Сонячна мрія
Мы все – загадки, все – миры,
Лучи незримого кристалла.
Татьяна Уманская

        Справжня зміна епох відбудеться тоді, коли з-під завалів мудрості, рабства і святості проростуть і зміцніють первісні ростки живої відкритості та безпосередності, як у дитини, чия свідомість ще не спотворена так званою “освітою”. Чому ж ці проростки щирості, які спонтанно виникали з найдавніших часів дитинства людства і продовжують спалахувати, ніяк не розростуться в могутній дуб цілісної, щирої, безпосередньої свідомості? Мабуть, всьому свій час. Всяка благородна рослина росте повільно і спочатку її ростки дуже тендітні. Бур’яни ростуть швидше і все глушать. Подібно, поки не завершили свою місію динозаври, ссавці бігали тихше води, нижче трави. Для того, щоб свідомість і утворені нею ментальні структури могли рости вільно, незавихрено, безконфліктно, розпросторено, як проміння Сонця, необхідна нова, Сонячна культура свідомості, новий організуючий принцип.
       Дотепер еволюція свідомості була еволюцією ментальних структур і протікала таким чином, що внаслідок концентрації еволюційного потенціалу на нововідкритому напрямку і рівні новостворений центр свідомості намагався захопити всю повноту влади, домінувати над старшими ментальними структурами, нав’язуючи їм свої форми, модулюючи їх активність своїми ритмами. Це породжувало явища розділення, спеціалізації, конфліктності, імітації, паразитизму, прояви яких бували і є жахливими. Можна припустити, що наша епоха закінчиться завершенням формування основних структур і центрів розуму. Місією цієї епохи було вироблення локальних культур свідомості, які гармонізували поведінку окремих ментальних центрів і структур.
       Далі на часі розгрупування надмірно ускладнених взаємозалежностей, свого роду розчистка ментальної оболонки від паразитних структур і сутностей, і шлях до цього – інтегрування в якусь всеохоплюючу, всеоб’єднуючу “чисту свідомість” чи “супраментальний розум”, в різних термінологіях. Я не знаю, що це таке і як його досягнути. Я сумніваюсь, щоб мені або кому завгодно іншому якимись великими учителями міг бути явлений конкретний шлях, або що досвід учителів може бути прямо запозичений з їх писань чи навіть шляхом безпосереднього спілкування. Їх звершення мають якийсь вплив на людство, але яким чином це відбувається і в чому значення їхніх звершень, мабуть, не знають ні вони, ні ми. Дійсно, шляху немає. Але і чекати якогось чуда неможливо. Шлях відкривається тим, хто йде.
       Якщо ця всеохоплююча, не знаю як сказати, найтонша, позаментальна субстанція колись відокремиться від неусвідомленої зпаяності з “я” в живій істоті, стане об’єктом поля зору “я”, як тепер матеріальні і частково ментальні структури, це означатиме нове розкриття особистості людини, настільки ж багатше від ментальної індивідуальності, наскільки ця остання багатша від фізичних та фізіологічних форм. Еволюція людини і її світогляду схожа на розпускання бутона. Індивідуальність первісної людини сприймалась її колегами як сукупність фізичних здібностей, навичок, вміння, здоров’я. З розкриттям емоційного плану акцент індивідуальності перемістився в доброчесності цього плану. Хоч гармонійні фізичні пропорції і тепер є необхідною складовою частиною позитивного іміджу людини, все ж ми більше значення надаємо розуму, душевній красі. Пропорції і структури попередніх планів, так би мовити, стали стандартом, перестали бути характеристикою індивідуальності. Звичайно, в певних межах. У віддаленому майбутньому щось подібне з необхідністю станеться і з розумом взагалі. Виробиться певний типовий стандарт розумових структур і здібностей, індивідуальність же стане тоншою і неповторнішою, переміститься у вищу/глибшу, поки що неусвідомлену сферу. Пелюстки ментальної оболонки розкриваються, відокремлюються від бутона одна за одною. Відокремлена пелюстка потрапляє в поле зору. Що там у самому центрі? Не має практичного смислу задаватися такими питаннями, це все одно що намагатися побачити свій зрачок. Коли пройде розкриття, питання буде непотрібне. Важливіше спитати, чи цей процес іде автоматично, чи вимагає якихось цілеспрямованих зусиль? Я не знаю. Судячи з мудрих книг, до цього часу розкриття вищих рівнів “я” було досягнуте небагатьма людьми, і на основі їх досвіду виросли ті чи інші школи йоги та споріднених вчень. Наївно було б сподіватися, щоб нормальна людина раптом відмовилась від запліснявілого, але звичного душевного комфорту і кинулась в киплячий казан йоги, щоб як у казці вискочити звідти прекраснішою. Більшість тих ненормальних, хто кидається під впливом якогось особистого нещастя, лише обпікаються. Для досягнення позитивного результату недостатньо стимулу у вигляді скипидарного фітіля, треба ще якесь покликання, а до нього культуру, а до неї широту світогляду, а до нього мрію, і все це повинно розцвітати на фоні постійного стимулювання вказаною душощипальною речовиною. Багато чого треба, щоб переплавити свою натуру і при цьому не з’їхати з глузду, і не стати рабом божества/секти/учителя/стада. Наївно було б також думати, що цей шлях, на якому спіткнулися немало видатних особистостей, буде менш болісним в масштабах всього людства. Але наївно також вважати, що все людство якимось хитрим збоченням обмине шлях, прокладений видатними особистостями. Розвиток суспільства з необхідністю повторює розвиток окремих людей (і навпаки), тому що основні форми і ключові моменти еволюції свідомості універсальні.
       Безцільно сидіти неможливо. На людство насуваються такі загрози, кризові явища, що хочеш-не хочеш доведеться забувати про комфорт. Стимул наявний, і припікає належним чином і в належному місці, і ноги мимоволі хочуть бігти світ заочі. Питання лише в тому, куди спрямувати цей щирий порив наскипидареної душі, і чи взагалі потрібно спрямовувати, і хто претендує на знання вірного курсу. Ось уже полчища проповідників заманюють душі в свої стада. Інші душі цілком віддалися диким тваринним інстинктам, авось інстинкт підкаже ногам вірний курс. Ще інші вже вступили в потужний каналізаційний потік і намагаються захопити з собою всіх, з ким спілкуються. Ситуація майже безнадійна, каналізаційний потік все ширшає.
       Але ж поряд з цим спонтанно проблискують щирі спалахи, які з’єднують у своєму розквітненні всі часи і всі видатні прозріння всіх пророків, часів і народів.
