там ще править. Це не більше ніж оболонка, яка з часом облущиться. Ця агресивна християнська секта не змогла укоренитись тут глибоко і тому не встигла довести націю до оскотинення, на відміну від великого і могутнього радянського народу.
       Можливо, однією з причин динамічного розвитку Сполучених Штатів Америки є відсутність у цій країні пануючої релігії і взагалі не релігійний світогляд. Свамі Вівекананда вважав, що по соціально-економічній організації суспільства США значно вище Індії, але по духовності значно нижче. Якщо вважати релігійний фанатизм та омертвіння духовністю, то так воно і є, на щастя для Сполучених Штатів. Ніщета тут не вважається ознакою духовності, і жодна з інших християнських “цінностей” тут не прижилась. Наскільки я можу зрозуміти американців, не бувши в США, бог у них мало чим відрізняється від Санта-Клауса, так собі привід посвяткувати. Є, звичайно, релігійні фанатики і різноманітні церкви та секти, але не вони визначають американський дух і американську мрію.
       Хай не тішаться богослови написом “Ми віримо в Бога” на доларах. Є такий спосіб захисту від комп’ютерних вірусів, “вакцинація”. Файл позначається міткою, яку вірус розпізнає як “уже заражено” і надалі не чіпляється більше до цього файла. Мені здається, подібну роль відіграють написи на доларах та інші формальні атрибути релігійних богослужінь, які швидше нагадують театральне шоу. Реальним богом в США є сам долар, а не напис на ньому.
       В Європі наймилосердніше вчення залишило незгладимі сліди, як епідемія віспи. Дохристиянська Римська імперія володіла половиною континенту. Після того як тут утвердився престол святої церкви, щось підгризло дух нації, якось вона здрібніла. Я думаю, не випадково саме Італія подарувала світу мафію. Так само не випадково, що в Італії та Франції діяли наймогутніші в західному світі комуністичні партії. Іспанія, колишня володарка морів, деякий час коливалась між комунізмом та фашизмом. Від давньої могутності залишилися лише карнавальні спогади, теж дух нації якось підірвався.
       Чим інтенсивніше впроваджували християнське віровчення свята церква та свята інквізиція, тим фатальніші були наслідки, чим більшу владу на даній території мала церква, тим більше підривався дух нації і готувався грунт для виникнення тоталітарних режимів. Від широкомасштабного сповзання в тоталітаризм Західну Європу врятувало лише те, що головні сили привида християнства-комунізму сконцентрувалися в найбільш істинній течії християнства – східній православній церкві, а потім знайшли матеріальне втілення в комунізмі.
       Свамі Вівекананда під час своєї другої подорожі до США рекламував Веданту як релігію майбутнього, прийнятну для всього світу і зокрема для Сполучених Штатів. (Свами Вивекананда. Веданта как религия будущего? Санкт-Петербург, 1991). На жаль, ця проповідь нагадує виступ сліпого перед глухими на тему “краще бути здоровим, ніж хворим”.
       “Но Бог – Бесконечное, Безличное Бытие. Всегда пребывающий, Неизменный, Бессмертный, уничтожающий всякий страх, и вы все – Его воплощения, Его манифестация. Вот что такое Бог Веданты, и Его небеса повсюду. Здесь, на этих небесах, все персональные боги – вы, вы сами. … … Он вездесущ. Он повсюду! Вы – Его воплощение. … … Моя Мать не оставит нас своим покровом! Тем не менее, мы должны продвигаться сами. Эта борьба и есть поклонение, которое достойно человека, все остальное – тень преходящая. Мы и есть персональные боги. Вот почему я поклоняюсь вам, и это – самая великая моя молитва. Поклоняйтесь всему миру таким образом, отдав всего себя ему на служение!”
       Чи я чогось недоухвачую, чи Вівекананда товче воду в ступі. Прийти від традиційної форми релігії до світогляду, що відображений у приведеній цитаті, це дійсно велике звершення. Але ж це звершення Вівекананди і навряд чи досвід, здобутий Вівеканандою на цьому шляху, може знадобитися американцям, які і так звикли боротися і просуватися самі. Інша стартова точка, інший шлях, інша мета, інша місія. Так для жителів безводної кам’янистої пустелі, де дорогоцінне каміння валяється під ногами, найбільшою цінністю є вода, у жителів же іншої місцевості інша система цінностей.
       Якщо Бог у всьому і немає нічого поза Богом, і ми всі є його втіленням, тоді це слово просто зайве. Ну й займайтесь своїми справами, просувайтесь самі, служіть і поклоняйтесь один одному (останнє проблематичне – інший світ). До чого ж тут релігія? Очевидно, що таке “розуміння Бога” є цінністю лише для того, хто пройшов шлях, подібний шляху Свамі Вівекананди. Для інших воно не потрібне.
