Методи дослідження

        Автор цього дослідження за час своєї так званої наукової роботи нашкрябав немало статей в наукові журнали, і вже звик до певної компоновки. Прийнято після вступу писати розділ “Методи експерименту”. Яку ж методологію і принципи нам покласти в основу дослідження? Коли історик або археолог хочуть відкрити якусь нову істину, чи явити нове бачення проблеми, вони знайомляться спочатку з сучасним станом даної проблеми, аналізують наробок (Ruta for Windows пропонує мені замінити останнє слово на “нагробок”) попередників, далі відкопують в архівах чи в землі якісь невідомі факти, далі слід відтасувати прийнятні факти від неприйнятних. Далі вчений прикидається сам перед собою дурником і запитує: “Та невже?” (ця схема коротко і ясно описана Гоголем в “Мертвих душах”). Після цього вже йде власне інтерпретація ретельно відібраних фактів і з-за пазухи витягується заздалегідь заготовлене нове бачення проблеми. Вчений, хоч і прикидався дураком, обгрунтовано доводить на основі неспростовних фактів, що дураками є зовсім не він чи його науковий керівник, а представники конкуруючої наукової школи. Звичайно, нова концепція стукнула вченому в голову ще до розкопок, але висувати концепцію без належного підтвердження фактами непристойно і ненауково (так само, як копати де попало – чого доброго, відкопаєш не те, що треба). Звичайно ж, конкуренти відкопають безліч таких же неспростовних фактів для обгрунтування протилежної концепції, Але така вже наука. Треба ж вченим видавати якийсь продукт, щоб виправдовувати свою зарплату та вчені звання.
       Очевидно, чим хитромудріші інструменті є в розпорядження ученого дослідника, чим більший ковш в екскаватора, тим вагоміший продукт наробить вчений во славу своєї наукової школи, тим грандіознішими будуть новонаворочені концепції і тим більше конкурентів пошиються в дурні.
       Автор цих рядків історію не пам’ятає навіть в обсязі середньої школи (іноді запитую щось у сина, він ходить в дев’ятий клас). Що ж до університетського курсу марксистсько-ленінської філософії, то вона навертала мене в якийсь аномальний стан, схожий на імпотенцію, згвалтування і параліч одночасно. Щоб здати цей клятий предмет, треба було віднайти в ньому якийсь смисл і логіку, а я був не спроможний, і чим більше намагався впіймати між рядками цей недосяжно-тонкий смисл, тим в більше заціпеніння впадав. З тих пір у мене зформувалось упереджене неприйняття всякої історії і філософії. Виходить так, що змальована вище традиційна схема наукового дослідження в цих галузях для мене неприйнятна. Не знаю фактів, немає принципів, за якими їх тасувати, не знаю доробку попередників і взагалі сучасного стану проблеми, немає наукового керівника, не належу до будь-якої наукової школи.
       Але може, це й на краще. Моя голова вільна від будь-яких загальновизнаних концепцій, нікого з визнаних авторитетів і наукових світил я не знаю і не шаную. У сні часто літаю, і наукові ідеї мені не сняться. А раптом я, по своєму авантюрному характеру, наверну щось таке грандіозне, куди ще не вступала нога дослідника? Адже Ньютону для відкриття закону всесвітнього тяжіння не потрібен був пошук в науково-технічній та патентній літературі, Ейнштейн сказав своє ключове “ефірного вітру не існує” без наукового керівника, а Віктор Суворов, не будучи істориком, зміг перевернути загальноприйняті уявлення про Другу світову війну, по-новому осмисливши загальнодоступні факти. Будь ласка, не подумайте, що я рівняю себе до вищеназваних титанів думки. Але висота наших звершень часто обмежується лише нашим раболєпієм перед авторитетами. Хтось міг би творити не гірше Пушкіна, але згинається перед авторитетом класика і вважає за честь для себе розгрібати сміття, яке залишилось після Пушкіна. Цілі когорти пушкіністів, шевченкознавців і інших самі себе прирікають на колупання в задниці історії і закопують в сміття свій талант через своє раболєпіє. Або ось відомий поет Іван Драч. Не хотілося б говорити про нього щось погане, бо його вірші мені подобаються. Але вже для красного слівця присобачим і Драча. Навіщо він закінчує третю частину своєї симфонії “Леонардо да Вінчі” (в книзі Драч І.Ф. Лист до калини. Київ, “Веселка”, 1990) рабським:

“Та чи маю я куце право
Кидати бодай тінь тіні
На вічне сонце твоє?!
Прости мене, неосягненний…”

       Леонардо йому не начальник, і партія щодо Леонардо начеб то не давала ідеологічних вказівок. Ніщо не заважає сказати “фе” цьому Леонардо. Але спрацьовує застарілий совковий інстинкт згинатися перед великими та не менш застаріла, віками укорінена, християнська, а потім совкова традиція некрофілії.
       Я ще не знаю, куди мене заведе мій авантюрний намір і навіть з якої сторони підступитись до проблеми, і навіть в чому полягає проблема, але я дію в стилі Остапа Бендера. Якщо не вистачає художнього хисту, поставимо факти до стінки і обведемо олівцем. Я випросив у дочки драну папку, підклеїв її, і говорю, що кожне слово в цій папці буде коштувати долар. Таким чином, я запозичив у Остапа Бендера метод безпосередньості і вільної художньої творчості, не обмеженої законами, у Ейнштейна – метод відносності, космічні масштаби творення та спектральне бачення беру у Ньютона, а відсутність поклоніння перед загальновизнаними авторитетами – у Віктора Суворова. З такими помічниками гріх не сотворити чогось грандіозного і світоперевертаючого.
       Все ж, незважаючи на все моє нахальство, страшно підступати до цього твору. “Глянув Дружок у бездонний яр, кинуло бідного зразу ж у жар: “Ой, яка глибина! Яка прірва страшна!” (Карлов Г. Пушок і Дружок. Текст Маківчука Ф. та Глазового П. Книга 1. Вінниця, Державна картографічна фабрика).
       Взагалі кажучи, я не готовий перевертати світ. Не вистачає висоти чи глибини. Але ж і чекати далі не можна, бо світ перевернеться без моєї допомоги. А раптом не в ту сторону перевернеться. В глобальних процесах, які тільки зароджуються, невеликий початковий імпульс може визначити напрям всього грандіозного перевороту. Давно уже в мене сверблять руки написати, але я стримувався саме від неготовності. І дійсно, тепер я бачу, що думки, які крутилися в моїй голові кілька років тому, були сирими і дріб’язковими, а ще кілька років тому - нікчемними і прямо невірними. Та що там кілька років. Я набираю рукописний матеріал піврічної давності на комп’ютері і доводиться дуже суттєво підправляти. Пройде ще якийсь час, і моє теперішнє бачення буде здаватися мені поверховим, але кінця цьому не передбачається, якщо тільки мій вільний політ когось не роздратує і хтось мене не зупинить. Тому я все ж наважуюсь надряпати цей сирий матеріал. Проблеми надто актуальні.