       “Наши обскурантизм и деградация – это всегда сигнал прихода более великого света, которому суждено низойти, чтобы сломать господствующие ограничения. Есть только два способа это сделать: посредством сверхизобилия света или посредством сверхизобилия тьмы. Один способ тянет нашу тьму к свету и растворяет ее, другой же обрушивает свет в нашу тьму и преобразовывает ее. Один освобождает немногих, другой же освобождает всю землю. … … Нам суждено было забыть Тайну, человечество должно было низойти вдоль темной кривой века разума и религий для того, чтобы все могли вновь обрести Тайну…” (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993).
       Ситуація складується так, що культура свідомості, яку дає інтегральна йога, перетворюється на єдино можливий спосіб виживання. І найперше – це культура самостримання безконтрольної, самозбудженої, холостої активності, що безплідно поглинає ресурси енергії-свідомості на всіх рівнях. Досягнення стану “невимовності розуму”, яка прямо знімає цю суєту, поки що навряд чи може бути усвідомлене більшістю звичайних людей як ідеал чи мрія. Але, якщо світло далекої зірки не проходить через темні хмари суєти, шляховодну місію перебирають на себе ями, коряги, кікімори дріб’язкових та великих амбіцій і могутностей, ідоли та гноми релігій, тоталітарних вчень, і інші вчителі з тієї ж компанії. Так чи інакше шлях повинен бути знайдений і пройдений, якщо не по світлу зірки, то по жаху темряви. Так чи інакше прозріння вчителів світла і підказки вчителів темряви виконають свою місію.
       Все ж можна сподіватися, що людство вже вже дістало досить підказок темряви і завдяки цьому стає можливим усвідомлення позитивних ідеалів. Якщо не тепер, то в найближчому майбутньому повинна бути усвідомлена життєва необхідність стримання зажерливості розуму, нав’язливої звички до безперестанного поглинання і пережовування інформації і взагалі пожадливої тяги до нових знань. Те ж відноситься до формацій і активності емоційного розуму. Але не будемо перетворювати цю повчальну книжку в трактат з інтегральної йоги, не мені рівнятися з основоположниками. Я обмежусь мінімумом.
       Необхідне розблокування стійких паразитних ментальних самозбуджень через культуру стримання різних форм задоволення/ейфорії/блаженства, які підтримують стійкість цих самозбуджень. Це завдання дуже складне, але коли весь час тримати перед собою такий ідеал, то знаходяться і засоби реалізації. Коли ж ідеалом є могутність розуму і зокрема інтелекту та заснованих на ньому технологій, то цей ідеал впадає прямо в каналізаційний потік.
       Необхідна відмова від обману сил-свідомостей-істот природи і в тому числі сутностей і локальних центрів свідомості, що складають людину. Деякі з форм такого обману очевидні, як-то застосування протизапліднювальних засобів, втручання в генетичне середовище, для розпізнавання ж багатьох інших обманів необхідна відповідна культура. Культура підтримує культуру, обман підтримує каналізацію. Здається, що історія взялася навчити людство цій істині.
       Я вже кілька разів вживав термін “культура свідомості” і давав загальне визначення такої культури, на мій погляд. Що ж являє собою ця культура, яка повинна замінити богів, більш конкретно? Навряд чи можливо явити конкретний образ культури свідомості, вона неповторна, як індивідуальність людини. Культура створюється чи не створюється на шляху, це продукт тривалого розвитку протягом багатьох поколінь. Найбільше, що можна поки що сказати позитивного, це дати негативні орієнтири, тобто, не ходи туди – там яма, не збочуй туди – так какашка.
       Ризикну дати п’ять основних негативних орієнтирів, як я їх розумію. Можливо, хтось розуміє по-іншому, я не претендую на прийнятність для всіх.
       -непожадливість до щастя, блаженства всіх видів
       -непожадливість до сил-могутностей всіх рівнів
       -нерозділення на внутрішнє і зовнішнє, езотеричне і екзотеричне
       -не протиставлення тіла духу, матеріального духовному
       -не зверхність, не приниження, не самоприниження, не ідолотворення в спілкування з силами-свідомостями-істотами Всесвіту.
       Це свого роду антитеза ядру релігійної свідомості, яка може породити відповідну культуру. При послідовному проведенні в повсякденному житті ці принципи конкретизуються, але це справа кожного. Проповідувати правила доброчесного життя не є моїм наміром і метою цієї книжки. Як-небудь іншим разом.
       Слід зазначити, що хоч з моєї точки зору і в даний момент життя приведені п’ять орієнтирів є найбільш важливими, для когось іншого це не так. У кожного своя місія, передісторія, стартова позиція і видима мета. Для когось важливіший кодекс честі бійця, для когось кодекс честі вора, для когось моральні принципи будівника комунізму. Притому, неможливо навіть сказати, що одне “вище”, а інше “нижче”. Подвиг старенького пенсіонера, який за крок до могили вирішив зайнятися оздоровлювальним бігом, не менш важливий, ніж подвиг спортсмена, що встановлює світовий рекорд.
       Всякі принципи відносні і з іншої точки зору. Адже щоб виховувати непожадливість до могутності, блаженства, щастя чи грошей, треба спочатку їх досягти або заробити. В противному разі ці принципи будуть мати таку ж цінність, як доброчесність ніщих духом або цнотливість імпотента. Практично, спочатку присутня тяга до вказаних якостей, а вже потім виховання і окультурення досягнутого. Так само невимовності розуму неможливо досягти, не маючи розуму і не працюючи над вгамуванням його активності. Все-таки, спочатку активність, а потім культура цієї активності. Такий природній шлях, і на одному відрізку цього шляху є прагнення до матеріального, видимого успіху, на іншому – вгамування подібних прагнень. Одне неможливе без іншого.
       Але насправді питання ще глибше. Адже, наприклад, вгамування активності розуму теж є свого роду зусиллям, певним спрямуванням свідомості, яке з часом контролюється волею. Коли-небудь може постати метою вгамування і цього зусилля, і кінечного пункту на цьому шляху може не існувати. Все відносне, все співвідносне з місією кожного. Враховуючи сказане вище, прочитавши якусь розумну книжку, заповіді чи принципи, далі треба по можливості їх забути. Але ж щоб забути, треба спочатку прочитати, інакше це забуття не матиме ніякої позитивної цінності.
       Стоп-язик, задній хід. Це мене занесло, проповідую, наче Свамі Вівекананда. Не вторгую нічого за такі проповіді і цінні поради, особливо по пункту необманювання природи. Щоб мати успіх, треба трохи прибріхувати і трохи не помічати брехню. Отже, не заважайте мені брехати, тобто, говорити правду. Зараз прорубаємо дірку в хмарі з киселю і полетимо вище (Носов Н.Н. Незнайка и его друзья).