       Очевидно також, що і Вівекананда, і інші проповідники в подібних проповідях чогось недоказують, поза полем зору залишається щось більш конкретне, можливо, глибоко особисте, настільки інтимне, що вони і самі перестали його помічати і не вважають за цінність, як сапфіри, якими вимощена дорога. Можливо, це щось навіть трагічно-особисте, якийсь імпульс, що штовхнув їх на шлях і далі підправляв шлях. Цей – імпульсце дійсно невимовна мить, неповторне втілення вічності, яка втілюється всупереч премудрості мудреців “Неведение есть постижение вечного, чистого, счастья, атмана в невечном, нечистом, страдании, не-атмане” (Классическая йога. Перевод с санскрита, введение, комментарий и реконструкция системы Е.П.Островской и В.И.Рудого. М., “Наука”, главная редакция восточной литературы, 1992).
       Очевидно, що метою проповіді Вівекананди є спроба передати свій тип світобачення, плоди своєї йоги, які людина з подібним спрямуванням свідомості могла б сприйняти чи запалитися ними. Але для практичних американців це пустий звук. Інша ментальність. Вівекананда намагається прищепити лотос до картоплі. Великі люди бувають наївними.
       На жаль, в мене є підозра, що будь-яке світобачення, в центрі якого знаходиться ідея бога, не важливо якого, - чи то пантеону, чи Бога Єдиного, чи безособового Бога Веданти, - є еволюційним тупиком. Ідея Єдиного Всеохоплюючого Безособового Бога Веданти є вершиною релігійного світогляду, але разом з тим і кінцевою точкою тупика. Пора зробити оргвисновки з історії і відправити бога на пенсію. Він заслужив відпочинок. Це слово не має ніякого позитивного змісту. Коли говорять “фрукт”, це узагальнююча назва яблук, груш, бананів та інших смачних і корисних продуктів. Хоч “фрукта” як такого в природі не існує, але узагальнення цілком позитивне. Словосполучення “Бог Єдиний” не є навіть узагальненням, тому що неможливо узагальнити різноспрямовані “розуміння Бога”. Коли ми додаємо до одного яблука дві груші, одержуємо три фрукти, але якщо знаходимо суму кількох різноспрямованих векторів, в результаті одержуємо нуль. Богослови будуть жонглювати незбагненністю Бога, Святаго Духа і Церковних Таїнств, але я на царствіє небесне не претендую і в цій широкомасштабній брехні участі брати не бажаю.
       “Бог” – це справжнє пусте місце, око урагану, навколо якого розкручується свистопляска обману і самообману. Це приваблива упаковка, на якій написано “Бог Єдиний”, але всередині знаходиться цілком конкретне “розуміння Бога” з усім комплектом святих писаній та святих преданій, дияволом, ворожнечею до інакомислячих і всіма іншими проявами релігійної свідомості. На інших коробках пишуть “Бога немає”, але всередині майже такий же комплект, хіба що під іншими назвами, наприклад, Світова Революція, історія КПСС, вороги народу, архіпелаг Гулаг. Все це один і той же релігійний тип свідомості і світогляду, який можна розпізнати по словосполученням “Бог є”, “Бога немає”, “вірю в Бога”, “не вірю в Бога”.
       Лев Силенко і, мабуть, не він один, вважає, що утвердження ідеї Бога Єдиного і зокрема національного “розуміння Бога” сприяє згуртуванню нації і зміцненню держави. Мабуть, так думав і князь Володимир. Лев Силенко вважає, що у всіх нещастях винувата чужа віра, насильно нав’язана Русі. З цим неможливо не погодитись. Але яка могла бути альтернатива? Лев Силенко дає князю Володимиру цікаву пораду:
       “Володимир повинен був реформувати многобожну віру Батьків своїх. І навіки утвердити Київське розуміння Єдиного Бога з ім’ям Дажбог. … … Треба було царським наказом скликати до Києва волхвів усіх племен. І дати їм наказ створити Священну Раду. Священна Рада вибрала б з найдостойніших волхвів Головного Духовного Тата всея України-Руси. І волхви мали б у присутності царя Володимира скласти присягу вірності Головному Духовному Татові. Той чи інший збунтований волхв мав би бути покараний за законом Священної Ради. Волхви і народ прийняли б спокійніше Київську віру в Єдиного Бога, ніж наказ “Хто не схоче хреститися, буде позбавлений майна і покараний смертю” (Мудрість Української Правди. Наука РУН Віри. Київ, “Обереги”, 1996).
       Трохи занесло мудрість Української правди на повороті. Сумнівно, щоб волхви набрали більшість голосів за обрання того чи іншого бога на посаду спікера. Але не в тому справа. Головне те, що Лев Силенко допускає призначення одного з богів на вищу посаду шляхом демократичних виборів, чи навіть царським указом. В той же час, пророків (в тому числі себе) він вимагає приймати якими вони є, або не приймати, але будь-якій критиці пророки не підлягають, тому що вони послані богом. Якась тут незрозуміла мішанина богів з демократією. Всякі спроби маніпулювати богами, проводити серед них адміністративну реформу, безплідні. Історичні прецеденти релігійних реформ, на які посилається Лев Силенко, на мою думку, не можна вважати однозначно позитивними.