       Саме так, якщо вдасться розчистити нашу надмірну мудрість, інтегрувати активність розуму на всіх рівнях, від генетичного і до вершин ментальності, в якусь невідому всеохоплюючу “чисту свідомість”, еволюція людства радикально зміниться. На зміну богам і Богу Єдиному прийде щира відкритість, те саме живе спілкування, спотворення якого рабськими інстинктами і породило богів. Якби людство було здатне відразу виробити відповідну культуру свідомості і перш за все вгамувати інстинкти зажерливості в їх різноманітних формах, від грошей і тваринного задоволення до щастя і знання, епоха богів була б непотрібна.
       На жаль, людство досі не змогло виробити таку культуру свідомості, в якій розвиток науки і технологій перестав би бути всеподавляючою силою, що розкручується по законам агресивної зажерливості і поглинає все більше душевних і матеріальних ресурсів. Цей шалений маховик має величезну інерцію і в кінці кінців калічить всіх, хто його розкручує. Просто так він не зупиниться. Так само, не зупиняться самі собою і всі форми паразитних самозбуджень свідомості, одним з проявів яких є маховик матеріального так званого “прогресу”.
       Але якщо хтось не може знайти позитивний напрям, доля підказує правильний шлях негативним способом – кризами, тупиками, ідолами, катастрофами. Вся епоха богів і релігій, а в новітній час також дрібніших ідолів науково-технологічної могутності, є свого роду негативним навчанням людства, як не треба ходити. Навчання жорстоке. Але така ціна свободи. Альтернативою є рабство і оскотинення, одночасно вони є і засобами навчання. У темряви теж є своя місія, і темряву неможливо відкинути в небуття, поки не завершена культура темряви.
       У всякому безвиході, в безнадії, серед диких викриків озвірілого комуно-християнського бидла, важливо знайти, чи хоч би намагатися знайти ту втрачену сяючу нитку свідомості, відкритися невловимо-чистому джерелу, мрії, та навіть дитячій мрії. І не навіть, а насправді, тому що ці чисті джерела пробиваються з дитинства, завалені освітою, проблемами, метушнею, амбіціями, абсурдною отупляючою працею во ім’я цих амбіцій, всепроникаючою атмосферою тютюнового диму, за допомогою якого скоти намагаються нав’язати всім свою скотську ментальність. Справді, дитяча душа знов і знов відтворює ту первісну гармонію, яку так безуспішно шукають потім жертви дорослого так званого життя.
       На жаль, в останні часи народжується все більше дітей з тими чи іншими дефектами і навіть скотськими задатками. Процес відтворення скотини і каналізаційний потік вже охоплюють і генетичну сферу. Це результат помилок і злочинів батьків. Природа виносить і виконує вирок, навіть якщо помилка і злочин не передбачені жодним моральним чи кримінальним кодексом. Якщо свідомість невірно спрямована, ніякими генетичними маніпуляціями неможливо виправити результат, можна лише навалювати один обман на інший і все більше заплутуватись у брехні, чим і займаються так завзято дорослі дяді. Не допоможуть їм ні їхня наукова могутність, ні їхні ідоли.
       Якщо комусь вдається в кінці життя досягти психічної гармонії, що притаманна нормальній дитині від народження, це справді видатне досягнення, справжнє чудо. Так само якщо людству в кінці його історії вдасться відтворити гармонію щирої безпосередності, притаманну дитинству людства, це виправдає всю історію людства і всі злочини на цьому шляху. Я думаю, не випадково в періоди криз, в тому числі і в наш час, знов і знов посилюється інтерес до першоджерел. Людство намагається повернутися “назад до природи”. Назад дороги немає, але відтворити природню щирість першоджерел цілком можливо і необхідно.
       І так само як пробурити земну кору найлегше з долини чи навіть з дна океану, а не з вершини гори, найближчими до першоджерел людської душі є язичницькі культури, які так зневажливо були завалені горами цивілізації, ученості та продуктами діяльності всеподавляющих світових релігій. Можна сказати, що кожен відкопаний язичницький гімн важить для людства в наш час більше, ніж винайдення комп’ютера чи чергове знущання учених генетиків над природою. Я не агітую молитися язичницьким богам, своє відношення до обоготворення я вже висловив. Але цілком можливо відділити віру і культуру від релігійної плісняви.
       Фрідріх Ніцше написав “Так казав Заратустра”, і в цьому творі є невеликий розділ “Про три перетворення духу”. Верблюд, випробування тягарями, лев, здобуття свободи, і далі дитина – невинність, забуття, звільнення від вантажу поразок і перемог, новий початок. В одній з буддистських сутр є така метафора:
       “…если какой-нибудь человек соберет в таком количестве семь сокровищ, сколько в трех тысячах тысяч больших миров существует Сумеру, царей гор, и поднесет их в дар и если другой человек извлечет из этой праджняпарамита-сутры хотя бы одну гатху в четыре стиха, заучит, прочтет, изучит и проповедует ее другим людям, то количество благости счастья, полученного в первом случае, не составит и одно сотой благости счастья, полученной за второе даяние, не составит и одной стомиллиардной этой благости счастья и количество их даже нельзя будет сравнить” (Психологические аспекты буддизма. Новосибирск, “Наука”, Сибирское отделение, 1986, с. 62).
       Подібним чином, я говорю, що якби навіть Ніцше не написав більше нічого, крім цього невеликого розділу про три перетворення духу, то і тоді написане ним переважило б писання всіх інших філософів у стільки разів, скільки розвелося дипломованих філософів у трьох тисячах тисяч великих світів. Справді, для мудреців, подвижників і людства в цілому було б початком нової епохи, якби вони спромоглися забути про свою мудрість, звільнилися від тягаря своїх перемог, забули про свою могутність і навчилися дивитись на світ очима дитини.
       Неймовірно, але прозріння Ніцше змикається з інтегральною йогою.
       Оскільки я вже процитував Ніцше, скажу трохи більше, зробимо ліричний відступ. “Так казав Заратустра” – це справді джерело живої і мертвої води. На жаль, мені здається, що мало хто здатен осягнути всю глибину цього твору. Колись мені потрапила до рук книжка (Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания. СПб., 1993). Вона провалялась в мене більше року, перш ніж я наважився прочитати. Якийсь інстинкт самозбереження душевного комфорту заважав відразу зануритися в цю книгу. Можливо, я не був готовий сприйняти. Щось подібне і з Ніцше. Я прочитав поверхово “Так казав Заратустра” і “Жадання влади”, але досі не відважуюсь зануритись в дух цих творів. Проте, дивним чином, знайомство з інтегральною йогою Шрі Ауробіндо допомагає мені частково зрозуміти Фрідріха Ніцше. Це справді диво. Несподівано дотикаються дві здавалась би зовсім різні культури. Мені стає більш зрозумілим, чому мудреці Вед порівнювали свідомість людини з деревом коренями вверх. Гілки культури людства змикаються на вершинах.
       Я не розумію, чому Ніцше вважають ідеологом фашизму. Адже європейські тоталітарні режими, комунізм і фашизм, виросли саме з християнства, як закономірна стадія розгортання ядра християнської ментальності (далі я детальніше розгляну це питання). У Ніцше є пафос аристократизму і облагородження нерівності людей, але спрямований він саме до облагородження і окультурення цієї природної нерівності. Ніяким чином творчість Ніцше не породжує нерівність або рабську залежність людини від людини. Якась подібна спрямованість була у Конфуція, за що радянські історики та філософи люто гавкали на нього. Мовляв, виправдовує існування експлуататорських класів. В їхні голови не могла прийти така думка, що класовий антагонізм набув таких диких форм не в останню чергу завдяки роздуванню цього антагонізму комуністичним, а перед тим християнським вченням.
       Повторюсь, що розділ на багатих та бідних – це одне з розщеплень свідомості, яке є індикатором недостатньої культури свідомості і одночасно навчальним засобом для вироблення такої культури. Дорого давалися і даються людству уроки цивілізованого співіснування багатства та бідності, незаздрісного і незверхнього співжиття аристократів та посередностей. Але це необхідний історичний етап. І якщо з’являється ідеологія, яка проголошує богоугодність ніщети і зло багатства, первородну праведність пролетарів і злочинність багачів, це відкидає становлення культури людства на тисячі років назад, а відсутність культури приводить до жахливого розшарування і загострення антагонізму соціальних полюсів. Відповідно, розшарування і антагонізми створюють сприятливе середовище для росту комуністичного та християнського віровчення. Круг замикається, антагонізм наростає, з’являються тоталітарні режими, а відповідальність за виникнення фашизму валять із хворої голови на здорову.
       Не було в історії людства більших надлюдей, ніж генеральні секретарі ЦК КПСС – одним телефонним дзвінком посилали мільйони людей на бойню. Але проголошували служіння народу метою свого життя. І не треба тут вбачати навмисний обман. Скотному народу, породженому християнством, неможливо було служити інакшим способом, іншого поводження з собою вони не розуміли і не розуміють. Несподіваним чином декларації рівності і справедливості породжують найгірші зразки нерівності і несправедливості, тому що гальмують окультурення нерівності і заважають перетворенню антагоністичного розщеплення свідомості в конструктивну спеціалізацію свідомості, проявленню нерівності як навчального інструмента для створення культури, на основі якої тільки і може бути перейдена ця нерівність.
       Щось подібне проявляється і в менших масштабах. Пост-совковим ворам вигідно гальмувати процес узаконення приватизації, щоб встигнути накрасти побільше під гаслами соціальної справедливості. Подібним чином, хижі тварини мають культуру хижацтва, яка запобігає від загризання на смерть собі подібних, хіба що у випадках непокори законам зграї. Голуб же, цей комуно-християнський символ миру, закльовує іншого голуба до смерті.
       Ми трохи відхилилися від теми, але я хочу цим сказати, що не примазуйте фашизм до Ніцше. Краще уважніше вчитайтесь у ваші святі писання, там ви знайдете витоки всіх “ізмів”.
       Але повернемось до нашої нитки.

Сонячна мрія

Вільна, як вітер волі,
Сонця душа співа.
Мчить-промениться в просторі
мрія казково-жива.

Мчить через чорну безодню,
пам’ять нездійснених мрій,
через розломи холодні
вмерзлих у вічність надій.

Тепле проміння хитає
казку, що шепче весна,
мрія в росі розцвітає,
сонячна і запашна.

Ніжно бринить кольорами
вічна і трепетна мить,
сяє над соняшниками
сонячне око блакить.

Радісно-сумно кульбаби
шлють насінинки в політ,
вітер несе над полями
пам’ять про сонячний цвіт.

Пам’ять просторів замріяних,
пам’ять моїх кохань,
квітне у чорній прірві,
стиснута в чорний край.

Ще одна вічність, і вибухне
зірка в безодні нова,
промінь палаючий винесе
мрію, що вічно жива.

       Примітка. Якщо колись мій твір буде перекладений на іншу мову, прошу поряд з перекладом віршів (“ваблять і кличуть незнані простори”, “Сонячна мрія”, “Доля Русі”, “Чумацький шлях”, “Поема завершення і початку шляху”) надрукувати український оригінал. Я володію російською мовою так само як і українською, але і сам би не зміг перекласти ці вірші на російську без втрати ритму і смислу. Та навіть перекладаючи цю свою прозу на російську, я щось втрачаю. Це я говорю не для приниження російської мови. Просто, щоб перекласти без втрат, мені треба заново увійти в натхнення, з яким я писав цю книгу, але повторити це натхнення я не можу. Я вважаю, що всякий твір треба читати по можливості на мові оригіналу, Шевченка на українській, Пушкина по-русски, Microsoft Windows in english. Переклад або гірший, або є чимось іншим.
       Я часто намагаюсь відкритися свідомості Сонця, земної атмосфери і інших живих істот-сил природи. Іноді свою настроєність, коли приходить натхнення, можна передати віршем, як приведений вище. Це дослівна замальовка з натури, тут немає художніх метафор чи інших літературних викрутасів. Іноді повторення якогось вірша, свого або чужого, допомагає відновити бажану настроєність. Взагалі, перехід в якийсь стан свідомості, розкриття якимось силам-свідомостям шляхом повторення ритмічних словесних форм широко практикується в усіх релігійних і нерелігійних духовних вченнях і часто вірш є найкращим засобом передати певну настройку свідомості.