       Віра в будь-якого бога несе в собі живу істину лише деякий час після того, як ця істина спалахнула у свідомості основоположника і поки вона не омертвіла через обоготворення. Конкретно, чи дав Лев Силенко спалах високої істини? Перше враження від (Мудрість Української Правди. Наука РУН Віри. Київ, “Обереги”, 1996) в мене було негативне. Оголошує сам себе Пророком, який не підлягає критиці. І ряд інших моментів, що ріжуть око. Проте, уважно вивчивши цей твір, моє негативне ставлення потроху розтануло. Не будемо придиратися до самозванства, це, зрештою, не гріх. Та й пора вже покласти край застарілій християнській традиції, по якій живих опльовують, а з мертвих роблять святих. Згадайте хоча б Раїсу Горбачову, яка повинна була вмерти, щоб у невдячних співвітчизників з’явилася мізерна крапля співчуття. Якщо Лев Силенко відчуває в собі полум’яне покликання, не можна його за це зневажати, навіть якщо це покликання проявляється в незвичній формі. На жаль, я не читав “Мага Віри”, але навіть скорочений виклад РУН Віри несе в собі могутній потенціал, глибинну національну культуру України-Русі, яка так необхідна саме тепер.
       На жаль, мені здається, що релігійна оболонка, в яку упакована ця культура, здатна задавити саму культуру і не має перспективи. Якщо вона і прийнятна, то хіба що тимчасово, для людей, які звикли до релігійного світогляду. Проте, немає ні можливості, ні потреби “відділяти зерна від лушпиння”, чим любили займатися радянські філософи. Коли настане час і сприятливий клімат, зерна проростуть, а лушпиння перегниє. Неможливо і непотрібно відділяти істини від лушпиння в творчості будь-якого великого подвижника, чи це Силенко, чи Вівекананда, чи Шрі Ауробіндо. Зерна проростуть, коли прийде час.
       Здається, що епоха, в яку ми вступаємо, буде епохою скреготу зубовного відмираючих форм і сутностей, а заодно і нас з вами. Але разом з тим це буде і епоха проростання зерен, які поховані під товстим шаром нахеркомупотрібних мудростей, святенницьких амбіцій та дрібнішого сміття. Можливо, основоположники самі не впізнають посіяне ними, коли воно виросте. Така вже доля всіх наших справ, і великих, і малих. Не знаєш, що виросте з посіяного.
       Але співає зірка, співає річка, співає мрія,

Ваблять і кличуть незнані простори.
Ударять громи, і розваляться гори.
Мрії моїй осяваючи путь,
з краю до краю веселку напнуть.
Та замінити веселка не в силі
Образ далекий, чарівніший мрії.
....
(фрагмент вірша, присвяченого прекрасній зірці).

       Закінчуючи цей розділ, я не хотів би, щоб мене зрозуміли так примітивно, що ніби я “безбожник”, чи “не вірю в бога”, чи щось на зразок “продав Христа” або “продався дияволу”. На жаль, багато людей нездатні зрозуміти інакше.
       Дозвольте коротко повторити пройдене. Заперечення бога – це та ж сама релігійна свідомість. Заперечуючи бога, автоматично потрапляємо під владу диявола – релігійна свідомість не залишає іншої альтернативи. Хибним є не визнання чи заперечення бога, а спрямованість свідомості, яка потребує і породжує бога/богів і диявола/злих духів. Це розщеплення на вершині ментальності, як і нижчі розщеплення, є індикатором і наслідком недостатньої культури свідомості. Але разом з тим, розщеплення є результатом хибного сприйняття імпульсу свідомості вищого рівня. Людська свідомість розщеплюється, тому що неспроможна сприймати це світло відкрито і рівно, як неможливо дивитися на Сонце без темних окулярів. Вмикаються численні локальні пожадливості, які роздуваються, створюють навколо себе тіні, і результатом може бути загальне порушення психічної рівноваги або створення антагоністичного світогляду.
       Разом з тим, безсумнівно, що є якесь джерело, до якого ми інстинктивно тягнемося, як метелики до розжареної лампи. А може, правильніше сказати, сяюча нитка, яка нас веде. Хтось скаже ще по-іншому. А можливо, краще взагалі не створювати подібних образів, бо виникає спокуса назвати це джерело, чи світло, чи нитку богом або якимось еквівалентом, Абсолютом. Але така спокуса є відрижкою релігійної свідомості. Джерело або джерела потребують не абсолютизації, молитви, поклоніння, чи інших атрибутів релігійної віри, а культури. Коли з’явиться така культура і коли вона дістане масового поширення, тоді і буде перейдений бого-диявольський дуалізм і всі породжувані ним антагонізми, які принесли стільки нещастя людям. Тоді бог з дияволом будуть мирно стояти поряд в музеї історії, а Ісус перестане бути Христосом, ідолом християнського стада.
       Коли Ісус нарешті стане нормальною людиною, тоді і буде завершений його подвиг. Це буде означати, що людство нарешті сприйняло спалах світла.