       Так виникають молитви. Багато язичницьких гімнів були присвячені Сонцю, цьому щедрому джерелу енергії-свідомості. Людина інстинктивно тягнеться до своїх джерел. Які прекрасні гімни-прославлення Сонця були у інків. На жаль, християнські скоти затоптали пам’ять язичницької Русі, оголосили співучу душу Русі “гріхом”, а замість живої пісні підсунули молитви своїм тоталітарним, всеподавляючим ідолам. Мабуть, провідникам скотства вшанування Сонця найбільше муляло очі. Від’єднавши людину від цього головного джерела психічної енергії, з нею можна робити що завгодно – підсовувати свої скотські сурогати, вбити пам’ять, нав’язати деформований світогляд, поставити ідола і примусити вважати його центром всесвіту. Щоб вбити пам’ять, треба відімкнути джерела енергії-свідомості. Саме тому християнська церква вважала язичницьке вшанування Сонця, Місяця, річок, і інших живих істот природи одним з найбільших гріхів. Ці народні звичаї забороняли, переслідували, намагалися всіляко зпаплюжити, а якщо це не вдавалося, то присобачували до народних свят своїх християнських святих та біблійні інтерпретації.
       Ось приклад.
       “Один ученый решился провести такого рода опыт (скажем от себя – весьма опасный и вредный) над своим единственным сыном. … До десяти лет мальчик не слыхал и не читал слов “Бог”. Между тем, при незнании слова “Бог”, у мальчика уже стало пробиваться религиозное чувство. Он думал найти то, чего смутно искал душой, в солнце. Солнце, это благодетельное светило, заходящее после своего дневного пути и снова восходящее, чтоб дарованием тепла оживотворить природу, - светило, в котором языческая древность видела высочайшее живое существо – сделалось предметом поклонения для мальчика. Каждое утро, в хорошую погоду, он таинственно выходил в сад, чтобы присутствовать при восходе дневного светила и выразить ему свои почтительные чувства. … Отец объяснил ему тогда, что такое солнце, и сказал, что все эти звезды, раскинутыя по безконечному небу, суть безчисленные солнца. Это открытие разочаровало мальчика: он не знал теперь, куда обращаться ему со своими мольбами и сердечными движениями. Чтоб утешить его, отец стал говорить ему об высочайшем Уме, Устроителе вселенной, Троице и Промыслителе мира – Боге. Таким воспитанием отец решил высочайший вопрос ученых своей страны. Он мог видеть, как человеческая природа, еще невинная и чистая, зовет Бога, и единаго Бога, и будучи оставлена без всякой помощи в своем искании, ищет его в предметах окружающего чувственнаго мира, подобно предоставленному ходить своими путями язычнику. Да, душа человека по природе верующая, по природе христианка” (Духовные посевы. Духовно-нравственное чтение для народа, школы и семьи. Киев, издание Украинской православной церкви, 1991, с. 1).
       Процитований вище приклад, можливо, надуманий, але християнська фальшивість в ньому справжня. Не може християнська душа змиритися з тим, щоб язичник ходив своїми путями, не санкціонованими святою церквою. Християнський, тобто скотський світогляд оголошується справжньою природою людської душі. Всі щирі душевні прояви оголошуються поганськими, бісівськими. Тут потрійне перебрехування (вони люблять трійцю). По-перше, прояв вдячності до Сонця розглядають як релігійне поклоніння, уже цим підсовують деформовану точку зору. По-друге, омертвляють живі прояви, накривши їх задушливим ковпаком свого Бога Єдиного. По-третє, під вивіскою “Бога Єдиного” підсовують цілком конкретне “розуміння Бога”, притому в найбільш рабській формі.
       Гарний приклад християнського виховання. Це все одно що сказати сину, який закохався: “не переживай, бог створив безліч жінок, та й навіщо вони тобі, краще молись богу”.
       Я привів цю довгу занудну цитату для характеристики запліснявілої християнської ментальності. Але якщо ми копнемо глибше, то омертвіння живої вдячності не є ознакою лише розвинутих світових релігій. Релігійна свідомість зароджується саме в первісних щирих проявах. Для росту паразита необхідна жива тканина. Де ж та грань, за якою живе спілкування перетворюється в релігійний обряд, віршована вдячність – в святу молитву, жива пам’ять – в святе писання, а щира відкритість – в релігійну віру? Очевидно, існує якийсь вид недостатньої культури свідомості, що породжує таке омертвляюче пертворення, і ця дефектність проявилась у створенні гімнів язичницьким богам так само, як і у виникненні ідеї Бога Єдиного та створенні конкретних “розумінь Бога”.
       Ця грань і ця культура надзвичайно невловимі. Якщо сказати, що Сонце є джерелом енергії-свідомості, то майже кожен, хто це прочитає і прийме на віру, і буде намагатися розкритись, буде тим самим концентруватися на чуттєвому, емоційному та інтелектуальному образі Сонця, тобто, на власних уявленнях про те, що таке це джерело. Тим самим твориться ідол або формація, яка виконує роль ідола. Те ж саме відбувається, якщо хтось намагається встановити зв’язок з Космосом, як це модно говорити, чи якимось Абсолютом. Якщо ж я напишу це застереження, то намагання уникнути ідолотворення приведе лише до заміни форми ідола, зміщення поля зору. Справжнє розкриття і знаходження живих джерел відбувається не шляхом концентрації на ідеї, формі, чи ритмі, а шляхом припинення безконтрольної активності розуму, яка творить імітації. Тоді джерела розкриваються самі собою (або не розкриваються) і не потребують ніяких стимулюючих засобів у вигляді того чи іншого спрямування розуму чи промовляння заклинань. Концентрація лише спотворює спонтанний прояв. Але відрізнити пряму відкритість від її імітації практично неможливо. Намагання припинити активність розуму, як правило, приводять лише до зміщення цієї активності в сферу, що не потрапляє в поле зору, або ж шляхом так званої “медитації” поле зору свідомості звужується і відповідним чином деформується. На жаль, це все речі дуже тонкі і ніякими інструкціями неможливо замінити культуру, яка приходить або не приходить на шляху. Для всякої нормальної людини грань між розкриттям та імітацією невловима. А владарювати силами Космосу хочеться. Тому і виникають безліч вивихів на цьому грунті.
       Несподівано, але закономірно інтегральна йога змикається з культурою суспільства. Час, який ми переживаємо, наполегливо вимагає оглянутися на створені нами фальшивки і переоцінити цінності.
       Лев Силенко пише, що в часи Володимира язичницька віра переживала кризу, що й підштовхнуло князя до пошуку альтернатив. Лев Силенко вважає це кризою многобожжя, нижчої форми релігії, і проповідує монотеїстичну національну релігію, вищу з його точки зору. В мене інша оцінка причин кризи. Я вважаю цю кризу, так само як і кризу сучасних релігійних течій Індії, індійського суспільства і держави в цілому, як і крах комунізму, як і наростання соціально-економічної нестабільності в країнах ісламу, кризою релігійної свідомості взагалі. Ця хвороба застаріла і глибока, і ніякі перетасовки богів не допоможуть.
       Разом з тим, не можна не визнати, що національна віра, хай навіть релігійна, яка розвивається в одному руслі з національними культурними традиціями, несе в собі живу силу об’єднання нації, незважаючи на те, що ця об’єднуюча сили не є витвором власне релігії. Коли вже люди не можуть дивитися на світ не по-релігійному, нехай вже краще національна релігія. Можливо, якби не насильницьке хрещення Русі, пройшла б якась трансформація язичницької віри, якесь нове “природнє виникнення віри” за терміном Лева Силенка. У всякому разі, криза язичницької віри не мала б таких катастрофічних наслідків, як насильницьке насадження християнства. Лев Силенко проповідує природнє народження віри і національне розуміння бога. Його критика християнства базується саме на тому, що християнство – це чужа для Русі духовність. Мовляв, “Якби цар Володимир був завоював Константинополь, і на патріарший престол посадив такого грека-єпископа, який би у Константинополі у св. Софії оголосив: “Влада імператора Володимира Богом дана”, то таке християнство було б корисне для України-Руси, як держави” (Мудрість Української Правди. Наука РУН Віри). Виходить так, що християнство корисне агресорам. При всій повазі до Лева Силенка, таке розуміння християнства є надто примітивним.
       “Чужа духовність”. Але чия? Батьки невідомі, можливо, єврейські мудреці. Єврейська нація в цілому не прийняла цього віровчення, отже, християнство не можна вважати єврейським національним “розумінням Бога”. І пішло це віровчення блудити по світу, як безрідна сирота, а потім знюхалось з демонами соціальних антагонізмів і переродилось в привид комунізму.
       Своїми випадами на адресу Лева Силенка я не хотів би зруйнувати позитивне ядро його творчості. Я кусаюсь не від злоби, а по закону джунглів, для поживи. На жаль, стадо має таку природу, що у відповідь на критику духовного лідера або наставляє роги, або ж перебігає до іншого пророка. Для них не може бути напівпророка, критично мислити і ходити власним шляхом, “подобно предоставленному ходить своими путями язычнику” вони не здатні і навіть вважають це гріхом, спокусою диявола. Така природа всякого стада, і перелицювання християнина в силенкиянина в цьому відношенні нічого не змінює. На жаль, проголошуючи себе пророком, якого можна приймати або не приймати, але чиє вчення не підлягає сумнівам, Лев Силенко тим самим потурає стадним інстинктам, які здатні спотворити весь позитив його вчення більше, ніж будь-які сумніви і критика. Насмілюсь доповісти, час богів і пророків минув.
       Багато хто вважає так звані “християнські цінності” так званими “загальнолюдськими цінностями”. Що таке є перше або друге, кожен знову ж таки ліпить по-своєму. Поки людство не переросло епоху розділення на нації, всякі розмови про загальнолюдські цінності є прикриттям своєї неповноцінності або ж бажанням підсунути свій цілком конкретний тип світогляду, наприклад, західноєвропейський, в якості загальнолюдського. З певної точки зору, поняття “загальнолюдських цінностей” є відрижкою християнства, цієї безрідної сироти, що не має рідного притулку і тому намагається всім нав’язати свою бомжовську ментальність як найвищу цінність. Деякі мудреці претендували на біологічне відтворення людини без зачаття та народження, які вони вважали нечистим і низьким. Але незважаючи на їхню мудрість, досі людство користується традиційним способом. І хай би так і надалі. Допомоги вчених медиків потребують лише люди з тими чи іншими патологіями. Так само розвиток культури в національних формах ще не пережив себе і не скоро втратить своє значення. Але все одно чимало людей претендують і будуть претендувати на те, що їм тісно в тарілці українського національного борщу. Я думаю, це теж якась патологія. Якби вони дійсно так виросли, то вони б розуміли значення національної культури і не плювали б в тарілку. Претендуючи на пріоритет загальнолюдських цінностей, вони лише демонструють, що ще не виросли вище тарілки. Загальнолюдські цінності на сьогодні – це того ж поля фрукт, що і Бог Єдиний. Про них можна говорити, але в рот покласти можна лише конкретне яблуко чи грушу.
       Побутує така думка, що ніби-то сучасна західноєвропейська культура виросла з християнських коренів. Можна згадати хоча б Євгена Сверстюка, якого я цитував в попередніх розділах. При цьому маються на увазі саме популістські християнські гасла-приманки типу “возлюби свого ближнього”, “не вкрадь”, і тому подібні. Вибачайте, але це непорозуміння. Навіть цими парадними гаслами сучасна західна цивілізація ніяк не може похвалитися. Люблять жінку ближнього свого, гроші, а якщо вже дають подаяння на якусь благодійну справу, то так, щоб зробити собі рекламу. Порівняно мало крадуть, але лише тому, що в них чітко відпрацьований механізм контролю, красти не вигідно. Проте при першій нагоді продають в слаборозвинуті країни шкідливі для здоров’я продукти або вивозять туди токсичні відходи своїх підприємств. Іноді згадують про бога, але частіше про долар. Що в них справді істинно від християнства, так це лицемірство. Вони кожне слово і кожен крок звіряють з тим, як це вплине на їхній імідж. Їхній пророк Дейл Карнегі створив цілу науку, як краще лицемірити, затуманювати очі своїм ближнім.
       Колись в давні часи я був дуже правовірною радянською людиною. Якось їду в трамваї, поряд зі мною хтось читає ксерокопійовані листки. Треба сказати, що в ті часи копіювальна техніка на кожному підприємстві була під суворим наглядом, на святкові дні всі друкарські машинки зносили в перший відділ, щоб хтось не надрукував антирадянської листівки. Природньо, що читання ксерокопії викликало підозру. Тут же їхав якийсь співробітник міліції, і йому ті листки здалися підозрілими. Він загріб дядька у відділення міліції, а оскільки треба було свідка, я був не проти піти з ними як свідок. Прийшли ми в міліцію. Капітан міліції довго читав ті листки, а це виявилась ксерокопія твору Дейла Карнегі. Нарешті, капітан сказав: “Ничего здесь нет. Это какое-то переливание из пустого в порожнее”. На цьому нас і відпустили. Мені запам’яталась ця фраза як найбільш геніальне і лаконічне визначення суті творів Дейла Карнегі. Жоден філософ не зміг би дати точнішого визначення.
       Вони носяться із своїми “правами людини” і за порушення цих прав готові розбомбити Югославію, борються за права жінок і таке інше, але користуються послугами українських дівчат, проданих в рабство в їхні борделі. Звинувачують пост-радянські країни в корупції і корчать з себе великих праведників, але украдені українськими ворами гроші вкладені в європейські банки і працюють на процвітання їхнього суспільства. Вони не дуже спішать поставити перепони відмиванню “брудних грошей”. Гроші не пахнуть.
       Насмілюсь повторити, що християнське вчення жодній країні не пішло на користь. Всюди, де воно з’являлось, - у Європі, Азії, Африці, Америці, на островах усіх океанів, - розпочинались братовбивчі конфлікти, переслідування інакомислячих, деградація національної свідомості, руйнування держав. Фрідріх Ніцше вважає християнство руйнівним чинником, що завалив Римську імперію. Правда, християни дотримуються протилежної думки, а саме, що господь бог створив Римську імперію для того, щоб через неї розповсюдити християнське віровчення, і що впала вона через недотримання святих християнських заповідей. Вони завжди шукають когось винного у неспроможності власного вчення. Що ж, у нас плюралізм, з однією думкою погодимось, на іншу плюнем. Найбільше зло християнство принесло Русі, породивши комунізм, і Латинській Америці, де воно спричинило страшну руїну на багато віків, безкінечну череду дрібних тоталітарних режимів і незатухаючих громадянських воєн.
       Якщо вже люди не можуть вийти за рамки релігійної свідомості, я вважаю національну релігію відносно позитивним чинником. Але час швидкоплинний, релігійна свідомість розмивається. Ніякий мудрець не спроможний відділити “зерна від лушпиння” у складному сплаві релігійної віри з національною культурою, це зробить час, при нашій допомозі. Необхідно в побутовій свідомості, у повсякденному житті розрізняти грань, за якою вдячність перетворюється в поклоніння, авторитет в ідола, повага в самоприниження перед ідолом, відкритість і захоплення – в зациклення і обоготворення.
       Взагалі, я не відзначаюсь надмірною скромністю, але в даному випадку не хочу, щоб мою агітацію сприйняли так, ніби я сам святий і безгрішний і возвисився так, що плюю звисока на світ тьми. Краще сприймайте мої слова як мрію і фантазію. Куди вже допертись до захмарних вершин, тут елементарних собачих інстинктів не можу позбутися, і не тільки їх. Зокрема, однією з ганебних рис мого характеру є інстинкт прислужуватися начальству і взагалі нездатність відмовитись виконати чиєсь прохання, навіть якщо воно не дуже чисте. Лише в останні роки я трохи намагаюсь стримувати ці скотські інстинкти, але самі інстинкти залишаються і час від часу норовлять прорватись при першій нагоді. Уже виходить майже автоматично так, що я прислужуюсь начальству, причому в такій тонкій формі, що і мене це руйнує, і начальство розбещує. Але вже не можу змінити стиль поведінки, інстинкти собачого служіння замаскувались під ввічливість і м’якість характеру.
       Саме завдяки своєму характеру я потрапив в цей інститут хімії. Справа була така, що в школі я брав участь в хімічних і математичних олімпіадах. Тоді це була справді урочиста подія, до якої готувалися, а не таке дрібне щотижневе міроприємство для галочки, як тепер. Я виходив, точно вже не пам’ятаю, здається, на республіканські олімпіади по хімії і по математиці, які проводились в один час і треба було вибирати. І ось помпезно, як тоді любили обставляти такі міроприємства, вчителька хімії питає мене перед класом, що я вибираю. Я, звичайно, по своїй рабській натурі відповів “звичайно, хімію”. За ці два слова я кручусь у цій хімії вже три десятки років і дотепер не можу знайти іншої роботи. При нашій теперішній ситуації в Україні це майже неможливо. Доводиться триматися за місце, хоч і остогидла мені ця нікчемна наукова робота.
       “Но сегодня такая ночь, когда сводятся счеты. Рыцарь свой счет оплатил и закрыл” (Булгаков М.А. Мастер и Маргарита. Николаев, частная фирма “Академия”. Симферополь, “Таврия”, 1994). Ось напишу цього твора і постараюсь рвонути кігті з цієї Клоподемії Наук.
       Але досить виставляти напоказ свій бруд. Писати наклепи на себе так же непристойно, як і на інших. Вважайте, що все, про що пишу, я перевірив на власній шкурі. Людина високого польоту думки, мабуть, не опустилась би до копання в тому бруді, який я живописую, але, на жаль, доля помістила мене не на захмарній вершині, а в гниле болото. Отже треба розгрібати болото. Я не можу копатися в болоті і при цьому помістити свою точку зору на захмарній вершині.
       Вибачайте за ліричний відступ. Повернемось до теми. Просто не переступати грань між щирістю і фальшивістю недостатньо. Створення нової свідомості – це тонка творчість, поетичне переосмислення світобудови і своєї місії в світі, розгрібання завалів мудрості і цивілізації, і все це на фоні всеохоплюючої собачої гавкотні проповідників рабства і очолюваного ними стада. Це майже неможливо, такими горами сміття завалені живі джерела людської душі. Яка вже тут дитяча відкритість перед ошкіреною собачою пащею.
       Що ж, чекати, поки подохнуть собаки, чи підставити їм задницю, щоб подавились? Я не знаю, це справа смаку. Оптимальний вихід такий, щоб перечекати десь в іншій країні. На жаль, виїхати в іншу країну у мене немає можливості, часто навіть на трамвай грошей не вистачає. Та й де знайти таку країну, де б не було релігійних фанатиків? Навіть у благопристойній Великобританії тамошній натовп не дозволяє сповідувати не загальноприйняту точку зору. “Главный тренер английской сборной по футболу Гленн Ходдл таки уволен со своей должности. Впрочем, причиной тому послужили вовсе не плохие результаты национальной команды в отборочном турнире чемпионата Европы, а интервью Ходдла, опубликованное в “Times”. В частности, внимание приковало следующее его высказывание: “Врожденные пороки и увечья достаются людям в качестве платы за грехи, совершенные ими в прошлой жизни”. Эти слова вызвали в стране такой шквал критики, что если Ходдлу не удастся от них откреститься, то ему вообще трудно будет жить в Англии” (“Факты”, 5 февраля 1999). Типово християнський інстинкт травлі інакомислячого. Цей вроджений порок дістався британцям в якості плати за гріхи християнської церкви, здійснені в минулих поколіннях. Не хочу у Великобританію. Ще раз переконуюсь, що чим могутнішою була в минулому в якій-небудь країні християнська церква, тим більші душевні рани, “врожденные пороки и увечья” вона залишила в спадок майбутнім поколінням.
       Коли комуністичний дракон намірявся проковтнути Солженіцина, він знайшов притулок в Європі, а потім у Сполучених Штатах. Коли Салману Рушді духовні вожді ісламу винесли смертний вирок, його захистили, але не тому, що західних політиків турбувала доля якогось там Солженіцина чи Салмана Рушді. Західне суспільство захищало свій власний комфорт, свою систему цінностей, ерозія яких могла б мати руйнівні наслідки для їхнього суспільства. Вони це добре розуміють і тому не шкодують грошей на захист чужих дисидентів, користуються кожною нагодою продемонструвати силу принципів західної демократії. Заодно дестабілізують конкуруючу систему цінностей. На жаль, мої писання не знаходяться в руслі жодної з пануючих ідеологічних систем, а тому розраховувати на захист моїх так званих “прав людини” в даному випадку проблематично. Тим більше, що я не Солженіцин і не Салман Рушді. Але вже чорт з ним, довершу свій намір.
       Все ж не випадково, що українські пророки живуть в Сполучених Штатах Америки. Хай би спробував Лев Силенко написати свою “Мага Віру”, живучи в СССР, - негайно потрапив би у психушку, і там би швидко перетворили пророка на зомбовану тварину. Радянська медицина не могла вилікувати Раїсу Горбачову, але для темних справ має багатий арсенал засобів. За останні півстоліття Україна породила немало видатних особистостей масштабом ніяк не менше Тараса Шевченка та Лева Силенка, але всіх їх пожерла скотна система, тобто, співдружність скотів з паразитами. За небагатьма винятками, ми навіть не знаємо, що такі жили на світі. Пророк Лазаренко хоч і не написав “Мага Віри”, але вчасно зрозумів ситуацію. Я не засуджую Лазаренка і його колег по тіньовому бізнесу і навіть відпускаю їм їхні гріхи, наскільки це залежить від мене. Всьому свій час. Прийде час, коли нащадки пророка Лазаренка відчують ностальгію за ненькою-Україною і повернуться туди з капіталами, щоб створити матеріальну базу для розцвітання вчення пророка Силенка. Я не жартую і не іронізую, сприймайте це як ще одне пророцтво.
       Ми не знаємо своїх пророків. Про деяких дізнаємось після їхньої смерті, більшість же так і згинула безвісно в концтаборах та психушках. Справді, “нет пророка в своем отечестве”. Але чи не приходила вам, шановний читачу, в голову така думка, що процитована вище істина є істиною лише в середовищі, створеному під впливом християнського віровчення? Сказали, що “нет”, і створили відповідну ментальну, а потім соціальну інфраструктуру, в якій дійсно “нет”. Чи не тому пророки тікають в Америку? Поклоняються розіп’ятому трупу, і створили цілий культ мертвих. Живих розпинають, мертвим поклоняються. Над живими знущаються, але на могилі боронь Боже сказати про покійника погане слово. Про покійників лише хороше, Бог лише з великої літери.
       Християнські корені цього культу мертвих очевидні. Адже християнське віровчення утверджує рівність в нікчемності, так само як комуністичне – рівність в ніщеті. Комуністичні система непридатна для керівництва матеріально незалежними від неї людьми, які не дають себе грабувати і не вимагають подачок. Так само християнська ментальність недієздатна як культура взаємин між незалежними від стада і пастирів, душевно багатими людьми, які не дозволяють себе одурачити і не чекають за свою доброчинність нагороди на тому світі. Але ж людям потрібні живі ідеали. Це йде врозріз з християнською ментальністю. Вона не дає ніякої іншої основи взаємин між живими людьми, крім усвідомлення своєї нікчемності перед богом. Нікчемність – це основний інстинкт християнського віровчення. Людина не повинна покладатись на живу людину, а лише на бога. Парадоксально, але це правило не розповсюджується на мертвих. Мертвих допускається возвеличувати, звісно, за санкцією святої церкви. Якщо труп не з’їли черви, це є одним з доказів святості. З мертвими ніяких проблем в культурі спілкування не виникає. Мертвий не возгордиться від славословія. Творчий спадок мертвого можна інтерпретувати і використовувати як заманеться святій церкві чи Комуністичній партії, мертвий не буде протестувати. Мертвого Тараса Шевченка можна притягти для підпирання віри в бога так само, як і для пропаганди атеїзму. Але спробуйте зробити це з живим. Якби Тарас Шевченко жив у наш час, давно сидів би в тюрмі, і ті самі можновладці, які тепер вважають корисним для свого іміджу вшановувати Шевченка, зробили б все, що цей бунтар з тюрми не вийшов. Або відразу найняли б кіллера. Можна також згадати долю Чорновола. Поки жив, всі кусали, помер (чи вбили?) – став національним героєм (все ж, не для всіх).
       Що означає народження на землі України і знищення цілого сузір’я відомих і невідомих нам геніїв – останній спалах умираючої нації чи початок відродження? Я не знаю. Коли нарешті на цій землі будуть шанувати живих, навіть не пророків, але хоч би рядових громадян? Потрібна зміна культури, світогляду, а отже і носіїв цього світогляду. Я не знаю, коли це відбудеться, коли перестане відтворюватись у кожному новому поколінні співдружність скотів з паразитами, тобто, славнозвісна Система.
       Проте, я точно знаю, що співуча душа дохристиянської Русі знайде нове народження. В силу ряду причин, про які пізніше, реанімація українського національного характеру в тих формах, які були оспівані і омріяні Тарасом Шевченком, неможлива. Не оживуть гетьмани в золотім жупані і козак не оживе, не оживе і відомий нам з історії тип культури. Але народиться нова культура, а з часом і нова нація.
       Можливо, ми не доживемо до цього часу, але Київська Русь буде одним з провідних центрів культури, що визначатимуть розвиток людства в другій половині двадцять першого століття. Ця щира, відкрита, сонячна культура вже проростає і спалахує то тут, то там. Пост-совкове суспільство в цілому на дві третини гниле, на третину сире і ще не здатне сприйняти вогонь, але прийде час, коли Русь відродиться. Пророцтво Гоголя здійсниться.

Доля Русі

Вічність, похована в темних глибинах,
пісня волхва в озорінні яснім,
сонячна мрія предвічна, єдина,
згорнута в зерно, загорнута в сні.

Вічність і час творять пісня і мрія,
місячне сяйво і промінь зорі.
З вічності прийде нове озоріння,
нове прозріння і мрії нові.

Прийде пора, і проснеться зернина,
пам’ять прадавню вдихне з глибини,
Київська Русь, що була Україна,
проростком зійде на поклик весни.